РОКИНІВСЬКИЙ БУДУЛАЙ

Ця розповідь про не зовсім звичайну людину. Євген Дмитрович Гринчук у молоді роки підкоряв цілину, служив у війську і, мабуть, як переважна більшість юнаків, мріяв стати військовим моряком. Ще учнем сьомого класу написав листа міністру оборони Союзу РСР Малиновському про вступ до військового училища і на диво отримав від нього відповідь. Та мрія про морфлот так і не збулась. І Євген Дмитрович з двадцяти років почав займатися земною справою — став агрономом.
Після закінчення технікуму, а потім і інституту у складі спеціалістів Рокинівської науково-дослідної станції об’їздив не тільки область, а й всю Україну. З минулого з приємністю згадує роботу у Рожищенському районі, який славився тоді вирощуванням насіннєвої картоплі. З особливою теплотою відгукується про колишніх голів колгоспів Дмитра Жиленкова, Василя Рудика, добре знає Дмитра Мудрика, Василя Кулюка, Людмилу Клімішину, тоді молодих ще спеціалістів сільського господарства, нині голів сільськогосподарських виробничих кооперативів Петра Глушка та Василя Скубу, які, йдучи на тісний контакт з наукою, вирощували хороші врожаї картоплі та зернових культур.
Та у якусь мить життя дало тріщину — померла дружина, дочка й син змушені були шукати кращої долі за кордоном, туди ж виїхали і внучата. А ще загострилась хвороба, окрім традиційних ліків Євген Дмитрович почав вживати настій з отруйних грибів. Говорить, що виживати допомагає лише щиросердечна віра у Бога та улюблена справа.
Аромат стиглих груш, наливних червонобоких яблук, смачна малина, що плодоносить аж до морозів, вабить сільську малечу до обійстя Євгена Дмитровича Гринчука. А він, окрім фруктів, завжди пригощає сусідських дітлахів ще й цукерками і різноманітним печивом, які кілограмами купує, коли буває у сільському магазині. За день-два все це добро розходиться, і рокинівський дивак знову з приємним щемом у душі тратить частину своєї незначної пенсії на ласощі для чужих дітей. Мабуть, за ці дивацтва, а ще за справжню людську доброту, за прагнення допомогти будь-кому у скрутну хвилину і, звичайно, за пишну із сивиною бороду прозвали Гринчука у Рокинях Будулаєм.
На запитання, чи не ображається на сусідів за це прізвисько, Євген Дмитрович говорить, що звик до нього, герой же у фільмі “Циган” був позитивний. Тим більше, що добрий десяток років ним, як псевдонімом, підписує вірші для своїх внучат.
Упродовж розмови, яка точиться з господарем ошатного двоповерхового будинку, спроектованого і зведеного, до речі, від фундаменту аж до даху ним самим, Євген Дмитрович спересердя, не по-чоловічому, приховуючи десь у денцях очей сльозу, говорить, що, мабуть, доля у нього така — частувати цукерками чужих, не своїх онуків, бо не може без них, не може без дитячого щебету.
Співрозмовник пригадує щось, на мить замовкає, видно, що тужить за донькою і сином, за прекрасної душі дружиною, яка передчасно пішла із життя, а ще більше за Маріанкою та Максимком, яких любить до нестями.
— Прикро, звичайно, що діти виїхали, що у не найкращі для нашої держави й людей часи, — говорить Євген Дмитрович, — прихистила їх чужа країна, де їм треба було навчатися іншої мови, де довелось освоювати нові спеціальності, а інколи й принижуватись, відчувати себе чужоземцем.
Та коли діти були ще тут і у вихованні внуків на діда Будулая покладалась особлива відповідальність, чого він тільки не видумував для їхнього гармонійного розвитку. Спостерігаючи, як Максим заслуховується грою на гітарі, а грати чи хоча б перебирати струни сам ще не міг, дід самотужки, щоб не пропадав у внука інтерес до інструмента, виготовив йому невеличку гітару, натягнув струни і таким чином прилучав до мистецтва.
Тепер же, коли залишився Євген Дмитрович на самоті у чималому, до кінця не завершеному ще будинку, щоб хоч трохи розвіяти смуток, підходить щодня до вже височеньких берізки і дуба, які посадив саме у день від’їзду дітей за кордон, і розмовляє з ними, неначе з живими:
Ви, внучата, не сумуйте,
Ростіть, мов ті берізка і дубок,
І не журіться, все минеться,
Минеться горе і журба,
Та не зітреться в серці пам’ять
Про рідний край, що в далині...
Є у цього дивака з Рокинь ще два серйозних і надзвичайно цікавих захоплення, які з Божою допомогою, як він сам говорить, утримують на цьому світі, допомагають долати важку недугу. Підключаючи науку, Євген Дмитрович професійно займається садівництвом. Спочатку це було хобі. Та коли щеп ставало все більше, коли забезпечив ними й себе, і сусідів, коли у садку біля хати, неначе у ботанічному, розвів понад п’ятдесят сортів різних фруктових дерев та кущів. Тут і смачні волохаті персики, і крупні абрикоси з сливами, і з півтора десятка яблунь та груш, і навіть кавуни та середньоазіатські дині, які прекрасно адаптуються у наших умовах. Хтось із друзів порадив: а чому б не поділитись усім цим добром з садівниками-любителями, звичайно, за якусь оплату.
Для нього, як для людини вихованої у соціалістичному суспільстві, сама ідея торгувати не сподобалась. Та коли побачив, що на базарі продають будь-що, змінив свою думку. Тим більше, що міг запропонувати не якийсь мотлох, а плоди своєї праці, які приносять користь людям. Зараз говорить, що не уявляє, як би й вижив без цього нехитрого приробітку, із якого значна частина знову повертається на відтворення посадкового матеріалу, на удобрення ґрунту, садівничий інвентар та дорогоцінні ліки. Саджанці з його саду плодоносять уже не один рік у багатьох районах нашої області.
Після роботи в садку Євген Дмитрович, ретельно вимивши руки, береться за ну не зовсім чоловіче заняття. Він вишиває — та ще й як! Будь-яка майстриня позаздрила б його мереживам, у яких переважають релігійні мотиви та етюди природи рідного краю. А ще любить вишивати портрети своїх онуків, говорить, що це дуже складна, тонка і копітка справа, тим більше для трохи огрубілих від землі чоловічих рук. Адже фото спочатку розбивається на клітинки, потім переноситься у графічне зображення. Вишиванки у нього виходять чудові, зі смаком добираються кольори, професійно підбираються узори, здається, сама природа осінніми та весняними барвами допомагає оздоблювати їх. Роботи рокинівського Будулая не залежуються у шафах, вони неодноразово брали участь в обласних та республіканських виставках, а далі мандрують за океан, щоб прикрасити оселі дітей, нагадати про рідну волинську землю.
Петро ПАСТУШАК.