"Функціонування на на території Шацького національного парку меліоративної системи є недопустимим..."
Начальник обласного управління водного господарства Юрій Бахмачук нажав копу літ і, судячи з доброго, життєрадісного настрою, вона йому не важка. Уродженець Костополя, що на Рівненщині, майже половину свого життя він — на Волині. Напередодні ювілею наш кореспондент зустрілась з Юрієм Йосиповичем. Розмова, ясна річ, торкалась проблем галузі, яку він очолює, екологічних проблем.
— Хтось йде у житті стопами батька, а то й діда, адже є цілі династії лікарів, вчителів... А що визначило ваш вибір професії? — Династії водників не було. Мій батько — з селян. Але своєю тяжкою працею дослужився до “совслужащего” — був конюхом у райвиконкомі. Отож, і таке моє соціальне походження. Дуже рано я закінчив Костопільську школу № 1 — ще до шістнадцяти років. Сам попросився у перший клас. Спочатку мені категорично відмовили, а потім заспокоїли матір: мовляв, походить місяць-два і на тому все скінчиться. Але це передбачення не збулось. А Рівненський водний інститут вибрав як один з найпрестижніших уже на той час. Вчився на факультеті будівництва гідроелектростанцій. Але в 1965 році відбувся травневий пленум, який кинув клич: “Всі зусилля — на меліорацію”. І вже не додивлялись, хто гідротехнік, хто ні — всіх направляли в цю галузь. — І де ви пройшли перші сходинки своєї службової кар’єри? — Розпочинав я працювати у славному граді Путивлі, де “плаче-квилить Ярославна”. Приїхав туди з дружиною, яка теж навчалась у водному інституті, з дитиною і двома фанерними ящиками з-під сірників, де було все наше майно. Працював на посаді начальника ПМК, яка будувала меліоративні об’єкти. Але тягнуло ближче до дому. І коли мене запросили на роботу на Волинь, то я охоче сюди поїхав. Одинадцять років працював у тресті “Волиньводбуд”. А ось уже вісімнадцятий рік — начальник обласного управління водного господарства. У відомстві управління — всі водні ресурси Волині. — І якраз за меліорацію вам сьогодні доводиться чути докори. Маю на увазі, з приводу того, що та меліорація наробила — болота поосушувані, річки спрямлені... Та що там говорити про болота — ви їдете і бачите меліоровані поля, порослі бур’янами. Певно, болить серце? — Не болить, а просто заходиться. Я людина об’єктивна і добре бачу, що в моїй професії добре, а що погано. З самого початку поганим було те, що ми не працювали комплексно. В один рік, пригадую, в селі Здомишель Ратнівського району підготували і здали близько двох тисяч гектарів осушених земель. З нашою допомогою і допомогою цього району люди спромоглися засіяти ці землі. Та ось дійшло до збирання, а в селі всього два сякі-такі комбайни (це був початок вісімдесятих років). І сьогодні можна говорити так: там, де в людей дійсно не було землі, і їм дали осушені поля, там і сьогодні вона обробляється. А де робилось заради масштабності меліорації — там нині маємо “елітні” бур’яни. — То, може, і не треба було на Волині проводити такої масштабної меліорації? — Ми сьогодні судимо з позицій дещо інших, ніж на той час. Зараз ясно, що деякі меліоративні системи треба списувати. Маю на увазі насамперед Копаївську. Колись вона була побудована у відповідь на біду людську — щоб мали поліщуки де працювати. Сьогодні ця система себе вичерпала з усіх позицій— державницьких, екологічних. Вона не має права на існування, тому що практично на території Шацького національного парку функціонування такої системи взагалі недопустиме. Адже вона негативно впливає на озера Луки, Перемут. А це озера — затухаючі, для яких кожен сантиметр — на вагу золота. — А спрямлені русла річок, зокрема Прип’яті? — Якщо про Прип’ять говорити, то всього 60 кілометрів її спрямлено... — Як то кажуть, був локальний бій, і людські жертви незначні. Але для когось ці 60 кілометрів припали на малу їх батьківщину. — Питання осушення верхів’я Прип’яті було дуже полемічним (особливо в Любомльському і Шацькому районах). Я, правда, не брав участі в дебатах, бо закінчилось будівництво Прип’ятської системи в 1974 році, але знаю про них не з чуток. На жаль, гігантоманія влади взяла верх: як же — в нас є найкрупніша в Європі осушувальна система, аж 25 тисяч гектарів! — Ми не випадково говоримо про Прип’ять. Адже це найбільша наша річка, яка впадає в Дніпро. — По-перше, треба сказати, що Прип’ять не стільки страждає від осушувальної системи, як від того, що з річки забирається вода у Дніпро-Бузький канал. Як заступник уповноваженого уряду України по співпраці на прикордонних водах з Республікою Білорусь і Польщею я можу сказати, що з Польщею особливих проблем нема. Ми знаходимо спільну мову. Тим більше, що Західний Буг господарського використання на території Волині не має. А ось з білорусами є серйозні проблеми. Прип’ять в зоні нижне Дніпро-Бузького каналу місцями практично пересохла. Будемо ставити питання про те, щоб забрати у власність України всі споруди живильної системи Дніпро-Бузького каналу. ... До речі, вже в шостому поколінні в родині Бахмачуків народжуються тільки хлопчики. І Юрій Йосипович з дружиною Вікторією виростили двох синів, мають трьох внуків. Старший нині в Афінах — він дипломат і на ювілей до батька не зможе приїхати. А ось молодший живе в Луцьку і привітає з шістдесятиріччям. Катерина ЗУБЧУК.
