На хутір Яворник, що в Любомльському районі, ми їдемо із заболоттівським сільським головою Валентиною Голян. Вона — з молодшого покоління. І вже з розповідей знає, що вздовж дороги у Яворнику росли садки. Згодом груші, яблуні повиривали, постягували — і сліду не залишилось...
На хутір Яворник, що в Любомльському районі, ми їдемо із заболоттівським сільським головою Валентиною Голян. Вона — з молодшого покоління. І вже з розповідей знає, що вздовж дороги у Яворнику росли садки. Згодом груші, яблуні повиривали, постягували — і сліду не залишилось. Хоч, якщо по-доброму, то хай би росли вони. Хтось би поласував фруктами. Але така була політика: щоб на території колишнього села навіть жовтобоке яблуко не нагадувало, що тут жили поліщуки, які любили свою землю і господарювали на ній старанно та вміло. Сьогодні тільки бруківка протяжністю кількасот метрів нагадує про колишнє село, про те, що воно було облаштоване. Ступаю на каміння, яке міцно вчепилось в поліську землю, і мимоволі уявляю, як стукотіли тут вози, їдучи з поля із снопами жита, пшениці. А ще, як молодь, вечоруючи, прогулювалась. Це було особливе село — із своїм магазином, своєю музикою — кларнет, скрипка, барабан. Жив тут співучий народ. Зараз кажуть, що співали так селяни, ніби відчуваючи, що не стане їхнього Яворника. А ще ж у селі Заболоття жив дивний чоловік на прізвисько Балагуда, який передбачав майбутнє. Він якраз і казав, що недобра доля чекає село. Тільки ніхто не знав, яка ж то “недобра доля” може нагрянути. Вціліло село у війну. А не стало його у п’ятдесят другому. У своїй повісті “Яворник” волинський письменник Василь Гей відтворює давні події. Ці події ставлять, як кажуть, крапку над “і”: село, яке було нібито добровільно переселене, насправді ж вирване з рідної землі за участь його жителів у національно-визвольній боротьбі. Жителів Яворника агітували їхати у Херсонську область, бо “там землі родючі — краще житимете”. А вони не хотіли відриватись від свого коріння , і тоді закінчилось все “примусовкою”. Нині на хуторі Яворник стоїть лише дві хати. Живе тут одна родина — по сусідству біля обійстя батька Данила Дитини побудувалась його дочка Галина. Ще до зустрічі з Данилом Сидоровичем я розмовляла з його братом Іваном Сидоровичем, який живе у Заболотті і добре пам’ятає ту історію з добровільно-примусовим переселенням. — Мені було тоді дванадцять літ, — розповідає чоловік. — Пригадую, сільські дівчата поїхали в Херсонську область на роботу. Повернулись звідти, привезли по пару центнерів пшениці. Переповідали, що там, на Херсонщині, їх агітували переселятись назовсім. За якийсь час і в Яворник вербувальник прибув. Збори в приміщенні сільської ради зібрали. А сільрада була в одній маленькій кімнатці — чоловік двадцять могло вміститись там. От вони й проголосували за переселення. А в Яворнику було ж сімдесят дворів. Як сьогодні пам’ятаю, що заліз під лавку і слухав ту агітацію, бачив те голосування. Може, декому здавалось, що і та агітація, і голосування за пару днів забудуться. Але ж ні... Десь через місяць приїхали в село “Урали” і почали все “бомбити”. Трощили хати підряд — тільки печі й стояли, як на пожарищі. Хоч-не-хоч, а залишившись без даху над головою, люди збирали манатки і відправлялись на чужину. Коли ж дійшло до хати Сидора Дитини, то він, як і ще з десяток смільчаків, навідріз відмовився переселятися. Тут уже міліція нагрянула. — Почали бити батька, бо ті, хто залишився, були враз зараховані до “ворогів народу”. — пригадує Іван Сидорович. — Чоловік шість-сім на нього накинулись. Мені ще й зараз моторошно від пережитого тоді. Я з переляку забіг до сусіда Солодухи. “Поможіть, бо батька заб’ють”. Але він сам такий був наляканий, що побоявся і з хати вийти. Розібрали тоді в нас клуню, хліва, де худоба стояла. А це ж зима була... З родини Сидора Дитини залишилось двоє братів — Данило й Іван (Василь і Юстинія вже померли). Вони пам’ятають, як в п’ятдесят другому смільчаки в Київ людину посилали, щоб “добув дозвіл” на проживання в рідному селі, віднесеному до хуторів. З Києва нібито й надійшло розпорядження: не хочуть, нехай залишаються. Якийсь час справді був спокій. А потім знову приходили служаки, розбивали комини, щоб дим на хату валив. — І тоді батько, — розповів Іван Сидорович, — купив у Заболотті стареньку хатину (грошей, знаю, ще напозичався). Як брат мій Данило женився, то якийсь час ми всі в тій старенькій хаті жили. Але ж у нього своя сім’я — свої клопоти, якісь непорозуміння. І тоді він забрався назад у Яворник — в батьківську хатинку. В ній і виросли його діти. Бо ж побудувався Данило аж в 1975 році. А ось як йому вдалось побудуватись на хуторі, якого потрібно було до вісімдесятого року ліквідувати (була така постанова), то це ще одна історія. На той час його брат Іван Сидорович працював секретарем сільради у Заболотті. Якось перший секретар райкому поїхав подивитись на поля і побачив, що на хуторі хтось збирається будуватись. Приїхав в сільраду — як так, що то за самовільне будівництво? І “заварилась каша”. Треба було Іванові Сидоровичу на рідного брата готувати документи до суду. Тоді він прийшов до голови сільради і сказав: мовляв, хай і без роботи залишусь, але на брата писати не буду — хочете, то самі подавайте до суду. На щастя, скоро пристрасті довкола самовільного будівництва на хуторі вляглись. І Данило Дитина побудувався, хоч якийсь штраф йому довелось таки заплатити. Тепер, коли розвалився колгосп, коли знову всі хазяюють одноосібно, він навіть коника має. Обурюється несправедливістю: і коня, і воза, і клуню, вивезли на Херсонщину, як переселяли село, “то, може, якась компенсація полагається?”. Це ж саме говорив і його брат Іван Сидорович, якому прикро, що все, нажите тяжкою батьківською працею, пропало. До речі, Іван Сидорович орендує пару гектарів землі на території колишнього села Яворник. І, як розповідав, їдучи з поля, завжди заїжджає до брата на його хутір. Згадують тоді вони і добре, і погане. Іван Сидорович вважає, що братові Бог ще здоров’я посилає, бо він “на волі живе”, а в селі, “куди людей зігнали — тіснота і невдоволення: то курка не туди зайшла, то межу хтось переорав”. А ще братові дружина добра попалась, вони душа в душу живуть. Люба теж з хутора — тільки заболоттівського. ...Коли на хуторі будувала хату дочка Данила Дитини, то в неї ніяких проблем не виникло. Адже це вже було на початку 90-их років. Батьки вдячні доньці, що вернулась до рідного обійстя, що поміч їм є. А вона гордиться батьками, які зберегли цей куточок, де їм “кущик — і той милий”. Катерина ЗУБЧУК.
