МУШКЕТЕР В ІНВАЛІДНОМУ ВІЗКУ
Лучанин Олексій Сундієв, незважаючи на важку травму шиї, зумів не просто знайти себе у спорті, а досягти спортивних вершин світового рівня. Своїм успіхом він перш за все завдячує дружині Світлані, з якою познайомився уже в інвалідному візку.
Лучанин Олексій Сундієв, незважаючи на важку травму шиї, зумів не просто знайти себе у спорті, а досягти спортивних вершин світового рівня. Своїм успіхом він перш за все завдячує дружині Світлані, з якою познайомився уже в інвалідному візку.
- А вище голови стрибав?
Ех, подумалось, і треба ж було вихопитись цьому запитанню. Ніби й просте-простісіньке, але ж спрямоване воно до людини, для якої такі слова можуть бути, як сіль на рану. Тим паче, що розмовляєш з нею лише кілька хвилин. Але недаремно нам казали про Олексія: три хвилини розмови з ним, і ти вже забуваєш, що він – в інвалідному візку – настільки може захопити своєю розповіддю!
– Стрибав, – спокійно каже наш співрозмовник. – Я ж після семи років плавання став серйозно займатися легкою атлетикою – і на той момент це уже були стрибки вище голови…
На той момент – це трохи більше восьми років тому. Фатальне пірнання у гаразджинському ставку. Перелом шиї. Відтоді інвалідний візок – його другі ноги. Його ноги. І йому – лише двадцять.
– Здається, ще вчора ти був такий, як і всі. А сьогодні тебе зустрічають на вулиці в інвалідному візку. І настає якась незрозуміла пауза. Потім одні починають зайвий раз “ойкати”, інші – просто опускають очі, ніби не помітили. Хотілося тоді крикнути: я ж лишився таким самим, то нічого, що в інвалідному візку! Ну, не зможу з вами у футбол пограти, але ж теніс настільний навчився навіть в інвалідному візку грати! Три роки доводилось виходити з цього стану.
Олексій не дуже любить згадувати про той період. Просто каже – у кожного по-своєму. Свій біль. Свій антибіль. Його антиболем став спорт.
“ЙОГО СИЛІ ВОЛІ ТРЕБА ПОВЧИТИСЬ БАГАТЬОМ”
Власне, саме через спортивні досягнення Олексія ми були з ним заочно знайомі уже майже два роки. Саме відтоді почали з’являтися повідомлення про те, що волинянин Олексій Сундієв спочатку став призером першості України з фехтування серед спортсменів в інвалідних візках, а потім – і чемпіоном країни. А в минулому році Олексій, здобувши срібну і бронзову медалі на Кубку світу, отримав звання майстра спорту. Нинішнього літа знову повторення один в один успіху на Кубку світу – “срібло” в шпазі і “бронза” – в рапірі! Після цього ми почали чекати від нього паралімпійської медалі.
– На жаль, – зітхнув Олексій, – на Паралімпіадах змагання з фехтування серед спортсменів із травмами шиї ще не проводять, тому що така травма вважається з найбільшим ступенем ураження тіла. Але не виключено, що на наступних іграх в Пекіні нас уже допустять до змагань.
З таким ураженням, як в Олексія, в Україні виступає лише два фехтувальники. Тому на чемпіонатах країни їх – “шийників” – ставлять у загальну групу до спортсменів з ураженням спини. Тобто, ставлять до фізично сильніших (якщо у даному випадку можна так говорити) суперників…
Можете уявити, наскільки йому важко, щоб потрапити на п’єдестал? Тут тренувань до сьомого поту замало. Треба до десятого. До мозолів. Як і його, так і тренера. Богдан Гуменюк сідає на стілець і вони починають бій. Тренер майже з п’ятдесятилітнім мушкетерським стажем і його не зовсім звичайний вихованець – у візку.
– Спочатку Олексію було непросто. А тепер буває, що і я вже не витримую його темпу, тоді замість мене сідає хтось з інших моїх молодших вихованців, – не приховує своєї гордості Богдан Костянтинович. – Його силі волі треба повчитися багатьом.
Щоправда, зауважує тренер, в Олексія ще не розкритий увесь потенціал. А щоб було світове чи паралімпійське “золото” – трьох тренувань на тиждень у “Спартаку” тепер замало. Але це та максимальна кількість разів, на яку “Інваспорт” може виділити свою “Таврію”, щоб завезти Олексія на тренування в спорткомплекс “Спартак”.
– Якщо справи будуть іти так само, то з Нового року я напевно буду сам їздити до Олексія і займатимемося у нього в квартирі. Інакшого виходу я не бачу, – розводить руками Богдан Костянтинович, – а губити такий талант – гріх.
По суті, усе повертається на круги своя. Свої перші тренування Олексій проводив теж удома. І спочатку тренером була дружина Світлана.
ПЕРШИЙ СПАРИНГ-ПАРТНЕР — ДРУЖИНА
– Вона – моя підтримка у всьому, – з ніжністю в голосі каже Олексій і бере за руку Світлану. – Фехтування ми з нею розпочинали з нуля…
Так воно й справді було. Це зараз в Олексія є нова фехтувальна зброя, яку йому торік, лише за місяць перед Кубком світу, придбав наш “Інваспорт”. Це зараз він – майстер спорту, член збірної України, а тоді – чотири роки тому – про нього ніхто не знав і не чув. Щоб взяти перші найелементарніші ази з фехтування, Сундієви замовляли на тренування таксі, але його пенсії вистачало лише на дві таких поїздки. На початках у них справді нічого не було…
– Одна фехтувальна рукавичка, – посміхається Олексій.
А треба було як мінімум до рукавички мати шпагу, рапіру, маску, шпажний і рапірний шнури, електрокуртку, набойник… Треба було їздити на змагання і виступати там.
Вони удвох вирушали на турніри і Світлана ходила й випрошувала в інших спортсменів спортивне обладнання. На неї дивились як на дивачку, але не відмовляли – хтось позичав рапіру, хтось маску… І Світлана бігла з цим усім до Олексія.
Легко сказати – вирушали на змагання. Поїздки в Олексієвому становищі вже самі по собі вимагали надзусиль. І знов першою помічницею ставала Світлана. Вона наловчилась так, що сама могла підняти чоловіка у візку по сходах.
– У нас абсолютно відсутня інфраструктура для інвалідів, – з гіркотою в голосі каже Олексій. – Для чого ходити далеко – візьміть нашу другу луцьку поліклініку. Скільки не говорив, щоб зробили пандус для інвалідів у візках – ніяк. Знаєте що мені відповіли? “Не естетично”! І це лікарі! А що вже казати про інших.
Але вони – і Олексій, і Світлана – не здались. І як це часто у нас буває – не завдяки, а всупереч – довели, що чогось варті. Світлана навіть брала вдома рапіру і ставала спаринг-партнером чоловіка, хоч ніколи до того не тримала її в руках…
“Я ГОРДЖУСЬ СВОЇМ ЧОЛОВІКОМ”
– Чому я захопилась Олексієм? Тому що він великий оптиміст – Олексій ніколи не міг собі навіть допустити, що у нас щось може бути не так: все ми пройдемо, все ми зможемо.
Світлана зізнається, що вони довго ходили “одне навколо одного”, але підійти не наважувались.Та все ж одного дня Олексій через знайомих випитав прізвище та ім’я дівчини, яку він часто зустрічав у парку біля його будинку. В комп’ютерній базі знайшов її номер телефону. І зателефонував. Перша розмова. Перша зустріч. Перші квіти.
І незабаром настав день, коли Світлана відчула, що їй зовсім несоромно прогулюватися по парку з цим хлопцем в інвалідному візку. Що цей хлопець, цей візок – для неї найдорожчі, найближчі у світі. І вона, міцніше учепившись за ручки коляски, буде везти Олексія міським парком. Незважаючи на дощ, на вітер, на людські погляди і слова.
– Світлано, невже цей хлопець у колясці – твій чоловік? – пригадує докір знайомої, яку зустріла на ринку, куди їздила з товаришем Олексія спортсменом Юрою Костюком, який теж в інвалідному візку.
– Ні, – це друг мого чоловіка.
– Слава Богу, а ми ж то думали, що твій чоловік в інвалідному візку, – з полегшенням зітхне знайома.
– Але мій чоловік справді в інвалідному візку, – ошелешить наступною фразою Світлана знайому, – але я про це не шкодую, я своїм чоловіком горджусь!
Негативною спочатку була і реакція батьків. “Доню, ні, нізащо. Що ти робиш? Одумайся!” Ніякі “я його люблю” не проходили. Але, побачивши вперше Олексія, навіть батько Світлани “здався”: “А, це той принц, який мою доньку вкрав?”. У цей момент будь-хто, зазирнувши в їхні очі, побачив би найщасливіших людей у світі. Тоді і тепер.
…Книжка Олександра Дюма “Три мушкетери” закінчується словами: “Час обов’язково зітре гіркі спогади, щоб замінити їх приємними!” Здається, це про них. Олексія і Світлану. Попереду нові плани, нові випробування. Але стрибати вище голови їм не вперше.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ.
- А вище голови стрибав?
Ех, подумалось, і треба ж було вихопитись цьому запитанню. Ніби й просте-простісіньке, але ж спрямоване воно до людини, для якої такі слова можуть бути, як сіль на рану. Тим паче, що розмовляєш з нею лише кілька хвилин. Але недаремно нам казали про Олексія: три хвилини розмови з ним, і ти вже забуваєш, що він – в інвалідному візку – настільки може захопити своєю розповіддю!
– Стрибав, – спокійно каже наш співрозмовник. – Я ж після семи років плавання став серйозно займатися легкою атлетикою – і на той момент це уже були стрибки вище голови…
На той момент – це трохи більше восьми років тому. Фатальне пірнання у гаразджинському ставку. Перелом шиї. Відтоді інвалідний візок – його другі ноги. Його ноги. І йому – лише двадцять.
– Здається, ще вчора ти був такий, як і всі. А сьогодні тебе зустрічають на вулиці в інвалідному візку. І настає якась незрозуміла пауза. Потім одні починають зайвий раз “ойкати”, інші – просто опускають очі, ніби не помітили. Хотілося тоді крикнути: я ж лишився таким самим, то нічого, що в інвалідному візку! Ну, не зможу з вами у футбол пограти, але ж теніс настільний навчився навіть в інвалідному візку грати! Три роки доводилось виходити з цього стану.
Олексій не дуже любить згадувати про той період. Просто каже – у кожного по-своєму. Свій біль. Свій антибіль. Його антиболем став спорт.
“ЙОГО СИЛІ ВОЛІ ТРЕБА ПОВЧИТИСЬ БАГАТЬОМ”
Власне, саме через спортивні досягнення Олексія ми були з ним заочно знайомі уже майже два роки. Саме відтоді почали з’являтися повідомлення про те, що волинянин Олексій Сундієв спочатку став призером першості України з фехтування серед спортсменів в інвалідних візках, а потім – і чемпіоном країни. А в минулому році Олексій, здобувши срібну і бронзову медалі на Кубку світу, отримав звання майстра спорту. Нинішнього літа знову повторення один в один успіху на Кубку світу – “срібло” в шпазі і “бронза” – в рапірі! Після цього ми почали чекати від нього паралімпійської медалі.
– На жаль, – зітхнув Олексій, – на Паралімпіадах змагання з фехтування серед спортсменів із травмами шиї ще не проводять, тому що така травма вважається з найбільшим ступенем ураження тіла. Але не виключено, що на наступних іграх в Пекіні нас уже допустять до змагань.
З таким ураженням, як в Олексія, в Україні виступає лише два фехтувальники. Тому на чемпіонатах країни їх – “шийників” – ставлять у загальну групу до спортсменів з ураженням спини. Тобто, ставлять до фізично сильніших (якщо у даному випадку можна так говорити) суперників…
Можете уявити, наскільки йому важко, щоб потрапити на п’єдестал? Тут тренувань до сьомого поту замало. Треба до десятого. До мозолів. Як і його, так і тренера. Богдан Гуменюк сідає на стілець і вони починають бій. Тренер майже з п’ятдесятилітнім мушкетерським стажем і його не зовсім звичайний вихованець – у візку.
– Спочатку Олексію було непросто. А тепер буває, що і я вже не витримую його темпу, тоді замість мене сідає хтось з інших моїх молодших вихованців, – не приховує своєї гордості Богдан Костянтинович. – Його силі волі треба повчитися багатьом.
Щоправда, зауважує тренер, в Олексія ще не розкритий увесь потенціал. А щоб було світове чи паралімпійське “золото” – трьох тренувань на тиждень у “Спартаку” тепер замало. Але це та максимальна кількість разів, на яку “Інваспорт” може виділити свою “Таврію”, щоб завезти Олексія на тренування в спорткомплекс “Спартак”.
– Якщо справи будуть іти так само, то з Нового року я напевно буду сам їздити до Олексія і займатимемося у нього в квартирі. Інакшого виходу я не бачу, – розводить руками Богдан Костянтинович, – а губити такий талант – гріх.
По суті, усе повертається на круги своя. Свої перші тренування Олексій проводив теж удома. І спочатку тренером була дружина Світлана.
ПЕРШИЙ СПАРИНГ-ПАРТНЕР — ДРУЖИНА
– Вона – моя підтримка у всьому, – з ніжністю в голосі каже Олексій і бере за руку Світлану. – Фехтування ми з нею розпочинали з нуля…
Так воно й справді було. Це зараз в Олексія є нова фехтувальна зброя, яку йому торік, лише за місяць перед Кубком світу, придбав наш “Інваспорт”. Це зараз він – майстер спорту, член збірної України, а тоді – чотири роки тому – про нього ніхто не знав і не чув. Щоб взяти перші найелементарніші ази з фехтування, Сундієви замовляли на тренування таксі, але його пенсії вистачало лише на дві таких поїздки. На початках у них справді нічого не було…
– Одна фехтувальна рукавичка, – посміхається Олексій.
А треба було як мінімум до рукавички мати шпагу, рапіру, маску, шпажний і рапірний шнури, електрокуртку, набойник… Треба було їздити на змагання і виступати там.
Вони удвох вирушали на турніри і Світлана ходила й випрошувала в інших спортсменів спортивне обладнання. На неї дивились як на дивачку, але не відмовляли – хтось позичав рапіру, хтось маску… І Світлана бігла з цим усім до Олексія.
Легко сказати – вирушали на змагання. Поїздки в Олексієвому становищі вже самі по собі вимагали надзусиль. І знов першою помічницею ставала Світлана. Вона наловчилась так, що сама могла підняти чоловіка у візку по сходах.
– У нас абсолютно відсутня інфраструктура для інвалідів, – з гіркотою в голосі каже Олексій. – Для чого ходити далеко – візьміть нашу другу луцьку поліклініку. Скільки не говорив, щоб зробили пандус для інвалідів у візках – ніяк. Знаєте що мені відповіли? “Не естетично”! І це лікарі! А що вже казати про інших.
Але вони – і Олексій, і Світлана – не здались. І як це часто у нас буває – не завдяки, а всупереч – довели, що чогось варті. Світлана навіть брала вдома рапіру і ставала спаринг-партнером чоловіка, хоч ніколи до того не тримала її в руках…
“Я ГОРДЖУСЬ СВОЇМ ЧОЛОВІКОМ”
– Чому я захопилась Олексієм? Тому що він великий оптиміст – Олексій ніколи не міг собі навіть допустити, що у нас щось може бути не так: все ми пройдемо, все ми зможемо.
Світлана зізнається, що вони довго ходили “одне навколо одного”, але підійти не наважувались.Та все ж одного дня Олексій через знайомих випитав прізвище та ім’я дівчини, яку він часто зустрічав у парку біля його будинку. В комп’ютерній базі знайшов її номер телефону. І зателефонував. Перша розмова. Перша зустріч. Перші квіти.
І незабаром настав день, коли Світлана відчула, що їй зовсім несоромно прогулюватися по парку з цим хлопцем в інвалідному візку. Що цей хлопець, цей візок – для неї найдорожчі, найближчі у світі. І вона, міцніше учепившись за ручки коляски, буде везти Олексія міським парком. Незважаючи на дощ, на вітер, на людські погляди і слова.
– Світлано, невже цей хлопець у колясці – твій чоловік? – пригадує докір знайомої, яку зустріла на ринку, куди їздила з товаришем Олексія спортсменом Юрою Костюком, який теж в інвалідному візку.
– Ні, – це друг мого чоловіка.
– Слава Богу, а ми ж то думали, що твій чоловік в інвалідному візку, – з полегшенням зітхне знайома.
– Але мій чоловік справді в інвалідному візку, – ошелешить наступною фразою Світлана знайому, – але я про це не шкодую, я своїм чоловіком горджусь!
Негативною спочатку була і реакція батьків. “Доню, ні, нізащо. Що ти робиш? Одумайся!” Ніякі “я його люблю” не проходили. Але, побачивши вперше Олексія, навіть батько Світлани “здався”: “А, це той принц, який мою доньку вкрав?”. У цей момент будь-хто, зазирнувши в їхні очі, побачив би найщасливіших людей у світі. Тоді і тепер.
…Книжка Олександра Дюма “Три мушкетери” закінчується словами: “Час обов’язково зітре гіркі спогади, щоб замінити їх приємними!” Здається, це про них. Олексія і Світлану. Попереду нові плани, нові випробування. Але стрибати вище голови їм не вперше.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ.