Уже рік лучанин Андрій Розтока грає у футбол з кровоточивою раною на нозі. Але це не завадило йому стати паралімпійським чемпіоном...
– Приїхав додому і не можу нагрітися – у нас так холодно зараз у порівнянні з Грецією. 21 день в Афінах – і жодної хмаринки. Тільки біле-біле палюче сонце – весь час температура за 30 градусів і нема гарних дівчат… З паралімпійським чемпіоном Андрієм Розтокою ми зустрілися через кілька годин після його приїзду на Волинь. Андрій уже близько шести років грає у футбол у складі нашої любительської “дворової” команди. Грає, не шкодуючи себе. Хоч йому набагато важче, ніж нам: Андрієва ліва рука і частково нога від народження уражені церебральним паралічем. Незважаючи на це, Андрій – один з кращих на полі. І це при тому, що він грає з нами уже після кількагодинного свого професійного тренування. Грає, щоб не знав тренер у Луцьку і водночас тренер збірної Юрій Тимофєєв, бо в таких матчах Андрій найбільше ризикує отримати травму. Але саме так – викладаючись до сьомого поту і нічого на полі не боячись – і стають чемпіонами.
“СИДІТИ НА ЛАВІ ЗАПАСНИХ – ЦЕ ПЕКЛО” – Андрію, коли більше радів: коли став чемпіоном світу чи паралімпійським чемпіоном? – Усе ж таки, коли вперше став чемпіоном світу у Бразилії, – після паузи каже Андрій, – тому що тоді безпосередньо брав участь у завоюванні “золота” – грав у фіналі. Мені було тоді тільки 18 років, це був мій перший серйозний турнір у складі збірної і тут одразу такий успіх! Адже ще два роки до того я про футбол й не думав. Займався настільним тенісом. Але у Києві мав проходити чемпіонат України з футболу серед спортсменів із наслідками дитячого церебрального паралічу і Волинь вирішила виставити свою команду. Оскільки на команду гравців не назбиралось – тренер Юрій Тимофєєв став набирати людей з інших видів спорту. На тому чемпіонаті і помітив мене головний тренер збірної Сергій Овчаренко. Але, повертаючись до вашого запитання, то, безперечно, нервів згоріло набагато більше в Афінах, ніж у Бразилії. Повірте, сидіти у фіналі на лаві запасних, коли твоя команда б’ється за “золото” – це пекло. Але і на лаві я ледве не заробив червоної картки. Я ж надзвичайно імпульсивний у футболі. І коли бачив, що суддя неправильно свистів або бразильці грубо грали проти наших, рвався на поле. Лава запасних на стадіоні в Афінах відгороджується таким метровим бортиком з бетону. Так я уже кілька разів перескакував через той бортик! Спочатку резервний суддя мене зупиняв, щоб я не біг, а потім каже перекладачу: “Ще раз – і я йому покажу червону картку”. – З ким було важче грати – з росіянами у півфіналі чи з бразильцями у фіналі? – На мою думку, збірна Росії була найсильнішою на турнірі, але важче нам було все ж таки налаштуватися на матч з бразильцями. Після перемоги над росіянами ми були на сьомому небі. До того ж, у бразильців, за яких ми реально були сильнішими, після півфінального матчу з Аргентиною вилучили за бійку трьох провідних гравців – уже по дорозі в роздягальню вони щось не поділили з аргентинцями. Ми знали, що в них команда послаблена, тому важко було перед фіналом відігнати думки: “А, бразильців легко закидаємо шапками”. У цьому й була уся небезпека. Нашим тренерам довелось докласти титанічних зусиль, щоб завести нас на фінальний матч. Хоча під час зустрічі ви самі бачили, що якби не прекрасна гра бразильського воротаря, то рахунок був би значно більшим за 4:1. ПІСЛЯ ПОРАЗКИ РОСІЯНИ… ПОКАЗУВАЛИ ДУЛІ – А як налаштовували вас тренери на зустріч з росіянами, адже саме їх, а не вас вважали головними фаворитами турніру, а тут теж розгромні 4:1 на нашу користь? – Але ж ми були першими у рейтингу ФІФА, – нагадує Андрій. – А налаштовувати нас на матч з Росією не треба – за стільки років вони стали для нас справжнім подразником... Починаючи з чемпіонату світу 1998 року у Бразилії матчі Україна – Росія – це справжні побоїща. Перед тим чемпіонатом ми програли в товариській зустрічі росіянам і їхній тренер заявив в інтерв’ю: “Українська команда ніби й непогана, але боротись за третє місце вона зможе десь через років три-чотири. Не раніше”. Знаєте, це нас дуже розізлило. І ще в тому році ми стаємо чемпіонами світу, у фіналі показавши росіянам, де раки зимують – 3:1! Хоча вже після перемоги у півфіналі над бразильцями до нас у готель в Ріо-де-Жанейро почали надходити вітальні телеграми, факси, бо це справді було сенсацією: змусити бразильців заплакати на їхній знаменитій “Маракані”. Наші тренери вивішували ці привітання у коридорі, а гравці збірної Росії потайки фломастерами робили на них виправлення, писали всякі непристойні слова. Та й хіба раз за ці роки було таке, що росіяни у наш бік або у бік наших уболівальників після поразки показували дулі… А в Афінах у півфіналі з росіянами наші хлопці, як кажуть, кістьми лягали на полі перед дуже технічно сильними суперниками і блискуче проводили контратаки (Андрій зіграв останніх 10 хвилин у зустрічі – авт.). Показав себе справжнім бійцем 20-річний Анатолій Шевчик із Каменя-Каширського, хоч це був тільки його перший матч у стартовому складі збірної. Молодець! Звісно, ще й фортуна трішки була на нашому боці, – посміхається. – Проте на попередній Паралімпіаді у Сіднеї чотири роки тому фортуна у фінальному матчі проти тих же росіян вам зрадила? – Так, ще в середині другого тайму ми вели 2:1, але пропустили два м’ячі – останній буквально за кілька секунд до фінального свистка. Тоді після поразки десять із дванадцяти наших гравців просто ридали на полі. Не плакали тільки я і наш капітан Володимир Кабанов, хоч теж ледве стримували сльози. А ось в Афінах після свистка у фінальному матчі заплакав і Володя. “ЗБІРНА – ТО СВЯТЕ” – А в тебе не було після здобуття перемоги такого відчуття, що у свої 24 роки вже все виграв у футболі? Твоєму знаменитому тезці Андрію Шевченку про такі успіхи може тільки наснитися… – Ні, не було. Та й я ще не став чемпіоном України з футболу, виходить – не все ще виграв, – посміхається Андрій. – А щодо Шевченка та інших гравців національної збірної… Розумієте, про себе і про своїх хлопців я можу сказати, що для нас збірна – то святе. Про гравців національної збірної такого сказати не можу – таке враження, що вони бояться отримати травму і втратити гроші у своїх клубах. Нема у них національного духу. А в нашій збірній усі співають гімн! Здається, дрібничка, але ця дрібничка тебе справді підносить, надихає на боротьбу. Наші теж не всі футболісти знали гімн, але я на листочках понаписував слова і вони у роздягальні перед кожним матчем їх повторювали. – Справді? – Як можна не знати гімну, коли ти одягнув футболку збірної? – розводить руками чемпіон. – До речі, похвалюсь – коли українських паралімпійців урочисто зустрічали з Греції в аеропорту “Бориспіль”, віце-прем’єр України з гуманітарних питань Дмитро Табачник помітив, як я співаю гімн, і спеціально підійшов до мене з Людмилою Кучмою, щоб разом сфотографуватись. – Андрію, ти сказав, що гравці нашої національної збірної не викладаються повністю на полі, бо бояться отримати травму. Знаємо, що на Паралімпіаді ти грав із пошкодженням… – Так, уже рік і три місяці завдяки нашим лікарям маю доволі неприємну травму на правій ударній нозі. На великому пальці у мене вростав у тіло ніготь, лікарі його видалили, але потім на ще свіжу рану налили не того розчину. В результаті – опік третього ступеня і омертвіння внутрішніх тканин. Уже більше року граю із кровоточивим пальцем. Навіть на параді відкриття Паралімпіади поки пройшов, то кров виступила через бинт у новенькі туфлі. – А як тоді граєш? – Терплю. Та й під час гри викидається стільки адреналіну, що забуваєш про біль, хоча після матчу бутс у крові. Але по прильоту з Греції домовився з дніпропетровськими пластичними хірургами на операцію – надіюсь, що скоро забуду про цю травму. СТІЛЬКИ МЕДАЛЕЙ ЧИНОВНИКИ НЕ ПЛАНУВАЛИ… – Яке в тебе ще враження від Греції, окрім того, що там нема гарних дівчат? – За 21 день перебування в Афінах ми тільки двічі виїжджали за межі олімпійського селища, оскільки організатори Ігор побоювались терористичних актів і рекомендували спортсменам не залишати селища. При цьому наша служба охорони наголошувала, щоб ми не носили в місті одяг із символікою збірної, тому що український контингент перебуває в Іраку. В Афінах дуже розвинута інфраструктура: надсучасне метро, прекрасні дороги, транспорт, спортивні споруди, море інтернет-клубів і мобільних операторів. Хоча склалось враження, що самі греки живуть доволі бідно. Звісно, дуже сподобався древній Акрополь. Але одне з найбільших вражень – землетрус, який ми пережили вночі напередодні зустрічі з росіянами. І хоч в районі нашого селища він був лише у два бали (в епіцентрі – чотири) і тривав кілька секунд, проте усе навколо тряслось. …А ще якось після фіналу легкоатлетичних змагань зустріли на стадіоні грецького спортсмена, який буквально стрибав від щастя. “Чому так радієш, ти ж не переміг?”, – запитали у нього. Він ще більше посміхнувся: “Так – я лише восьмий, але уже за восьме місце держава нам дає 30 тисяч євро.” А за золоту медаль, до слова, у Греції паралімпійцям платять 200 тисяч євро – стільки, скільки олімпійцям. – Українське паралімпійське “золото” коштує 50 тисяч доларів – удвічі менше, ніж олімпійське… – Так, у нас не раз доводилось чути, що ми – спортсмени-інваліди – люди сильні духом, – продовжує Андрій. – Навіть, коли порівнюють нас із здоровими спортсменами, кажуть, що їм треба брати із нас приклад. У той же час ніби й не помічають, що призові за медалі у нас у 2 – 3 рази менші за призові здорових спортсменів. Більше того, уже по прильоту додому натякнули, що, напевне, зменшать призові за “срібло” і “бронзу”, бо не планували від нас стільки медалей. Уявляєте? Тому я дуже не люблю цих високопарних слів від наших чиновників про силу духу спортсменів-інвалідів… Паралімпійський чемпіон, дворазовий чемпіон світу, дворазовий чемпіон Європи з футболу Андрій Розтока ще й досі не має власного житла, хоча за кількістю і вагомістю медалей з ним не може зрівнятися жоден волинський спортсмен.
ДОВІДКА “ВОЛИНІ” Андрій Розтока народився 9 вересня 1980 року. Заслужений майстер спорту України з футболу, чемпіон XII Паралімпійських ігор (Греція-2004), срібний призер ХІ Паралімпійських ігор (Австралія-2000), дворазовий чемпіон світу (Бразилія-1998 і Аргентина-2003), дворазовий чемпіон Європи (Бельгія-1999 і Україна-2002), чемпіон Всесвітніх ігор-2001, чемпіон України-2000 з міні-футболу. На Паралімпійських іграх в Афінах зіграв у чотирьох з п’яти матчів збірної, забив 1 гол. Нагороджений у 2000-му році орденом “За заслуги” III ступеня, у 2003-му – медаллю “За працю і звитягу”. Студент 3-ого курсу факультету “Олімпійський та професійний спорт” інституту здоров’я Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
