Стала вовчицею за чужих дітей - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.81 € 31.55
Стала вовчицею за чужих дітей

Волинь-нова

Стала вовчицею за чужих дітей

Ті, що повернулися із зони АТО, ніжно називають її «Мамою» і кажуть, що на таких тендітних жіночих плечах тримається світ. Вона — волонтер за велінням серця, живе заради інших — простих людей, звичайних героїв нашої країни. Іноді Галина Хмеляр із Маневичів мені здається справжнім атлантом, бо робить надзвичайне для бійців, з ранку до вечора шукаючи можливості для допомоги: збирає теплі речі, дитячі листівки, годує, напуває, зігріває. І як тільки в її маленькому серці вистачає любові для всіх?

Людмила ВЛАСЮК

 


Ще під час перебування в Маневичах дорогою на роботу я щоранку проходила повз магазин «Автосвіт», де працює Галина Леонтіївна. Вона розповідала мені про хлопців, що несуть службу в надлюдських умовах, про полон, про загиблих, зниклих безвісти. І щоразу плакала. Здавалося, ще трохи — і її серце розірветься від болю.

 

 

 

 

 

«ВІЙНА ЗАЗИРНУЛА В МОЇ ВІКНА ТОДІ, КОЛИ В ПОЛОН ПОТРАПИВ ПЛЕМІННИК»
— А знаєш, що вражає найбільше і до чого ніяк не можу звикнути? – запитує Галина Хмеляр. – Вони нам дякують. Ті, що бережуть наш спокій, — дякують нам! Навіть за пиріжки… За одяг… За листи… Підтримати тих, хто у більшій біді, – обов’язок кожного. Допомогти буває зовсім просто. Немає грошей — спечи простих млинців, збери і відішли на фронт дитячі малюнки. Бо ж Україна – це не лише держава — це багато окремих доль, об’єднаних спільною метою: вистояти у цій війні.

 

 

 

На передовій найбільше не вистачає одягу, взуття, також хлопці хочуть хоча б трохи якихось солодощів і фруктів. Часом там немає елементарного – чаю, кави. Навіть якщо бійці мають гроші – купити цього часто ніде.

 

 

Вона знає все про світ автомобілів. Розбирається, якими ключами крутити танки. Говорить із покупцями незрозумілою мені мовою. Час від часу перестрибує з однієї теми на іншу. Хвилюється і плаче. На її столі лежить старенький блокнот – там всередині найдорожчі і найважчі для неї спогади. Витягуючи звідти потертий аркуш із прізвищами та телефонами, каже: «Війна зазирнула в мої вікна тоді, коли в полон потрапив племінник. І я зрозуміла, що досить спостерігати за новинами по телевізору. Треба діяти».
— Все почалося з того дня, коли мій старший син Роман побачив в інтернеті відео, зателефонував і сказав: «Мені здається, що наш Андрійко в полоні», – пригадує події трирічної давності пані Галина. – А ми саме того дня були в Луцьку на весіллі у родичів. Забігаємо до сусідів, знаходимо відеоролик — точно, третя секунда: Андрій стоїть з опущеною головою серед бійців. Знизу підпис, що у полоні бойовиків перебуває триста чоловік.
Згодом зателефонувала дружина Андрія, повідомила, що він уже третій день не виходить на зв’язок. У військкоматі ніякої інформації ще не давали. Отець Олександр із Оконська, який часто їздив у зону АТО, вже дізнався, що його рідний брат перебуває в полоні, і дав Галині Леонтіївні номери телефонів в офіцерський корпус до Володимира Рубана, який займається звільненням українських солдатів. Саме він порекомендував якнайшвидше написати заяву в СБУ.
— Прибігаю до відділення, а там уже запитують: «Ви з 51–ї?» – пригадує жінка. – Пояснювальну мені було писати легко, тому що часто спілкувалася з Андрієм і знала, що останній раз він виходив на зв'язок поблизу Дзеркального. Навпроти мене сидів хлопчина, який писав заяву за двох хлопців із Турійського району. Попросила у нього номери телефонів матерів цих бранців. У нас усіх спільна біда. Повернувшись назад на весілля, глянула на свого чоловіка, а в нього по щоці скотилася сльоза. Якщо чоловіки плачуть — значить, жінкам треба бути сильними.

 

 

 

 

 

«ІСУС ХРИСТОС – ПОПЕРЕДУ, ВИ – ЗА НИМ, А МИ – ЗА ВАМИ»
Наступного дня Андрій віддзвонився, бойовики дозволили повідомити, що перебуває в полоні. Матері бійців поїхали до Києва відстоювати своїх дітей. Під стінами Верховної Ради вони цілий день чекали Турчинова, Єремеєва та Наливайченка.
— А я тим часом іду у військкомат і прошу дати мені списки тих хлопців, які не вийшли на зв'язок, а отже, в полоні, – продовжує розповідь пані Галина. – Оце і є той оригінал. Стала читати, декотрих бійців знала на прізвища. Як-то кажуть, запрацювала циганська пошта. Я родом із Любешівського району, телефоную до своєї землячки, вона мені й розповіла про декотрих хлопців, які потрапили в полон з цього краю — Анатолія Нестерука та Сашу Мельника. Багато українських бійців не могли подзвонити рідним, бо забули номери телефонів. І я стала вести облік.
Цей список передали в Київ матерям, які котрий уже день оббивали пороги Верховної Ради з надією на допомогу. Підключилися волонтери Тетяна Ястремська та Віра Швед. Через Львівський волонтерський центр вдалося зв’язатися з Ольгою Рубцовою – «ластівкою добра» із Харкова.
— Я пояснила Ользі ситуацію, і вона пообіцяла спробувати визволити полонених бійців, – розповідає Галина Хмеляр. – Про кожну дитину вже було зібрано інформацію. Всі документи, паспорти були втрачені, хлопці викидали їх, щоб сепаратисти не дізналися, хто вони і звідки. А ще бойовики погрожували, що віддадуть синів лише матерям. Це був такий своєрідний хід конем, аби принизити їх: мовляв, для чого ви своїх дітей відправили вбивати. Коли Оля повідомила, що наші хлопці внесені у списки на обмін, отець Олександр відразу вирушив у дорогу їх забирати. «Ісус Христос попереду, ви – за ним, а ми – за вами», – сказала тоді священику. То була для мене найважча ніч. На ранок 76 чоловік звільнили з полону. Слова покійного нардепа Ігоря Єремеєва: «Я будь–яку ціну дам за цього волинського хлопця, тільки звільніть його», — були саме про Андрія. Івана Турчика із Загорівки довго не могли знайти через те, що поранених утримували в гаражах. Волонтери купили хлопцям одяг, щоб матері не бачили, в якому стані були їхні діти.

 

 

 

 

 

«НА КРИЛАХ ПОЛЕТІЛА БИ ДО ЦИХ ХЛОПЦІВ»
З Харкова бійці повернулися до Володимира–Волинського, звідки їх потрібно було забрати. Галина Леонтіївна просить маневичанку Людмилу Кирду, депутата обласної ради, про допомогу. Вона віддзвонюється об 11–й вечора і запитує, чи зможуть матері добратися на другу годину ночі до Маневичів? Мама Івана Турчика каже: «Я за своїм сином прийду із Загорівки пішки».
— На крилах полетіла би до цих хлопців, аби лишень їх побачити, – каже Галина Леонтіївна. – Я ніколи не запитую їх про те, що довелося пережити? Ми часто з ними просто мовчимо, а коли вони виливають душу, я їх уважно слухаю. Якщо раніше у мене просто горохом котилися сльози, то зараз я вже навчилася відстоювати своїх хлопців, за цей час вовчицею стала за чужих дітей. Якось із харківськими волонтерами ми навідувалися до тих бійців, із якими перетиналася наша доля. Обмінювались подарунками. На Любешівщині дітвора подарувала мені вишиту сорочку… 54–го розміру. Ми ж спілкувалися лише по телефону, і вони думали, що жінка, яка так переймається долею чужих дітей, не повинна бути маленькою. Цю вишиванку довелося трошки вшити, але для мене вона найдорожча. Допомагали тоді, не стоїмо осторонь і тепер. Хочемо ще зібрати картоплі для мирного населення. На передовій найбільше не вистачає одягу, взуття, також хлопці хочуть хоча б трохи якихось солодощів і фруктів. Часом там немає елементарного – чаю, кави. Навіть якщо бійці мають гроші – купити цього часто ніде.

 

 

 

 

 

«НЕВИКОНАНИЙ ПЛАН – ЗНИКЛІ БЕЗВІСТИ»
— Часом буває, що навіть не знаєш, хто телефонує, – веде розповідь волонтерка. – Сім’я переселенців із Троянівки просила про допомогу для своєї знайомої, яка переїхала з Донбасу в Гірники, на Рівненщину. Буревій пошкодив дах на її будівлі. Кажуть, що вона така патріотична жіночка, нашим хлопцям приготувала вже різні консервації на зиму. Треба лишень забрати. Найстрашніше те, що ця дітвора на війні втратила своє здоров’я. Ті, хто залишився живим.
Галина Хмеляр наголошує, що нашим мирним існуванням тут ми зобов'язані бійцям, які стоять за нас там. Бо ж війна не лише змінює свідомість людей, вона — вбиває. У прямому і переносному сенсі
цього слова. І дуже важливо зберегти в собі людяність і віру. Усім нам. Наскільки це може бути всеосяжним. Бо навіть коли хлопці прощалися з убитими, навіть коли лякалися смерті, завдяки волонтерам вони відчували, що ризикують щохвилини немарно. І тому вдячні очі бійців на передовій є стимулом творити добро.
Люди думають, що зараз перемир’я, все частіше чую: «Кажуть, що все добре, стали менше стріляти». А насправді там війна, – обурюється Галина Леонтіївна. – Найважче – коли знаєш, що конкретній людині потрібна підтримка, але ти допомогти не в силах. Найбільший мій невиконаний план – то Юра Ковальов із Криничного. Він – кіборг. Бетонна плита Донецького аеропорту провалилася разом із ним донизу. Глава місії «Чорний тюльпан» Ярослав Жилкін тринадцять чоловік вивіз із руїн залізної пастки – це ті, яких можна було дістати. Через обстріли ніхто не може туди зайти і розібрати завали, де лежать наші хлопці. Сотні матерів не будуть знати, де могили їхніх синів. Як із цим можна змиритися і жити, як раніше?

 

 

 

 

Війна для подружжя Хмелярів - не далеке абстрактне поняття, а особистий гострий біль.

 

 

 

 

З цього списку з прізвищами бійців, які потрапили в полон, розпочалося волонтерство для маневиччанки.