ВОЛИНЯНИН, ЯКИЙ СТАВ ЛЕГЕНДОЮ

Кажуть, що помер Д.Л. Шумук, в’язень польсько-німецько-радянських концтаборів, не доживши до свого 90-річчя (30 грудня 1914 року він народився). Це ж наш земляк, колишній житель села Боремщина Любомльського району.
З листа М. Ліщука.
м. Любомль.
Він міг зробити, якщо не блискучу, то пристойну кар’єру за радянських часів. На користь цього свідчила вся біографія двадцятип’ятирічного комуніста, яким був Данило Шумук у 1939 році, коли на Волинь, в тому числі і в його рідну маленьку Боремщину, прийшла нова влада. Привезли її солдати в будьонівках, чомусь із блідими, змученими обличчями на худих, наче давно не годованих кониках. «Я із здивуванням дивився на них, бо не такими зовсім уявляв собі визволителів, — згадував пізніше Данило Лаврентійович. — Підходив до тих хлопців і казав, що я комуніст і дуже радий їхньому приходу, тому, що вони нас визволили,що тепер і в нас буде щасливе життя. Вони дивилися на мене, мов на дурня».
А до того була завзята боротьба за те нове життя.
Данилко народився останнім в багатодітній сім’ї поліщуків Шумуків. З дев’ятьох дітей вижило лише четверо. Наймолодший з родини найраніше прилучився до політичної боротьби. У шістнадцять років він стає активістом «Сельробу» — легальної організації КПЗУ. Потім вступає і до партії. У неповні вісімнадцять його обирають секретарем підпільного райкому комсомолу, а незабаром він очолює і підпільний райком КПЗУ.
Звісно, тоді він не знав, що в радянські часи його ім’я буде старанно викреслюватися з історії комуністичного руху на Любомльщині, як і на Волині в цілому. Тож комсомольський лідер, а потім і комуністичний, «затятий фанатик», як потім він скаже з усмішкою, горів бажанням діяти, сперечався з тими, хто «розпускав чутки про голод на Радянській Україні», а одного разу мало не побився із односельчанином, який доводив, що коли там, за Збручем, так добре, то чого ж із радянщини не пускають людей до їхніх родичів на Волині.
Протягом 1931—1933 років його тричі заарештовує польська поліція. Невдовзі після одруження, в ніч з 19 на 20 січня 1934 року, арештовують вп’яте — тепер, як виявилося, надовго. Після тягучих місяців слідства групу любомльських комуністів і комсомольців у травні 1935-ого засудили до різних строків ув’язнення. Данило, який і в тюрмі вів себе непокірно, отримав другий за тривалістю строк — 8 років, в тому числі 6 місяців у камері-одиночці.
Після амністії 1936 року строк «зрізають» на третину і у травні 1939-ого загартований вожак виходить на волю. А у вересні і прийшла влада, за торжество якої він боровся і страждав у польській в’язниці.
Данило стає спочатку вчителем у сусідньому селі Підгородне, вступає заочно до вчительського інституту. Та тут його віра в комуністичні ідеали дає перші тріщини. Під час виборів до Народних зборів Західної України райком партії призначає Шумука заступником голови окружної виборчої комісії. На засіданні тієї комісії він із здивуванням дізнається, що депутат вже призначений, треба тільки за нього виборцям проголосувати. Тут він, який запропонував було обрати кандидатів від різних сіл, а там хай народ вже обирає, і почув від голови комісії:
— Товаришу Шумук, вчіться мислити по-радянському.
Він довго не міг повірити, що те мислення насправді вимагає беззастережно коритися волі начальства, не піддавати сумніву спущену зверху методику уроків, і бездумно славословити товариша Сталіна. Він дозволяє собі коментувати порядки, заведені директором школи, і навіть сталінську Конституцію. Зрештою, пославшись на хворобу, іде з школи. І якраз вчасно, бо арештовують брата як «ворога народу».
До призову в Червону Армію у травні 1941 року він ще встиг попрацювати завторгом міського споживчого товариства і кредитним інспектором райвідділення Держбанку. А в армії на східній Україні він дізнався: те, про що говорили націоналісти — страшний голод і репресії — виявилося правдою.
Тоді ж, влітку сорок першого, було оточення і німецький полон, втеча з табору для військовополонених і шлях майже через всю Україну до рідної Боремщини. Коли ж вночі пробрався до своєї хати, почув від переляканої дружини:
— Ой, Боже, чого ж ти прийшов? Тебе ж тут давно вже ждуть.
Ждали поліцаї, як комуніста, комсомольського ватажка і радянського працівника. Але на той час його душу вже терзали глибокі сумніви. Ще до армії, а особливо під час війни, він втратив віру в свої колишні ідеали. «Втрачаючи ж віру в це, я втрачав, як мені здавалося, навіть і сенс свого життя, — згадував згодом. — Бо те, що було мені найдорожчим, виявилося жахливим, а фашизм, що його я щойно пізнав і відчув на собі, був для мене ще жахливішим».
І саме тоді Данило Шумук стає на новий шлях — служіння українському народові, боротьби за незалежність України. У березні 1943 року він вступає до лав УПА.
Були шляхи волинськими лісами, знаменита Поліська Січ у Вовчаку, навчання у повстанській військовій школі. Рейди і бої на Волині й Рівненщині. Участь в обороні Колківської республіки. Політичного інструктора УПА Боремського (таке псевдо він собі обрав) знали як принципового і кришталево чесного діяча. Він один з небагатьох категорично виступає проти каральних операцій на польські села, ставлячи у приклад бій чоти Берези з німцями у Новому Загорові.
Наприкінці сорок четвертого отримує завдання — очолити провід ОУН і похідну групу УПА, яка мала діяти на Житомирщині і Київщині. І хоч розумів, що то вже безперспективна справа, вирушає з групою соратників у свій останній рейд на Східну Україну. 28 лютого 1945 року потрапляє до рук НКВД. У квітні того ж року вирок: «Военный трибунал приговорил Шумука Данила Лаврентьевича к высшей мере наказания — расстрелу. Приговор военного трибунала кассационному обжалованию не подлежит».
Три місяці він провів у камері смертників, очікуючи виконання вироку. Смерть цього разу тільки змахнула обіч нього вороним крилом. Зате був шлях у пекельне царство ГУЛАГу, адже смерть замінили на 20-річну каторгу. Суворі північні Дудінка, Норильськ і Кайєркан. Каторга, яка зробила його, за висновком лікарів, «дистрофиком третьей степени».
Все ж він вистояв, брав активну участь у знаменитому норильському повстанні 1953 року. Звільнений і амністований 1956-ого у листах до колишніх товаришів по ув’язненню, до Степана Семенюка в Польщу, не боїться висловлювати своїх думок щодо тодішнього стану радянського суспільства, того, що побачив у рідному селі. Саме незалежні погляди, ці думки справді вільної людини стали причиною нового арешту вже 21 листопада 1957 року, бо, як виявилося, ті листи перевірялися. Вражає мужність цієї людини. У 1945 році він навіть на порозі смерті відмовляється писати прохання про помилування, у 1957-ому — визнавати хибність своїх поглядів. А отримавши, по суті, нізащо знову 10 років ув’язнення, у 1964 році відмовляється знову просити помилування, аби зменшили строк, вважаючи, що засуджений незаконно і просити нема за що.
Цього разу він відсидів «від дзвінка до дзвінка» — з 21 листопада 1957-ого по 21 листопада 1967 року. За цей час переніс дві операції — мав виразку шлунка і варикозне розширення вен. Потім були коротких чотири роки свободи, під час яких він пише чесні й щирі спогади про свою діяльність комсомольського ватажка, про перебування в УПА, обидва ГУЛАГи. Ці спогади, які поширювалися в самвидаві серед «шістдесятників», і стали причиною третього арешту у 1972 році й нового десятилітнього строку. Всього Данило Шумук провів у польських, німецьких, радянських в’язницях і таборах 36 років, а разом із строками заслання — 42 довгих роки.
У сімдесяті ним захоплювалися В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк. За нього боролися «Міжнародна амністія» і світова громадськість. Але тільки у 1987 році йому нарешті дозволили виїхати до Канади, де жили родичі. За океаном з «чемпіоном з ув’язнення», як його називали, побажав зустрітися тодішній президент США Рональд Рейган і висловив захоплення його незламністю, демократичними поглядами і світлим розумом.
Євген Сверстюк, інший наш знаменитий земляк, як виявилося, не сидів разом з Данилом Шумуком, про що писав у листі до редакції М. Ліщук. Але він зустрічався з Данилом Шумуком на свободі й ось що розповів про ці зустрічі:
— Перша з них відбулася наприкінці шістдесятих, перед його і моїм арештом. Мене вразило, що цей чоловік не був озлоблений, а говорив про те, якою уявляє нову демократичну Україну. Тож у середовищі шістдесятників ходили не тільки спогади, а й текст- настанова Данила Шумука, як організувати Рух опору комуністичному режиму на високому моральному рівні, щоб цей рух нічим не був заплямований. І потім мені й іншим казали кадебісти — ви поводитеся так, як радить Шумук. Це була висока оцінка.
І ще один епізод мене вразив з його розповіді, вже коли ми зустрілися в Канаді, де він останні п’ятнадцять років жив у Торонто. Коли в 1941 році він разом з іншими опинився в оточенні, то коли всі кинулися зривати зірки з пілоток, Шумук один це не зробив, хоч на той час уже ненавидів радянську владу. Він вважав, що раз він солдат цієї армії, то її честь і честь його самого не повинні бути поганьблені. З нього ту зірку зірвали вже німці. Це багато говорить про цю людину.
У 1998 році Данило Шумук приїздив на рідну землю на презентацію своєї книги «Пережите і передумане», яка вийшла у Києві. А два роки тому вернувся до дочки Віри в місто Красноармійськ на Донеччині, де вона жила. Вернувся зі словами: «Хочу померти на українській землі». Так і сталося. Осмислення ж тієї ролі, яку зіграв чоловік, що його Євген Сверстюк називає визначною постаттю УПА і дисидентського руху, ще попереду.
Володимир ЛИС.