Курси НБУ $ 26.86 € 31.83
Сам маршал Жуков потиснув йому руку

Волинь-нова

Сам маршал Жуков потиснув йому руку

Володимир Філіпчук у 19 років отримав важке поранення на фронті, але зробив усе, щоб після семимісячного перебування у госпіталі повернутися до бойових побратимів, і зустрів із ними Перемогу в Магдебурзі

Інна ПІЛЮК


З кожним роком його 9 травня стає самотнішим…
Про фронтовика, інваліда Великої Вітчизняної війни, який у Німеччині зустрічав травень 1945-го, знайомі розповіли ще торік. Та наше знайомство через різноманітні обставини все відкладалося. Чомусь вірилося, що бадьорий, комунікабельний Володимир Філіпчук ще з десяток літ збереже своє здоров’я та енергію. Впевненості у цьому додавало те, що у свої 92 він самотужки кермував автомобілем.



« Торік, у свої 92, він самотужки кермував автомобілем.»



Та новий, 93-й рік життя відібрав у старенького рух. Дається взнаки важке поранення у праву ногу, яке ще 19-літнім отримав на фронті. Тепер йому важко ходити навіть квартирою.
Він чекає мене у сорочці, краватці, піджаку, важкому від нагород. Складно одразу прочитати всі написи на них, але «За взяття Берліна» погляд вихоплює найперше. Володимир Васильович запитує, чи співатимемо пісень, бо цю справу він любить. Жартує, що чекав артистів, але радий і журналістам. З кожним роком його 9 травня стає все самотнішим. Зустрічає свято з дружиною Галиною, сином Сергієм. А спогадів не меншає, навіть навпаки: вони стають такими, що безпомилково відтворюють війну до години, хвилини, метра, погляду…
Вже у 17 літ хлопець мав за плечима чималий досвід переселенця, пішки пройшов усю Україну із заходу на схід. Його довга дорога почалася з переїзду родини із села Сичин Холмського повіту Люблінського воєводства на Волинь. Тут Філіпчуки оселилися поблизу Торчина, згодом переїхали до Луцька.
Початок війни знову підняв багатодітну родину, де вже підростало п’ятеро дітей, з обжитого місця і погнав у глибокий тил. У Ростові жив рідний брат батька, то й евакуйовуватися вирішили саме туди. «З–під Луцька вирушило 14 підвод, — пригадує пан Володимир. — Це був теплий червень. Ішли в невідомість. Сім’ї, з якими покидали Волинь, по одній звертали в різні напрямки, хтось — на Вінницю, хтось — на Київ. Ми їхали, а точніше йшли, два місяці. Пам’ятаю, що нам дуже допомагали жителі сіл, де зупинялися. І ночувати до себе пускали, і харчами ділилися».
У чужому краї приїжджих волинян оселили у колишніх казармах. Володимира одразу ж поставили у військкоматі на облік, а вже навесні 1942 року він отримав повістку в армію. Відправленню на фронт передувало інтенсивне тримісячне навчання: «Підготовка була дуже серйозною. Вчили і з різними видами зброї поводитися, і технікою керувати. Тому коли нас, 700 призовників, розподіляли по діючих арміях, ми були готові до реальних бойових дій. Я потрапив під Новоросійськ, що в Краснодарському краї Росії».


Із трьох тисяч чоловіків живими залишилися шістнадцятеро…
Географію східних областей України та частини Росії Володимир Васильович вивчив не з книжок, а з особистої хронології оборони цього регіону. Таганрог, Донецьк, Ясинувата, Маріуполь, Херсон, Миколаїв… Пройдено тисячі кілометрів, збережено тисячі життів мирних жителів, втрачено друзів і ледь збережено власне життя.
Коли я подумки зауважила, що Володимир Васильович до найменших деталей може відтворити події, він тут же підтверджує це розповіддю:
— Ми йшли на Мелітополь. 13 жовтня 1943 року, село Зелений Гай біля Великого Токмака Запорізької області, готуємося на ранок до бою. Ворожу техніку бачимо метрів за сто від своїх позицій. На той час я був помічником командира взводу. І о 9–й ранку — команда «В бій!» Що тут почалося! Але наш героїзм програвав німецькому озброєнню. За якусь годину з обох наших дивізій полягло майже три тисячі людей. Три тисячі! І я міг на тому полі лишитися… Бачу, один наш кулеметник впав, другий… Треба ж комусь за кулемет ставати, а людей нема, лежать усі. Встиг кроків три пробігти — і все. Перше, що усвідомив: немає ноги. Насправді ж вона була, перебило кістку, але я її не відчував зовсім, тільки калюжа крові, багнюка й обстріли, обстріли… Так мовчки лежав до вечора, навіть не ворухнувся, бо як тільки хтось із поранених піднімався, в нього тут же стріляли. Мене знайшли наші з другої лінії оборони, впізнав їх за мовою і тільки тоді подав знак, що живий. Підводою привезли до окопу, трохи перев’язали рану. Та як перев’язали. Кругом же кров і земля… Я був один із шістнадцяти солдатів, яких врятували після того бою.


Обман розкрили вже у Німеччині
Поранених відправили товарним потягом із зупинками в Іловайську, Макіївці аж до Махачкали. Там тільки через сім місяців солдат Філіпчук став на ноги. Але з того часу весь час ходив із ціпком. Це зараз чоловік гірко називає себе калікою. А тоді молодий хлопець, якому заледве мало виповнитися двадцять, далі рвався у бій. Розсудливість і здоровий глузд програвали патріотизму та юнацькій легковажності.



« Наш героїзм програвав німецькому озброєнню. За якусь годину з обох наших дивізій полягло майже три тисячі людей. Три тисячі! І я міг на тому полі лишитися…»



Сміючись, пан Володимир розповідає про свій перший і останній у житті обман:


— Коли 1944 року нас, підлікованих солдатів, знову набирали в армію на відправку до Німеччини, я збрехав військово–лікарській комісії. Залишив паличку за дверима, зайшов до кабінету своїми ногами, сказав, що все добре, я повністю здоровий і можу хоч сьогодні вирушати на фронт. Ніхто тоді мене не оглядав прискіпливо, і брехня залишилася непоміченою. Розкрили її тільки в Німеччині, куди нас перекинули під Франкфурт–на–Одері. Паличку ж не можна було приховувати вічно. Як солдат із таким пораненням тут опинився? «Розбірки» мали бути серйозні. Мене врятував чоловік, родом із–під Ростова, який працював у штабі і забрав мене в помічники. Там я став зв’язківцем.


«Ні до, ні після прекраснішого співу не чув»
Восьме травня 1945 року волинянин зустрів у Магдебурзі. Солдат вишикували на лузі, і зовсім як у старих радянських фільмах, голосно й урочисто пролунало «Товарищи! Сообщаем о капитуляции фашистской Германии! Поздравляем вас с победой!»
— Що ми гукали у відповідь? — Володимир Васильович поринає у спогади. — Ура! Кидали кашкети, обіймалися. За річкою на протилежному березі стояли американські війська, то і вони, як уміли, так і гукали. Чи по–нашому? Та хто їх зна.
А ще Німеччина, окрім незабутніх перших хвилин перемоги, подарувала унікальну зустріч із самим маршалом Радянського Союзу Георгієм Жуковим. Коли радянські війська взяли Франкфурт–на–Одері, який був стратегічним пунктом наступальної операції, у ліс, де базувався штаб, приїхав Георгій Жуков. Вийшов з американського військового автомобіля «Вілліс», привітався з командним складом. А за кілька кроків від керівництва випадково опинився і зв’язківець Володимир. І простому солдату маршал теж міцно потиснув руку.
Після закінчення війни Володимир Васильович повернувся до Луцька. Здобув вищу освіту, працював товарознавцем. І всі роки мирного життя День Перемоги залишався для нього найважливішим святом:
— Коли ми поверталися з війни, пройшли пішки Німеччину, Чехію, Польщу. Йдемо через місто — духовий оркестр грає, ми крок у крок маршируємо і співаємо! Ні до, ні після я прекраснішого співу так і не чув.