У ювілейному номері “Волині” я згадала хвилюючий і незабутній сюжет з журналістських доріг — розповіла про Сашка, якого покинула рідна мати, бо він народився із “заячою” губою...
У ювілейному номері “Волині” я згадала хвилюючий і незабутній сюжет з журналістських доріг — розповіла про Сашка, якого покинула рідна мати, бо він народився із “заячою” губою. Не думала тоді, що ще раз доведеться повернутись до цієї історії, але вже з іншого приводу. “Добрий день, пані Катерино! Прочитала статтю “Від Сашка відмовилась мати, а пригріли добрі люди”, — писала в листі до редакції Валентина Дубицька з села Кременець Рожищенського району.— Я добре пам’ятаю 1990 рік, коли газета вперше розповіла про Сашка Яцюка. Справа в тому, що мій син Роман народився з такою ж, як і в Сашка, вадою. Коли моєму синові було півроку, йому робили дві операції. Тоді ж оперували і вже п’ятнадцятирічного Сашка. В лікарні по відділенню, де ми лікувались, гуляла ваша газета з публікацією про сироту. Зовсім чужі люди йшли провідати Сашка і несли йому передачі. Так, це була допомога від людей — простих і чуйних. А ось чи можна у нас надіятись на допомогу держави?..” Одне слово, син Валентини Дубицької потребує сьогодні лікування, за яке треба викласти щонайменше дві тисячі гривень. Але таких грошей у Валентини нема. Пробувала випросити, як вона пише, в державних установах. Та безрезультатно. Ось відповідь голови Рожищенської районної держадміністрації Володимира Войтовича: “Повідомляємо, що рішенням комісії з питань соціального захисту населення та визначення адресної допомоги малозабезпеченим людям від 3 липня 2004 року вам надано одноразову допомогу в розмірі 30 гривень” (за такі гроші, як я згодом з’ясувала, можна зробити лише рентген). Зверталась Валентина Дубицька і до голови облдержадміністрації, і з обласного управління охорони здоров’я, спеціалісти якого з’ясовували ситуацію, теж надійшла відповідь, в якій підтверджено, що підліток, визнаний інвалідом дитинства, потребує ортодонтичного лікування, але таке лікування можна провести у госпрозрахункових, приватних стоматологічних кабінетах, для чого необхідно додатково виділити кошти з місцевого бюджету”. Ми зустрілись з Валентиною Дубицькою. Слухала її і мимоволі пригадувалась приказка: “Де тонко, там і рветься”. Дуже непроста доля випала цій жінці. Народившись в багатодітній родині, де було восьмеро дочок і синів, вона рано вийшла заміж. А оскільки жити не було де, то взяла на себе важку ношу — і доглядала стареньку бабусю, таку ж уже в літах сестру бабусі і її сина-інваліда першої групи. Маючи і сьогодні, як кажуть, на своїх руках двох безпомічних людей, ніде не працює — живе з хазяйства. А чоловік видався п’яничкою. Він пішов із сім’ї, коли синові Романові йшов четвертий, а доньці Каті — другий рік. Поки чоловік працював в колгоспі, то з нього стягували аліменти. Про самого Романа, який навчається зараз у дев’ятому класі, жінка каже з радістю: — Він у мене перший помічник — хазяїн в домі. І косить, і в полі допомагає. Але серце обливається кров’ю, коли бачу, як він заглядає в дзеркало і “приміряється”, як це було б, якби не його вада... Я не раз згадую, як в дев’яностому році, коли була з шестимісячним Романом в лікарні, до мене підійшов в коридорі Сашко. Він бачив, що в Романа така ж біда, як і в нього. Погладив його по голові. Не здогадувалась, що опинюсь з часом у безвихідній ситуації, не маючи за що лікувати свого сина. Колись таких дітей лікували безплатно. До речі, коли я народила Романа, то мені з Москви прислали листа із стоматологічного інституту — запрошували лікуватись (певно, дані про таких діток із синдромом “зайченяти” стікались туди з усього Союзу). Я довго зберігала той лист. Але не поїхала, бо ж Москва далеко. Оперувала дитину в Луцьку. А потім настав час, коли за все треба було платити. Голова обласної організації Дитячого фонду Олена Грінченко, з якою я розмовляла про проблему Валентини Дубицької, сказала: — Ця жінка й до мене зверталась. Я їй пообіцяла, що дамо грошей. Але ж не всім відразу — у нас є тридцять заяв. Лікування потребують діти, хворі на лейкемію, дитячий церебральний параліч. Коли в 1988 році був створений Дитячий фонд, то ми були багатші. А тепер, в незалежній Україні... Я дуже рада, що в нас є держава. Я хочу, щоб вона була така, як Франція чи хоча б Польща. Але, на жаль, поки що надія лише на спонсорів. В цьому році ми зібрали під час традиційного телемарафону в День захисту дітей 90 тисяч гривень, а видали 160 тисяч. Хотілося б через газету звернутися з пропозицією, щоб благодійні кошти не розпорошувалися у приватних фондах, а концентрувались в громадських. Хотілося б, щоб люди були добріші, щедріші і не забували, що й з ними може статись біда. ... А цими днями Валентина Дубицька прийшла в редакцію. І з перших її слів я зрозуміла, що в неї вже кращий настрій — не такий гнітючий, який був, коли писала розпачливого листа в редакцію. З’ясувалось, що лікар, який взявся допомогти Романові, зробив величезну скидку і пообіцяв пролікувати його не за дві тисячі, а за двісті гривень. — Є добрі люди на світі, — сказала жінка. До речі, лікар, про якого йде мова, не захотів, щоб його ім’я згадувалось в газеті. Роман не єдина дитина-інвалід, якій він пішов назустріч. “Хтось мусить про таких хворих із малозабезпечених сімей подумати”, —висловився він. Знаючи, що цей лікар читає “Волинь”, передаю йому щиру вдячність від Валентини Дубицької, в якої з’явилась надія, що не залишиться із своєю бідою наодинці. Катерина ЗУБЧУК.
