“...Сестра мамина вийшла заміж за поляка Каліщука. Моя ж мама - за українця. Моїх батьків побили поляки, а в Каліщуків - українці..."
“...Сестра мамина вийшла заміж за поляка Каліщука. Моя ж мама - за українця. Моїх батьків побили поляки, а в Каліщуків - українці. ...Якось зустрілася я з дочкою Каліщучки Антосі, плачемо. Вона мене цілує. “Марисю, - кажу їй, - ми ж сестри. Що з нами, з нашою родиною зробили!..”. Ці, повні розпачливої гіркоти слова теперішньої мешканки с. Пальче Ківерцівського району, майже 90-літньої Антоніни Василівни Митюк можна було б поставити епіграфом до 810-сторінкового тому матеріалів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича (м. Львів) Національної Академії наук України, який вийшов у світ в рік 60-ліття голосного відзначення в сусідній Польщі так званої “волинської різанини”. Цей спогад становить частку вміщених тут розповідей 160-и волинян і холмщаків, свідків кривавих подій міжнаціонального конфлікту 1942-1944 років. У книзі вперше “зійшлися” на сумне віче десятки тогочасних мешканців нашого українського Північного Заходу (Волині, Холмщини, Підляшшя), щоби сказати правду про ті криваві злочини проти людей, єдина “провина” яких полягала в тому, що були православної віри, звалися українцями. Для більшої достовірності зроблено диктофонні записи всіх розповідей. Вони не мають літературного глянцю, зате слово безпосередніх свідків, на очах яких від зброї в руках поляків загинули рідні, в діалозі українських і польських істориків, без сумніву, підважить не одну схоластичну конструкцію, зведену на чиюсь догоду. Ось короткі приклади. У польській історіографії хрестоматійно твердиться: польське населення колоній Обурки, Паросля без жодного приводу знищили саме “українські націоналісти”. І це, мовляв, “переповнило чашу”, стало початком міжнаціонального конфлікту. Адже поляки, ніби ніколи за зброю не бралися першими, бо вони того “не могли”. Та ось не тільки двоє-троє, а й семеро-восьмеро тогочасних мешканців, на очах яких події сталися, твердять протилежне. Дехто ще не позбувся страху, інші відважуються: “Нехай тиї Сємашки (автори двотомника про 1943 рік на Волині - авт.) приїдуть до нашого села. Ми їм розкажемо, як на духу, хто кого і як, за що тогди бив!..” Книга відкривається грунтовною вступною статтею директора Інституту українознавства академіка Ярослава Ісаєвича, одного з провідних істориків сучасної України, котрий має можливість спиратися на свідчення очевидців. Газетна стаття не дає змоги викласти весь обшир аргументів, який уже введено в науковий обіг для розкриття причин міжнаціонального конфлікту 1942-1944 років, у тому числі й польськими істориками. Одне є незаперечним. Академік Ярослав Ісаєвич це підкреслює, а в спогадах свідків це яскраво простежується: події мали “свою логіку” - випливали одні з одних. Початок конфлікту датується 1941-1942 роками, коли на Холмщині “невідомі” ночами стали винищувати українську інтелігенцію, яка очолювала певне національне відродження, що його обмежено дозволили німці. Не українці ж то були!.. ОУН, враховуючи скромність своїх сил, мала надію знайти в польському підпіллі союзника проти гітлерівців. Та її неодноразові звернення викликали лиш насмішку впевнених у собі поляків... І тут настав насичений подіями квітень 1943 року. Українська поліція втекла від німців “у ліс”, тобто до УПА. Це викликало переполох у Берліні й Москві, хоча могло б бути навіть непоміченим. Однак, сталося те, що кимсь було заплановане. Спалахнули вогнем перші польські колонії, їх мешканці кинулися до міст або до більших скупчень співплемінників, кажучи українським сусідам: палії і вбивці говорили по-українськи.... Саме на той час припадає знищення польських колоній Обурки і Паросля. Свідки теж вносять ясність: в одному випадку то була справа рук гітлерівців, в іншому, більш темному, поки що зрозуміле одне: упівці до цього не мали жодного відношення. Хто саме? Відповідь на це треба шукати в архівах поза Україною. ...А далі було цілеспрямоване роздмухування пожежі. Закид оунівцям тепер, з віддалі років, можна зробити напевне за те, що не виявилися на “дипломатичній висоті”: хлопці із УПА мстили польським шуцманам, які були на службі в німців, та польським грабіжникам із пляцувок за вбивства рідних, друзів, сусідів, за те, що поляки сприяли червоним партизанам, за те, що служили гітлерівцям. І не можемо забувати: бажання порозумітися з українськими повстанцями у польського підпілля не було жодного. Йшлося їм про одне: використовуючи і гітлерівців, і червоних, домогтися відновлення на Волині польської влади, за всяку ціну включити землі українського Північного Заходу до польської держави. Природно, ОУН(Б) не хотіла з цим миритися. Коса найшла на камінь. Звернімо увагу на напис на головному штандарі відділу Армії Крайової у пляцувці в Перебрідді (Пшебражі): “Нє дами зємі сконд наш руд!”(Не віддамо землі, звідкіль наш рід!) А зібралися ж під ним шукачі пригод з усієї Польщі, і всі вони, за свідченням свого коменданта, проти гітлерівців не здійснили жодного (!) бою. З ким у них була війна? А з УПА, з навколишнім українським населенням за харчі... Уявімо, якби збройна команда українців з такими ж намірами засіла посеред етнічно польського терену десь за Любліном, згадуючи, що котрийсь із князів на певний час приєднав його до нашої держави!.. На жаль, колесо війни розкручувалося. Не тільки польські втікачі з Волині, але й інші поляки вважали, що настав час їхньої розправи над беззахисними холмщаками. У книзі наводяться найдовші списки вбитих односельців саме з Грубешівщини. Сто, двісті, разом - близько чотирьох тисяч, лише в Сагрині в ніч на 10 березня 1944-ого (також мали 60-річчя!) вбито не менше, ніж півтори тисячі жінок, дітей, старих... Вміщені в книзі спогади доповнюють факти, зібрані Ярославом Царуком. (У Володимир-Волинському районі за час лихоліття вбито 430 поляків і 1454 українці). На території гміни Полонка (Луцький район) - 54 поляків і 479 поіменно названих родичів, сусідів-українців. У селах гміни Княгининок - відповідно 34 і 186, у гміні Ківерці - 55 і 309. З публікацій у книзі постає картина, далеко відмінна від тієї, яку подають польські автори, а українські повторювачі бадьоро підхоплюють і козиряють, ніби своїм. Попередні підрахунки показують: жертв конфлікту українців було в кілька разів більше, ніж поляків. Про число СТО ТИСЯЧ жертв (опрацювавши дані з обох волинських областей, Кременеччини, Холмщини, Підляшшя, Берестейщини) маємо підстави говорити саме ми, українці. Пам’ятається, напередодні 11 липня минулого року українські політики слізно просили польських колег, аби ті дали хоч трохи часу для українських істориків, що в поті чола спішать надолужити незроблене. “Відзначили” сумну і не досить достовірну дату про “найбільше” кровопролиття. І що ж? Усе по-старому... Треба відзначити: книга, про яку мова, недаремно є виданням академічного закладу. Знайшлося в ній місце для істориків із Польщі, німецькій дослідниці, викладаються погляди на конфлікт американського історика Т.Снайдера, якому з американської відстані вдалося розгледіти, що “українці навчилися техніки масових убивств у німців” - тобто поліцаї-щуцмани з українців, що супроводжували євреїв до місця винищення гітлерівськими “спецами”, тим самим пройшли науку вбивства поляків і використали її, втікши до УПА. До речі, свідки, які знають трохи більше, наводять такий аргумент: протягом більше року, коли на Волині поліцаями були українці, за винятком кількох дуже неясних випадків, не було жодних убивств поляків. Коли ж їх замінили поляки - почалися відразу... Присипаний попелом часу біль тисяч і тисяч ще живих свідків винищення волинян зобов’язує: правду без хитрувань про трагедію і українців, і поляків треба прояснити. Сестри Марися і Антося, народжені в неіснуючому Сагрині, мають її разом з онуками й правнуками знати, аби розумно жити в мирі. Іван ПУЩУК. м. Луцьк.
