ДЗВОНИ З ГОРОДЛА ОЗВАЛИСЬ В ОЗДЕНІЖІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

ДЗВОНИ З ГОРОДЛА ОЗВАЛИСЬ В ОЗДЕНІЖІ

Виповнюється 60 років з часу депортації холмщаків. Краєзнавець із Луцька Володимир Гаврилюк розповідає про одну із тисяч потолочених доль...

Круглі дати в історії існують, либонь, ще й для того, щоб загострити нашу пам’ять, доторкнутися до її оголеного нерва, народивши видіння-спогад, що передається з покоління в покоління. Такою датою є й 60-річчя депортації холмщаків із їх споконвічних земель. Втім, така ж доля спіткала й Лемківщину, Підляшшя... Краєзнавець із Луцька Володимир Гаврилюк розповідає про одну із тисяч потолочених доль. Про свого батька, Миколу Івановича Хомика із містечка Городла на Грубешівщині, авторові повідав син, Микола Миколайович.
Рід Хомиків ведеться із села Лужкова, що під боком у Городла. Там, на обійсті Івана Хомика, побачило світ Божий п’ятеро козачок та стільки ж козаків. Серед них і Микола Іванович. Ріс він працьовитим, ревним у вірі, тямким у науці. Звичний поступ життя перепинив залізний віз війни. З початком її, у 1914-ому році, парубка забрали до війська. А всі православні на загрожених землях за маніфестом царя мали евакуюватися вглиб Росії. Родина Хомиків опинилася на Катеринославщині.
Два роки російський солдат Микола Хомик не давав про себе знати. Брат Костянтин з Києва оббомбив «прошеніямі» усі військові й цивільні установи. Нарешті отримав від Червоного Хреста повідомлення: «Ваш брат Микола перебуває у німецькому полоні. Місто Лібава, Курляндія».
Бідні вигнанці невимовно зраділи. Одразу з козацького степу до невільника полетів спасенний лист-голубочок від батька: «... Посилаємо тобі, дорогий наш синочку, чотири фунти сухарів, тютюн, сірники, полтинник (50 коп.) грошима. Ми усі, слава Богу, живі, здорові. Дай, Всемогутній Господи, хоч один раз побачитися!».
За три з половиною роки неволі у німецьких таборах молодий солдатик скуштував усього. Ознайомився там з атеїзмом, комунізмом, які рясно сіяли марксисти. Але не зрадив дідівській вірі, молився повсякчас, сам собі дав обітницю: «Коли зостануся живий, то з Божої стежини не зійду!» Обітниці не зрадив. З українського степу, з неволі злетілися Хомики до поруйнованого гнізда у Лужкові. Руїна змусила одного брата податися до Америки, дівчата повиходили заміж.
Почали Хомики на руїні відновлювати господарку. Невдовзі й гарна пара, колишній солдат і Катерина Ваврисевич, поєднали долю й оселилися у Городлі.
Замість зруйнованого у війну православного осідку коштом мирян тут було зведено церкву на честь св. Миколая. Микола Хомик виконував у храмі обов’язки паламаря та заступника старости. Уся родина і діти — Марійка, Миколка — черпали тут духовну міць. Збудовано церкву було 1931 року, залишилося укласти підлогу, а вже було опоряджено пишний іконостас, придбано дзвони. Чорний день настав 24 червня 1938 року. Прибігли до Хомика люди: «Біда, Миколаю, церкву валять!»
— Поїхали на фільварок Винявка, а там дві машини вантажні, напхані погромниками. — Люди лементують, жінки кричать, а поліція гатить гумами. Ревні миряни рятували святині, а тато з Іваном Мелехом врятували дзвони, закопали їх, — розповідав син.
Прийшли німці, відкрили українську семикласну школу, за кілька днів усі класи було заповнено. Створено Український допомоговий комітет, ряд інших громадських організацій.
Як добрий господар Микола Хомик був членом комісії по збору збіжжя, спільно з солтисом — по збиранню зимової допомоги безробітним та фонду оборони народової. До складу Городельської гміни (управи) входило 10 сіл, 7 колоній, 6 фільварків. На 44 % поляків, 10,3% євреїв припадало 45,5% українців з росіянами. За біди, завдані їм москалями, помста лягала на русинів. Німці «викорчували» в Городлі єврейський елемент. Український «корчунок» іменем влади розпочався набагато раніше. Прихід німців дещо призупинив мордування політичне й духовне. За п’ять літ польського спостерігання (1939—1944 р.р.) у них накопичилися гори злоби проти кореневого українського люду. І ось прийшли більшовики, котрим не були потрібні національні цілості — як польська, так і українська. У міжсезонні кривава бійня досягла високості.
У 1944-ому році полякам урвався терпець стосовно діяльності двох українських священиків. Уніатський однією ногою стояв на Римському порозі, тому до часу його терпіли. А православного, о.Августина, залякували та почали стріляти у його бік. Проте служба Божа правилася, миряни твердо трималися у канонах. Врешті банда арештувала священика й посадила його до льоху у школі. За німців же “герої”-аківці сиділи тихо, а як прийшли червоні безбожники — гуляй, душа!
Люди, плачучи у церкві без духівника, обступили Миколу Хомика: “ Що то робиться, Миколаю, військо прийшло наше, а ляхи вже нас додушують до краю!”.
Вранці сестра Марійка з дівчатами подалася до Лужкова на вишні та черешні. А там отаборилося радянське військо. Солдати зауважили дівчат, почали залицятися до красунь. Під час знайомства сміливіша відказала: “Ми живемо у Городлі!”.
Невдовзі до обійстя Хомиків завітали лейтенант з трьома солдатами.
Запросили гостей до господи. Батько одразу, без підготовки, до офіцера: “Товаришу лейтенанте, ми Вас як визволителів виглядали, а що робиться? Нашого священика, котрий молився за Вашу перемогу, польська банда запроторила до льоху!”
— Как посаділі, за что? — лейтенант присів до столу з хлопцями.
Батько , дістаючи пляшчину з шафи, пояснив:
— Бо поляки Вас не чекали так, як ми, українці, вони ненавидять однаково нас і вас!
Посмакували гості монопольним німецьким шнапсом. Двох підлеглих лейтенант спровадив до постою. Командир із солдатом переночували, а ледь розвиднілось — рушив до своїх та й спіткав «аківців».
— Я спєціально ночєвал, господа, штоби вас утрєчком увідєть. Што ви, ето старйо (зброю) носітє, сдайтє, а ми вам новехонькоє, в смазкє, прівєзьом!
Поляки повірили у щирість лейтенанта, а той далі вудочку закидає, що нібито йому розвідка донесла про якогось бандерівського попа, якого треба передати йому, щоб негайно пустити «в расход». Поляки показали йому льох, де сидів арештант, а самі пішли геть. Лейтенант відкрив ляду:
— Вилазі поп!
Перестрашений о. Августин вийшов з льоху. Військовик запитав змученого духівника, чи знає він Хомика? Той ствердно кивнув головою. «Запомні, батюшка, жізнь тєбє спас Ніколай Хомік, молісь за нєго!» Той заплакав, осінив хрестом офіцера: «І за вас, пане лейтенанте, молитимусь до віку!». Пізніше мужній священик служив у Почаєві, досягнув чималого духовного щабля, упокоївся на чернечому цвинтарі святої Лаври. А роз’ятрені втечею о Скварка «аківці» пізньої ночі оточили подвір’я Хомиків. Микола продер снопки даху, побіг до комендатури червоних. А їхній начальник відрізав: «Я сам боюсь етіх бандітов, у вас уже єсть своя, новая власть, туда і обращайтєсь!»
Довго вагався Микола Хомик з від’їздом до великої України. Та все ж 14-ого січня 1945-ого року, на Василя, чотирма фурами, виділеними солтисом і своєю п’ятою, рушили у бік Устилуга. Зоставили хату, клуні, садок, поле, сіножать. Парою коней, з двома корівками, телям, лошам подалися з плачем у невідоме.
Батько, як знав, натюкував сіна. Поміж тюками упхав два дзвони, обезголосив їм калатала. Нарешті добилися до Володимира. Чекали на від’їзд дванадцять діб. Як на гріх, узялися морози до 18 градусів. Згадати нелегко, а як було перебути? Аж надійшла команда: «Грузись!» Ще дванадцять діб поневірялися у товарняку разом з худобою. 7 лютого прибули до місця призначення: Одеська область, Роздільнянський р-н, ст. Єремєєвка, колгосп ім. Кірова.
Привезли холмщаків багато. Опинилися у німецькій колонії, з якої фольксдойчів арештували, повивозили. У їхні хати напакували 3—4 родини. Одразу з’явилися голова колгоспу, бригадир: «Записуйтеся у колгосп». Микола Хомик відмовився писати заяву: « Робити буду, де скажете». А толку ж від колгоспної роботи — ніякої. Запримітив у степу ліс незібраної кукурудзи. Брав щовечора вже не мішка, а лантуха, по-тутешньому, та й ніс додому, худібки ж є трохи. Та незабаром перейшов його бригадир: «Ти, Ніколай, нє то дєлаєш, ти нашего закона нє знаєш, попадьошся, будєш іметь дєсять лєт!».
Надалі Микола ходив за качанами хіба що у велику заметіль. Незібрана кукурудзяна діброва благополучно дочекалася весни.
А весною довірили йому сівбу, бо зауважили навички досвідченого хлібороба. Та не вгодив Микола бригадирові, бо почав сіяти так, як звик у себе в Городлі. Бригадир же звинуватив, що сіє надто густо, натякнув, що два мішечки щодня повинні залишатися для бригадирських потреб.
Дядьки поміж собою кляли комуну, агітували один одного втікати ближче до доми, на Волинь. Брат Антін дав драла на три місяці раніше. Нарешті зважився й Микола. Ретельно відбирав у похід найнеобхідніше: рало-грубер, залізне ліжко, плуг, січкарню... Дружина дуже обстоювала ступу… Врешті спохватився: «А дзвони?! Я їх не залишу...»
При в’їзді до станції віз не здолав пагорбка, довелося скидати залізяччя, але дзвони — зоставив!
Двоє возів по дорозі обікрали. До Луцька дійшло шість возів. Хомики їхали до маминої сестри у Володимир. Та знайшли невеличке помешкання в Озденіжі, й, нарешті, осіли.
— Два роки довелося нам мучитися — руками дерти пирій, — згадував син. — Тато з другом Завадським теслював в Іванчицях. Продав кобилу, написав заяву до колгоспу, здав коня, працював рядовим. Й тут його помітили. Коли зняли першого голову, Демидюка, то запропонували головувати батькові. Мама перечила, адже у білий день забили завклубом Вовка, одрізали голову фінагентові. Та Бог і люди вберегли, Микола Хомик головував неповних два роки. 1949 року став завфермою.
Церква в селі діяла, Хомики її відвідували. Батька усе навертали до партії, але агітатори чули у відповідь: «Як я можу бути партійним, коли ходжу до церкви!?»
Оздонізька парафія — особлива. Здавна тут відбувалося свято Десятуха. У п’ятницю (десяту) після Пасхи служився Відпуст. Влада не змогла заборонити свято, але перенесла його на неділю. Після важких поневірянь Микола Хомик занедужав. Відчуваючи свій відхід, 1952 р. через старосту храму віддав дзвона вагою 80 кілограмів і п’ятдесятикілограмового. Патріот рідної землі ще мав надію повернутися до Городла: «Як будемо вертатися на Холмщину, то віддасте».
Уже синові Миколі Миколайовичу та його дружині Ганні Михайлівні пощастило побувати у Городлі. На місці храму св. Миколая — триметрова латочка землі з залізним хрестом. Оце і вся пам’ять про рідне гніздо.
Володимир ГАВРИЛЮК.
м. Луцьк.
На фото: Ієромонах о. Августин (Скварко) - настоятель Городельського православного храму св. Миколая.