Курси НБУ $ 26.48 € 31.17
«На Полтавщині — Касьян, а на Волині — Яшан»

Волинь-нова

«На Полтавщині — Касьян, а на Волині — Яшан»

Такі листи вдячності Василю Петровичу отримує редакція від пацієнтів, які прийшли до лікаря на милицях, а пішли додому вже без них

Галина СВІТЛІКОВСЬКА


Згадує, що планував переїхати до Тернополя, уже й «мости навів» у медінституті, але втрутився тодішній завідувач відділення неврології Волинської обласної лікарні, світлої пам'яті професор Леонід Гіттік, підняв на ноги обкомівське начальство. Він розгледів у молодому лікареві, про якого вже тоді йшла добра слава, перспективного спеціаліста. Василь Петрович ніколи не був партійним, а тут його перший секретар обкому на розмову покликав. Сказав, що на Волині добрими кадрами не розкидаються, запропонував роботу в обласній лікарні й квартиру в Луцьку.



Багато людей зверталося з патологіями хребта, тому вивчав вертебрологію, почав застосовувати елементи мануальної терапії, коли ще ніхто цим не займався.



— Порадилися вдома — і дав згоду, — здається, сьогодні Василь Яшан не шкодує, що прийняв таке рішення. — Я мав змогу вдосконалювати свої можливості у лікуванні захворювань периферичної нервової системи. У Цумані багато людей зверталося з патологіями хребта, тому вивчав вертебрологію, почав застосовувати елементи мануальної терапії, коли ще ніхто цим не займався. А працюючи в Луцьку, дуже зацікавився проблемою розсіяного склерозу, почав писати на основі досвіду лікування таких пацієнтів кандидатську дисертацію. Матеріалу було достатньо, дослідження майже завершив, але на той час лікар мусив довго оббивати пороги, щоб захиститися. Вищу атестаційну комісію наші здобутки не цікавили. Тому сховав папери у шухляду і зосередився на практичній роботі.
До лікаря від Бога
ведуть уже й своїх онуків
Він віддавався улюбленій спеціальності фанатично й, напевне, не міг не «заразити» своїм захопленням і дружину. Ганна Степанівна перейшла працювати у фізіотерапевтичне відділення, де проходили реабілітацію і пацієнти з неврології. Допомагала ставити на ноги хворих після інсультів, інших важких недуг.
— Обоє вони — лікарі від Бога. Як я злягла, додому до мене упродовж багатьох років постійно приходили, консультували, морально підтримували. Безкорисливо, щиро, не потребуючи віддяки, — зі сльозами на очах розповідала про подружжя Яшанів хвора на розсіяний склероз лучанка Лариса Андрієнко.
Схожі відгуки не раз доводилося чути від людей, читати у листах, надісланих до газети. «На Полтавщині — Микола Касьян, а на Волині — Василь Яшан», — написала колись одна з пацієнток, яка прийшла до Василя Петровича на милицях, а поверталася вже без них. Зрештою, і працівники редакції були пацієнтами Василя Яшана, знаємо, як вболіває він за свою справу. Коли доводилося відділенню переселятися, клопотався ремонтами, щоб хворі мали необхідні умови, дбав, аби це не вплинуло на результати лікування. Упродовж останніх
17 років очолює у Боголюбах відділення профпатології і вертебрології. Звертаються за допомогою до Яшана вже діти й онуки колишніх пацієнтів.
— І сьогодні продовжую вчитися. Бувало, дружина якийсь роман рекомендує прочитати, а я сиджу над спеціалізованою літературою. Брала моя Ганна Степанівна на себе більшість домашніх турбот, аби не відволікати мене. Звільнилася з роботи, щоб доглядати онучок, бо донька — теж лікар, працює в обласній інфекційній лікарні. А тепер уже є в родині й мої послідовники. Старша онучка Ганнуся вибрала саме мою спеціальність та ще й заміж вийшла за здібного науковця, невролога Київської обласної лікарні Романа Суліка. Зараз він мене постачає необхідною літературою, — гордиться родинною династією Василь Петрович.
Уболіває, що пацієнти його відділень нині не мають змоги відновлювати здоров'я за допомогою водних процедур, бо ремонт басейну ще не завершено. Давно переконався, що вони дають прекрасний ефект. Переймається небайдужий лікар, що хворі, не маючи грошей на обстеження, лікування, терплять до останнього, приходять, коли вже край. У теперішній важкий період робота є для Василя Петровича порятунком: допомагаючи іншим, легше переносити біль утрати.
— Здається, зовсім недавно справляли з дружиною золоте весілля. А прожили ми разом понад 56 років. Аня романтичною, творчою натурою була. Пам'ятаю, я на курсах у Ленінграді, а вона дітей у Цумані на подругу залишила й приїхала до мене, щоб побачити білі ночі. Нинішньої весни у квітні відзначали ювілей — 80-ліття берегині сім'ї. А 20 травня уночі її серце зупинилося… Перед тим син був у відрядженні — непокоїлася, не була б то мама. Дочекалася, раділа, засинала з усмішкою. Збудилася задихана, сказала, що танцювала уві сні — і… померла. Сорок днів пройшло, а мені досі з цим важко змиритися, — зізнається Василь Петрович і просить через газету висловити вдячність усім, хто розділив горе його родини.
Щоранку він пішки йде на роботу. Від будинку Яшанів у Заборолі до лікарні у Боголюбах не так уже й близько, але дорога пролягає через ліс, не втомлює, а навпаки, додає бадьорості. Як і улюблена справа, якій Василь Петрович присвятив життя.



Найкращими ліками від утоми була для Василя Петровича посмішка дружини, а найбільша втіха — правнучка Софійка.



Подружжя Яшанів (справа) з внучкою Ганнусею та її чоловіком Романом Суліком — столичними лікарями-неврологами.