ПРОВОДЖАЛИ ВЕТЕРАНА В ОСТАННЮ ПУТЬ... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

ПРОВОДЖАЛИ ВЕТЕРАНА В ОСТАННЮ ПУТЬ...

Покійник лежав на смертному одрі, а обіцяної машини не було — голова СВК... забув дати відповідне розпорядження...

ЖИТТЯ ПРОЖИЛА НЕДАРЕМНО
У сім’ю Нивчиків, що мешкає в селі Дубровиця Камінь-Каширського району, прийшло велике і непоправне горе — померла господарка дому Марія Миколаївна Какалюк. Відійшла у вічність у розквіті сил і енергії. Адже прожила лише шістдесят один рік. Жити б ще й жити, але не судилося.
Родом вона з села Краснилівка цього ж таки району. Рано залишилась без батька, як і трійко її братів та сестер. Вже у дванадцять років разом з матір’ю працювала в тодішньому колгоспі імені Котовського. Під час жнив снопи в’язала і складала в копи. Рвала льон, збирала тресту зі стелищ, копала картоплю, кормові коренеплоди. Пізніше шістнадцятирічним дівчиськом разом з іншими за комсомольською путівкою поїхала в Кустанайську область Казахстану освоювати цілину. Коли повернулася додому, влаштувалась у місцевому колгоспі дояркою. І чверть століття, день у день, відпрацювала на фермі. Передовиком була. Має й нагороди. Її портрет красувався на районній дошці пошани. І в громадському житті проявляла неабияку активність.
Односельчани два скликання підряд обирали Марію депутатом сільської ради. Але доля розпорядилась так, що довелось полишити рідне село. Вийшла заміж аж у Дубровицю. Пов’язала своє життя з Миколою Нивчиком, який дуже рано овдовів.
Знали Марію у селі і як жінку, яка на власних кроснах ткала рядна, килими. І рушники вишивала всім на диво. А ще — співучою була. Та й взагалі жінкою веселої вдачі.
Але одного дня лікарі поставили їй страшний діагноз. Боролась з недугою з усіх сил, як могла. Однак хвороба виявилась сильнішою...
ЗАБУЛИ ПРИЇХАТИ ЗА ПОКІЙНИКОМ
Тепер належало достойно вшанувати покійницю, провести її в останню путь. У селі кладовища нема. Нема його і у Видричах. Хоронять людей, як правило, на цвинтарі села Теклино, яке знаходиться на території Видричівської сільської ради. А туди від Дубровиці немало-небагато — кілометрів сім. Отже, без вантажного автомобіля не обійтись. Але де його шукати? Ну, звичайно ж, у сільськогосподарському виробничому кооперативі “Видричівський”. Микола Нивчик послав туди свого сина Івана. Голова Іван Зубок, дізнавшись про горе, пообіцяв, що дасть вантажівку, але за відповідну плату.
— Моя покійна мати мала пільги. Це записано і в її ветеранському посвідчені, — намагався переконати він керівника колективного господарства.
Та все марно. Останній стояв на своєму. Іван Нивчик тоді сказав , що бензин сам знайде.
— І бензин давай, і гроші за оренду автомобіля плати. Адже шоферу треба нарахувати зарплату, — заявив Зубок.
У Івана Нивчика не було вибору. Змушений був погодитися. Отже, довелось і десять літрів бензину знайти, і 25 гривень викласти. З головою СВК твердо домовився, що вантажний автомобіль прибуде на похорони об 11.30. І уточнив, що приїде шофер з Теклино Микола Юрчик.
Однак, на превеликий жаль, Іван Зубок не дотримав свого слова: в намічений час Нивчики машини не дочекались. Не було її ні о дванадцятій, ні о тринадцятій... Люди, які прийшли на похорон, тим часом, занервували, а невдовзі, коли стрілки годинника наблизились й до чотирнадцятої, почали обурюватись. Сину покійної довелось запрягати коня і разом зі швагром їхати у Теклино шукати Миколу Юрчика.
Удома його не застали. Автомобіль же, щоправда, стояв на подвір’ї. Проте кузов був ще заповнений зерном. Батьки сказали, що син працює... на комбайні і десь поїхав молотити зернові. А про те, що він , мовляв, мав їхати за покійником, щоб завезти його на кладовище, то вони вперше чують. Виявляється, голова СВК... забув Миколі Юрчику про це сказати.
Покійницю того дня все-таки доставили на кладовище. Похоронили ветерана праці, колишнього депутата дуже скромно. Представників ні від сільгоспкооперативу, ні від сільської ради не було. Мені пригадалось біблійне: “По справах твоїх тобі воздасться”.
Іван КАПІТУЛА.