Історичні перекази стверджують, що одну з ікон у селі Секунь реставрував Тарас Шевченко...
Кожен, хто проїжджав трасою із Ковеля на Брест, у Секуні милувався ошатною, оригінальною, з любов’ю зведеною огорожею, за якою затишно почуває себе давній п’ятикупольний дерев’яний храм. Цю огорожу, а також престол офірував Свято-Михайлівському храмові земляк, підприємець із Ковеля Ярослав Рижко з родиною. Та далеко не всі знають, що у цьому невеличкому тепер, усього на 200 дворів, поліському селі є аж дві давні православні церкви, і що історія цього села та його храмів пов’язана з іменем Тараса Шевченка.
СЛІДАМИ КНЯЗІВ САНГУШКА І КУРБСЬКОГО Як маєтність князя Михайла Сангушка, Секунь (у деяких документах — Секонь) згадується в Актах під 28 серпня 1512 року. Наступна документальна згадка стосується 1543 року, коли син князя, Василь Михайлович Сангушко Ковельський добровільно обмінявся маєтками із королевою Боною, дружиною польського короля Сигизмунда І. За цією домовленістю Ковельське помістя, у яке входив і Секунь, стало власністю королеви, а після смерті Бони у 1556 році її Ковельський маєток відійшов до королівських володінь. На початку 1564 року на Волинь, рятуючись від гніву царя Івана Грозного, прибув російський князь Андрій Курбський, знаний Московський воєвода, який не раз вигравав битви з татарами й німцями. У липні цього ж року він отримав від короля грамоту на Ковельський маєток, у тому числі й на село Секунь. Вступивши у володіння, князь Курбський віддав села Секунь і Сушки своєму слузі й соратнику московитянину Івану Калимету (Келимету) за його вірну службу, а по його смерті у 1672 році — братові, Михайлу Калимету, який був у Курбського скарбником. Михайло Калимет одружився на доньці ковельського війта Матіка Трошковського Катерині й саме він побудував у своєму помісті Секунь між 1542 і 1588 роками першу церкву в ім’я Архангела Михаїла. Вона проіснувала до середини ХІХ століття. Церква була дерев’яна, однокупольна, з прибудованою до неї дзвіницею. Михайло Калимет забезпечив церкву прибутками і в заповіті від 28 лютого 1588 року просив поховати себе в “церкві святого Архангела Михаїла в маєтку моєму Секуні... по правилах віри нашої християнської грецької”. Про цю церкву професор Іванішев згадував ще у 1840-их роках у зв’язку із знайденим у ній давнім образом “Святителя Миколая чудотворця” візантійського письма. Та в кінці ХІХ століття церква була розібрана, либонь, через ветхість, а дерево з неї використано під каплицю на парафіяльному кладовищі. З часом вона була переобладнана на кладовищенську церкву й освячена у 1893 році в ім’я преподобного Іова, ігумена Почаївського. Дивним чином у Секуні й до наших днів збереглися пам’ятки церковної старовини різного часу. Від найдавнішого Михайлівського храму церковця на кладовищі, освячена тепер в ім’я Параскеви, успадкувала старий іконостас, увінчаний мініатюрними картушами з живописом. Вражає прекрасно збережений давній образ Покрови унікальної іконографії. Цей невеличкий за розміром храм — останнє земне пристанище не одного покоління секуньців. Довкруж — старе кладовище, яке навіть у непривітний осінній день не видалося нам похмурим, бо майже на кожному надмогильному хресті чи пам’ятнику майоріли на вітрі різнокольорові стрічки. Сільський священик о. Анатолій (Оверчук) пояснив нам, що то місцева традиція — провідавши могилу, пов’язати стрічку. В такий спосіб виражається шана померлим і зостається знак для живих. “Образ сей реставрирован проезжим живописцем Тарасом ШевЧенком”... На жаль, надто мало свідчень про перебування Тараса Шевченка на Волині дійшло до наших днів. І все ж... У 1846 році Т. Шевченко, який був тоді співробітником Київської Тимчасової Комісії для розбору стародавніх актів, дістав від Київського генерал-губернатора Д. Бібікова наказ поїхати до Київської, Подільської та Волинської губерній і змалювати Почаївську лавру, зібрати перекази про гідні уваги кургани та урочища, записати народні легенди, оповіді та пісні. 3 жовтня 1846 року Тарас Шевченко був у Кам’янці і звідти виїхав на Волинь. Джерела підтверджують перебування Шевченка у Почаєві й Крем’янці. Збереглися написані ним чотири акварелі з Почаївської лаври. Побував Шевченко і в Ковелі, де в той час перебував професор М. Іванішев з дорученням віднайти могилу князя Андрія Курбського. Збереглася зроблена Тарасом Шевченком замальовка церкви у с. Вербка Ковельського району, де був похований князь. Вірогідним є й наступний пункт подорожі Шевченка по Волині — село Секунь, де він змальовував стару Михайлівську церкву, побудовану Михайлом Калиметом, управителем князя Курбського, про що свідчить незакінчений малюнок Секуньської церкви. Окремі автори згадують “Опись церковного имущества Секунской церкви” з 1806 року (дата початку складання опису), де в переліку церковного інвентарю значиться запрестольна ікона Богородиці, з приміткою на полях зошита: “В 1846 году образ сей реставрирован проезжим живописцем Тарасом Шевченком”. Цей запис у книзі бачив у 1936 році митрополит Української автокефальної православної церкви владика Никанор Абрамович, який у 1934—42 роках, будучи настоятелем парафії в сусідньому селі Мизове і водночас благочинним другої округи Ковельського повіту, контролював стан церковного майна. Образ Богородиці тоді знаходився у церковці св. Іова на кладовищі, куди був перенесений з розібраної Свято-Михайлівської церкви св. Михаїла. Владика Никанор так описує враження від ікони: “У Секунській церкві я не міг одірвати очей від милого українського обличчя Божої Матері з дитятком на лівій руці в художньо мальованій кольоровій шаті. На Божій Матері, як дар пошани і любові місцевого жіноцтва, пишалися низки коралів і “пацьорів”. З металевої коронки на голові спускалися пасма різнокольорових стрічок...”. Нині в церкві на кладовищі ми бачили цей образ “Богородиці”. Ікона хорошого письма, лики Богородиці й немовляти не перемальовані. Сьогодні ікона потребує реставрації. ІСТОРІЯ, РОЗКАЗАНА ВАСИЛЕМ ПАСТУШКОМ Навіть та обставина, що церкви у Секуні пов’язані з іменем Тараса Шевченка, не зупинила войовничих атеїстів у їх намаганні стерти з лиця землі якомога більше храмів. Нині існуюча тут церква в ім’я Святого Архангела Михаїла була побудована в 1868 році коштом казни при матеріальному сприянні парафіяльного священика Іллі Мусієвича. У селах Секунь і Красній Волі, за даними церковно-парафіяльних літописців, народ здавна був православний і унії тут не було. Та рівно через 100 років атеїсти церкву закрили. — Мій батько, Гриць Пастушок, був з 1881 року народження і добре пам’ятав перекази старших людей про те, як будувалася церква,— розпочав свою оповідь сільський старожил Василь Пастушок. Його, за порадою о. Анатолія, ми розшукали просто на пасовищі, де Василь Григорович пас громадську череду. — Батько розказував, як циган робив для будівництва ковальські цвяхи, як люди, чим могли, допомагали будівничим. Людей до церкви ходило стільки, що часом від вівтаря до касира трудно було пробитися. Мій батько сім років був паламарем, то не раз згадував. Василь Григорович надовго замовкає, а потім продовжує: — Двоє братів моїх ще малими повмирали, а ще мав п’ять сестер, також уже нікого нема живого. А я вижив навіть у голодному саратовському Татіщево. Та ще й повоювати встиг, у Східній Пруссії... Правда, мене вже й у грамотку вписали, і панахиду сестри по мені замовляли як по померлому. Бо батьки повмирали: в один день — тато, а на другий день і мама пішла за ним. Прийшов вночі політрук в окоп: мужайся, солдат! Усе боявся, щоб я самострілом не став. Як пішли у бій, то з роти кулеметників зосталися тільки командир без ноги і я. 23 лютого 1945 року мене тяжко контузило, біля міста Кервград. Лежав у госпіталі, писати не міг, от тоді й вписали мене сестри у грамотку, що я загинув. Якось пішли в баню, там одна баня на два госпіталі була, дивлюся — однополчанин мій, але не впізнає мене. Каже: “Ти такий схожий на мого покійного товариша!” — “А то ж я і є!” Слухаючи Василя Григоровича, мимоволі думаєш про те, що може й уцілів фронтовик у тій воєнній веремії, щоб потім разом із односельчанами порятувати від знищення сільський храм, який хотіли перетворити на склад, уже й льон машинами привезли. Але жіноцтво тоді під колеса лягало, аби не допустити наруги над зачиненим уже храмом. А коли над краєм прокотилася буря і зірвало із церкви дах, то, здавалося, що вона вже приречена. Та він організував людей, віддав жерсть, призначену для власних потреб, решту люди позносили, стукав в усі двері і церкву таки накрили. І огорожу навколо церкви звели, хоч погрожували і штрафом, й іншими неприємностями. ... Цього разу ми побували у Секуні разом із доктором історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів) Володимиром Александровичем. Наукові зацікавлення уже не вперше приводять у це поліське село відомого вченого. На цей раз він був прикро вражений тим, що на одній із давніх ікон, а це, власне, храмова ікона, на стиках дощок фарба почала осипатися. У таких випадках ікону конче треба зберігати у горизонтальному положенні, інакше через рік—два втрати можуть бути непоправними, у чому вдалося переконати й настоятеля храму. Нині залишається ще переконати церковну громаду в тому, що ікона потребує негайної реставрації, і що зробити це може лише фахівець в умовах обладнаної сучасною технікою реставраційної майстерні. Валентина ШТИНЬКО, спец. кор. “Волині”. Євгенія КОВАЛЬЧУК, заступник директора з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА. На фото. Перший крок до врятуваня храмової ікони: настоятель храму отець Анатолій і доктор історичних наук Володимир Александрович.
