Чи можемо ми сприймати дійсність, як мудру книгу уроків, писану діалогом Творця і людей? Можемо, але далеко не всі...
Чи можемо ми сприймати дійсність, як мудру книгу уроків, писану діалогом Творця і людей? Можемо, але далеко не всі. Для цього потрібна як мінімум внутрішня освітленість і бачення світу чистим сумлінням. А отой “внутрішній” зір у наших пострадянських людей залишається атрофованим, ми не звикли щоденно спілкуватися з Богом. Прогалини у вихованні і в знаннях про релігію, духовність досі не заповнені. Суть життя і світобудови, основаного на християнському віровченні, як і історії людства, залишається недоступною, заблокованою атеїстичними стереотипами. Людиноненависницька революція, фізичне винищення православних священнослужителів, геноцид, безбожницька “імперія зла”, де священикам приписували проповідування мракобісся, де негативний образ у фільмах — обов’язково священик, героїні анекдотів — обов’язково монашки,— все це залишило глибокий слід. Більшовики, захопивши владу, насамперед почали знищувати мозок і душу суспільства — інтелігенцію і священиків, насиллям створюючи німу, покірну масу, без міцного морального стержня. “Вы не в церкви, вас не обманут!”, “Почем опиум для народа?” — це ще невинні фрази минулої епохи тотальної бездуховності. Атеїзм радянського зразка сьогодні перейшов у секти і окультизм. Розповіді про релігійні свята у нас значною мірою зводяться до “прогнозів погоди” на кшталт: “Якщо буде тепло в цей день, то зима буде...”, або “Якщо тоді-то задощило, то осінь...”. Ми говоримо не про духовну суть православного свята, а про пов’язані з ним забобони і прикмети. Кругом — на телебаченні, у пресі — ворожки, ясновидиці, віщуни. І зараджують вони при будь-яких ситуаціях: чи то хвороба, чи то сімейні негаразди, чи проблеми на роботі. Ці добрі тьоті та дяді відвертають злих духів, знімають порчу, навіть кар’єру допомагають зробити. А це вже відверте зазіхання на Боже. На тумбах — афіші сект. На честь річниці якоїсь церкви багаті закордонні дядечки організовують масові гуляння, заманюючи молодь голосною музикою і видовищами. Мабуть, більшість погодиться зі мною, що церква, віра — це перш за все спокій, благодать та душевність, де людина сам на сам спілкується з Богом. І ніякі навіть на перший погляд патріотичні масові заходи не в силі замінити цього спілкування. Звичайно, в нас існує свобода віросповідання, але не секрет, що представники сект, різних релігійних течій особливо полюбляють відвідувати школи, інтернати, будинки для дітей-сиріт, пробуючи купити дитячу свідомість закордонними солодощами, одягом, іграшками, вимагаючи якогось покаяння від чистої дитячої душі. Пропонують навіть автомобілі та виїзд за кордон. Але чи можна купити і продати віру? За інерцією наша держава вже на постколоніальному просторі так і залишається атеїстичною. Масова література, телепрограми, шкільні підручники в Україні сьогодні вперто продовжують виключати знання про душу, віру. В одному з псалмів Давидових говориться, що коли Бог не стоїть при будівництві будинку, то даремно працюють будівничі. Так само і з побудовою держави, з вихованням молоді — опори нації. Основою основ повинен стати Закон Божий, дітям перш за все потрібно прищеплювати віру, національну самоповагу. Ідеалами повинні стати любов, милосердя і добро, а не герої “Бригади” чи маленький чарівник Гаррі Поттер. Нині ми маємо нагоду осмислити свій тернистий, скроплений кров’ю і сльозами шлях до незалежності власної держави. Задуматись над основами нашої моралі, над тим, чому у багатьох державних мужів викликає підозру питання про викладання дітям Закону Божого, чому, як не дивно, у нас і досі виникають дискусії з приводу мови держави. Валентина КУЦЬ.
