ПРО ЦЕ МИ ПИСАЛИ У 2004-му: "Василь Слапчук отримав Національну Шевченківську премію", "Герой паралімпіади в Афінах став героєм помаранчевої революції", "Місія волинських миротворців в Іраку..."
СІЧЕНЬ
ДЗВОНИ З ШАХТАРСЬКОГО МІСТА
Уже майже рік урочисту тишу Брестської фортеці – героя будить хвилююча мелодія дзвонів розташованої на її території Свято-Миколаївської церкви, збудованої ще в ХІХ столітті. Вони мовчали з часів Великої Вітчизняної війни. Напередодні минулого Нового року їх від імені Президента України було туди доставлено з шахтарського міста Волині. Комплект з семи дзвонів вагою від 5 до 300 кілограмів виготовили нововолинські ливарники, які по праву можуть гордитись своєю незвичною продукцією. Адже дзвони Нововолинська прикрашають Свято-Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, бентежать людські душі мелодійним звучанням в Одесі, Миколаєві, Ужгороді. Свято-Духівський храм шахтарського Нововолинська, який нині перебуває у стадії будівництва, але вже гордо підняв у височінь свої позолочені куполи, отримав як пожертву від підприємства три дзвони. - Для початку вони чудово слугують громаді. Ми їх нарекли іменами трьох святителів – Василя Великого, Іоанна Златоуста і Григорія Богослова, - сказав настоятель храму митрофорний протоієрей отець Стефан Фульмес. - І ми возносимо молитви за здоров’я людей, чиї працьовиті руки творять таке диво. Вже добрий десяток років нововолинські ливарники займаються виготовленням дзвонів. Як зазначив начальник комерційного відділу ВАТ “Нововолинський ливарний завод” Ростислав Бичков, щорічно випускають їх тут не одну тонну. А в кількісному відношенні – не один десяток. У 2004-му ця продукція, яка зійшла з конвеєра, обчислюється 4 тоннами, вага кожного дзвона від 5 кілограмів до 8 тонн в залежності від замовлення. Найпродуктивнішим був квітень – їх відправлено у храми України 128 штук. І хоч головним у діяльності підприємства є випуск литва зі сталі і чавуну, корпусного литва для важкого машинобудування, дзвони – особлива гордість і знаменна візитна картка нововолинських ливарників. У році, що минає, їм вдалося збільшити обсяги виробництва продукції і забезпечити роботою колектив з 400 працівників. Основне завдання зараз – сформувати портфель замовлень на наступний рік. І він обов’язково буде, бо славу про вміння нововолинських майстрів тонкого литва розносять по цілому світу неперевершені дзвони. Алла ЛІСОВА.
ЛЮТИЙ
МІСІЯ ВОЛИНСЬКИХ МИРОТВОРЦІВ В ІРАКУ
Здається, зовсім недавно 268 добровольців, серед яких була одна жінка, стояли у тривожному піднесеному очікуванні на плацу Володимир-Волинської 51-ої механізованої бригади, коли їх урочисто проводжали у “гарячу точку”. 2 лютого вони у складі 63-го окремого механізованого батальйону відправились нести миротворчу службу в Республіку Ірак. В основному це були волиняни. У вересні теплим подихом осені і ніжними обіймами їх зустрічали після чималих тривог та переживань на рідній землі. Усяке там бувало, адже при воєнних конфліктах служба з медом не буває. Про це двічі щиро ділилась з читачами нашої газети єдина жінка цього миротворчого батальйону Наталія Петриченко. Однак під час останньої розмови вона відчайдушно заявила: “До Іраку я все ж таки ще б поїхала...” Український батальйон як бойова одиниця, яка входила у коаліційні об’єднані оперативні сили, заслужила у їх керівництва високих відзнак і похвали. І попри все, наші хлопці знов збираються в Ірак. З 20 грудня на базі 51-ї механізованої бригади, як повідомив її командир Ігор Колесник, проходять бойову підготовку 435 чоловік, серед яких дві жінки зі Львова. Майже 200 з них – це ті, хто зазнав вже гарту у цій азіатській країні і вдруге виконуватиме миротворчу місію. - Наш син Ігор також готується знов їхати в Ірак, - поділився у розмові Ростислав Квятковський, лікар санепідемстанції міста Нововолинська. – За час його перебування там на службі нас з дружиною Надією Іванівною не полишали хвилювання, від телевізора не відходили. Вистачає їх і тепер. Адже Ігор неодноразово розповідав, як тричі вони потрапляли у небезпеку під час обстрілів. Але ми не маємо морального права заборонити йому самореалізуватись. Та й, зрештою, і нас проймає гордість за гідні вчинки дітей... Дорослі діти. Там, на чужій, згорьованій землі вони раділи кожній вісточці з рідного дому, смакували звареною деколи по-українськи картоплею в мундирах. Алла ЛІСОВА.
БЕРЕЗЕНЬ
ВАСИЛЬ СЛАПЧУК ОТРИМАВ НАЦІОНАЛЬНУ ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ
Власне, про присудження найвищої і найпрестижнішої премії в нашій державі в галузі літератури саме Василю Слапчуку стало відомо ще наприкінці лютого. Треба сказати, що у Василя були доволі серйозні суперники, насамперед, відомий поет Микола Воробйов і не менш знаний прозаїк і літературознавець Михайло Слабошпицький . І все ж на тому вирішальному засіданні члени комітету схилилися на користь нашого земляка. Він став першим письменником з тих, що живуть на Волині, котрий отримав премію, яка носить ім’я геніального Кобзаря. Досі її удостоювалися родом волиняни Євген Шабліовський і Євген Сверстюк, але вони на час присудження жили вже в столиці. Тоді ж “Волинь” найпершою серед газет надрукувала ексклюзивне інтерв’ю з новоспеченим лауреатом. На моє запитання, що він почував, коли дізнався про присудження премії, Василь на диво спокійно і якось іронічно сказав: — Звичайно, приємно. Але якось по-особливому не зрадів. Присудили — то й добре. Про те, що Слапчук стане лауреатом Шевченківської, заговорили вже після його резонансної в Україні книжки “Мовчання адресоване мені”. А отримав премію за книжки “Навпроти течії трави” і “Сучок на костурі подорожнього”, видані, до речі, у луцьких видавництвах “Надстир’я” і “Волинська обласна друкарня”. У них — поезія і проза, римований вірш і верлібр, а головне — біль пережитого на війні в Афганістані й поза нею, філософські, а часом й іронічні роздуми про сенс життя й український характер, і, попри все, як сказано в анотації до однієї з них — “зворушлива осанна буттю”. Потім було вже офіційне підписання указу про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка Президентом і вручення нагороди в день народження великого поета, 9 березня 2004 року,— дійство відбулося в Національній опері, яка теж носить шевченківське ім’я. Василь Слапчук отримав диплом і знак лауреата з рук Голови Верховної Ради України Володимира Литвина. Коли ж я запитав, що найбільше запам’яталося на тому врученні, в той пам’ятний для нього день, Василь відповів: — Найбільше запам’яталося і схвилювало те, що я вперше зустрівся з Іваном Дзюбою. І не тому, що він голова комітету. Я з ним листуюся, а розмовляти довелося вперше і я переконався, який то великий, світлий чоловік. Бо вручення — то була формальна процедура. Ще цікавим вийшло спілкування з іншими шевченківськими лауреатами. В інтерв’ю з нагоди присудження премії Василь Дмитрович казав, що працює над новим романом, який складається з трьох повістей, дві вже написав. І ось цей роман “Дикі квіти” вийшов у київському видавництві “Факт”. Його вихід Василь ознаменував по-своєму — голодуванням, яке оголосив на знак солідарності з тими, хто протестував проти фальсифікації другого туру президентських виборів. А на запитання, що він сказав, коли йому вручили премію, Василь посміхнувся: — Сказав три слова: “Служу народу України!”. Тепер же він додав: “Та ж у мене, крім премії, була цього року ще одна важлива подія — син Дмитрик народився”. Володимир ЛИС.
КВІТЕНЬ
ДЕСЯТЬ САДІВ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДРУЖБИ
У черговий свій приїзд власний кореспондент «Волині» у Польщі наш загальний редакційний улюбленець Анджей Вавринюк трохи ошелешив мене несподіваною пропозицією: — Степан, а давай закладемо сад польсько-української дружби у твоєму рідному селі Вишнів. В Анджея завжди легко і якось навіть елегантно народжуються ідеї. При кожній зустрічі він висуває все нові і нові й добивається їх виконання. І хоч на той час вже були сади польсько-української дружби з його ініціативи у кількох селах області з використанням саджанців польської селекції, але я це не сприйняв всерйоз і відбувся жартом. Правда, у душі щемно щось йокнуло. А невдовзі Анджей подзвонив із Любліна і поцікавився, чи вже знайдена площа у Вишневі під майбутній сад. І знову це застало мене зненацька, але тут було вже не до сентиментів, тому що Анджей називав конкретну дату приїзду польської делегації для закладення саду. Стільки поважних гостей, як того сонячного квітневого дня, моє рідне село, мабуть, не бачило. З нагоди цієї події прибули з-за Бугу голова Люблінського сеймику Конрад Ренькас, генеральний консул України в Любліні Іван Грицак, заступник директора департаменту зовнішньоекономічних зв’язків Люблінського воєводства, він же — наш власкор Анджей Вавринюк, заступник голови обласної ради Василь Струк та облдержадміністрації Олександр Симінський, голова Любомльської держадміністрації Святослав Гаврилюк та районної ради Михайло Ющук. Посадці дерев передував урочистий мітинг на подвір’ї школи. Найбільше, напевно, хвилювався я. Стояти на подвір’ї школи, яку закінчив п’ятдесят років тому, в такому поважному товаристві, промовляти перед своїми односельчанами, перед їх дітьми та внуками, а потім садити дерева там, де колись бігав босоніж — в кого не защемить і не заб’ється прискорено серце, в кого на очах не виступлять сльози? Того світлого і гожого весняного дня ми з польськими друзями посадили інтенсивні, європейського рівня сади ще у двох селах Любомльського району, а також у селах Сілець Володимир-Волинського та Великий Порськ Ковельського районів. То було достойне продовження добросусідської акції, започаткованої у 2003 році, і добрий знак нашого плідного прикордонного співробітництва в рамках Єврорегіону «Буг», яке стало більш різностороннім і плідним в останній час. А ще це стало чудовим, дуже пам’ятним символом нашої дружби у рік Польщі в Україні. Як це прекрасно, що добрі сусіди разом прикрашають землю садами. Їх уже є десять у різних куточках області. Закладені елітними саджанцями скороспілого типу, вони вже наступної весни рясно заквітують, несучи радість людям, викликаючи в душі світлі почуття. А для працівників «Волині» це є предметом особливої гордості, бо сади закладалися під егідою нашої газети. Степан САЧУК.
ТРАВЕНЬ
ЗБУДУЙМО ХРАМ ПЕРЕДУСІМ У ДУШІ
У пору, коли травень домальовував свою останню зелену сторінку, а православна церква відзначала День Святого Духа, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського патріархату Філарет представив волинянам нового керуючого Волинською єпархією, єпископа Луцького і Волинського Михаїла (Зінкевича), призначеного Священним Синодом замість спочилого в Бозі Високопреосвященнійшого митрополита Якова. Відтоді минуло небагато часу, проте відбулося чимало вагомих подій у житті єпархії та парафіян. Активно почала діяти новостворена прес-служба, відновлено випуск часопису «Волинські єпархіальні відомості», відкрито капеланську службу, в день Собору волинських святих було освячено символіку Волинської єпархії — герб і прапор, особливо врочисто відзначено день святого Миколая, покровителя Луцька, розпочато благоустрій території Свято-Троїцького кафедрального собору... На першій зустрічі з журналістами владика Михаїл дуже обережно говорив про свої плани, посилаючись на те, що воліє спочатку зробити, а потім уже казати, ніж навпаки. А напередодні Нового року охоче погодився поділитися своїми думками з читачами нашої газети. — У нашому українському середовищі звично вітати один одного із Новим і cтарим Новим роком, що я хочу передусім зробити. Біля новорічної ялинки кожен з нас підбиває якісь підсумки і сподівається, що все погане залишилося у старому році, а все найкраще буде зроблено у новому. Головне для віруючої людини — творити молитву і закликати всіх до життя по вірі християнській. Я не відчув якихось особливих труднощів на новому місці, оскільки я родом із цих країв, маю однакову ментальність із цими людьми, тому нам не важко було порозумітися, визначити, що робити в першу чергу, а що — ступенево. Хоч не обійшлося на перших порах і без колючок, але то є нормально, то є життя. Саме у трудні його моменти виявляється, хто є хто. Сьогодні для всіх нас, для країни непростий момент. Ми хочемо служити по заповідях Божих, жити у християнському, демократичному суспільстві. Тому наш девіз: «Бог і Україна». За цей час я побував у багатьох парафіях і відчув, що світогляд людей, ментальність дещо відрізняються у південних районах і на Поліссі. На це були свої причини, у тому числі й брак інформації або її спотворення. Але скрізь люди хочуть єдиної помісної церкви, спокою і злагоди в суспільстві. Нині у нас будується багато нових храмів і це добре, але слід пам’ятати, що храм збудувати легше, ніж вивести людську душу з гріховного стану. Валентина ШТИНЬКО.
ЧЕРВЕНЬ
ВИСОКЕ ВИЗНАННЯ АДВОКАТА НАШИХ ЧИТАЧІВ
Упродовж багатьох років досвідчений адвокат Сергій Сафулько веде популярну правову рубрику на сторінках “Волині”. Саме йому адресується чи не найбільше звернень від читачів у редакційній пошті. А тому усі ми разом щиро пораділи державному визнанню авторитету нашого іменитого автора, коли Сергій Федорович склав присягу члена Вищої ради юстиції на засіданні Верховної Ради України. — Сергію Федоровичу, редакція трохи побоювалась, що може втратити у веденні правової теми тонкого і доскіпливого знавця юриспруденції, яким ви є. Чи легко було прийти до високого професіоналізму? — Це справа честі кожної людини, якщо вона себе поважає, стати професіоналом в обраній сфері діяльності. І дуже важливо знайти ту сферу. Мені буває шкода тих людей, які ходять на роботу, аби отримувати зарплату. — Ви мріяли стати адвокатом? — Не зовсім так. Народився у другому післявоєнному році в селі Брани Горохівського району. Там закінчив школу. Я любив учитися, а тому першою мрією було — стати вчителем. На жаль, а може й на добро — не судилося. По вербовці, як тоді говорилося, поїхав у Харків, де працював на заводі силікатних виробів. А потім призвали в армію. Чули, мабуть, пісню “Кострома, Кострома...”. Отам я й служив. — А як з учительською мрією? — Якось відійшов від неї. Зате одружився на вчительці. А в армії мені дуже захотілося стати суддею. Тому й поступив у Львівський державний університет на юридичний факультет. — І пов’язали свою долю з адвокатурою... — Уже 31 рік. Так вийшло. Але я не шкодую, бо знайшов себе саме в цій галузі правознавства. Коли мене обрали членом Вищої ради юстиції, мав можливість перейти на постійну роботу в Київ. Та вирішив виконувати свої обов’язки на громадських засадах і залишитись на посаді голови ради адвокатської приватної компанії “Конфідент” у Луцьку, яку ж сам і створив. Шкода було покидати те, у що вклав душу і сили. А ще дорожу довір’ям редакції “Волині” і її читачів. Їх листи для мене — хороший зворотний зв’язок. Я продовжуватиму активне співробітництво з вашою газетою, яку давно шаную і є її постійним, небайдужим читачем. — Коли ж ви встигаєте? Робота у Вищій раді юстиції, мабуть, відбирає немало часу. — Звичайно. Майже щотижня доводиться бувати в Києві. А ще ж — відрядження по Україні. За дорученням Вищої ради юстиції займався перевіркою скарг на суддів у Львівській, Рівненській, Київській областях. — Чи то правда, коли кажуть, що на суддів немає управи? — Це помилкове твердження. І над суддями є суддя. Образно кажучи, це Вища рада юстиції. Ми розглядаємо немало скарг. Коли вони підтверджуються — судді несуть серйозні покарання, аж до звільнення з посади. Зовсім недавно були два такі випадки. — Розкажіть щось “легке” про себе: які у вас захоплення, як знімаєте стреси? — Я зовсім не оригінальний у цьому. Я відданий роботі. Надзвичайно люблю село. Добре, що біля Луцька в Милушах живуть батьки дружини, є город. На ньому деколи і відводжу душу. — Де будете зустрічати Новий рік? — За доброю традицією — вдома, у колі сім’ї: з дружиною Ларисою, двома студентами — сином Сергієм і донькою Олесею. Вони освоюють також фах юриста — у Волинському та Львівському університетах. Святослав КРЕЩУК.
ЛИПЕНЬ
60-річчя ВИЗВОЛЕННЯ ВОЛИНІ
Святкові заходи проходили по містах і районах області протягом майже півроку. Новий поштовх їм дало відзначення визволення Ковеля 6 липня. А 19—21 липня у Луцьку пройшли завершальні урочистості. В ході підготовки до них велику роботу виконали органи місцевої влади і ветеранські організації, зусилля яких координували обласна рада, очолювана Миколою Капітоненком. Відбувалися зустрічі з ветеранами, обстеження їх умов життя. На урочистості до Луцька прибули делегації з Рівненської, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Вінницької областей, а також Києва, Москви і Бреста. Гостей з-за меж області прийняв міський голова Луцька Антон Кривицький, а з ними і волинськими ветеранами відбулися зустрічі в облдержадміністрації і обласній раді. Великій групі були вручені ордени Богдана Хмельницького, “За заслуги”, почесні грамоти облдержадміністрації і облради. Повним кавалером ордена Богдана Хмельницького став Василь Сокол, а ордена “За заслуги” знаний на Волині партизан Георгій Морохов. На жаль, вже під час святкування 60-річчя визволення України ці нагороди отримали їх вдови — між двома святами визволення обидва знані ветерани померли. Ордени отримали й Іван Антипін, єдиний Герой Радянського Союзу на Волині, який лишився в живих, і Гаріф Ібрагімов, наш єдиний кавалер ордена Слави всіх трьох ступенів. Серед відзначених спеціальною медаллю, виготовленою до 60-річчя визволення Волині, був і цікавий гість Петро Міщук з Червонограда на Львівщині. Цей чоловік з власної ініціативи відшукав і обладнав кілька могил воїнів Червоної Армії (і навіть сам встановив на них пам’ятники) в Локачинському районі. Хтось під час святкування сказав: “Шкода, що таким людям не дають звання Героя України”. Прикро, але й тут не обійшлося без ложки дьогтю, поділу ветеранів на “своїх” і “чужих”. — Ми теж подавали членів своєї організації в облдержадміністрацію на відзначення,— сказав кореспонденту “Волині” голова обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів Іван Остап’юк. — Жодної нагороди наші люди не отримали. Від чиновників облдержадміністрації можна почути — у вас же одні ветерани УПА. Але ж це неправда. У нас є й інші ветерани війни, учасники бойових дій, і ті, хто Волинь визволяв. Але ми “не такі”, бо “юхновці”. І на поїздку до Києва жодного з нашого об’єднання ні у травні, ні в жовтні не включили. Урочистості в обласному центрі пройшли набагато скромніше, ніж намічалося. Наклав свій відбиток загальнодержавний траур по загиблих донбасівських шахтарях. В облмуздрамтеатрі після зборів відмінили святковий концерт. Марш до меморіалу Слави проходив без музики, відмінили й мітинг на самому меморіалі, обійшлися покладанням вінків і квітів. І ще один цікавий факт. До редакції звернулися кілька читачів, які твердять, що їхні села у Любомльському і Шацькому районах були визволені від німців 22 і навіть 23 липня, тобто після офіційної дати визволення області. Показували навіть довідки з обласного архіву. Швидше за все вони мають рацію. Тоді радянські війська вклинилися на польську територію і 22 липня звільнили Холм, а от Західний Буг північніше перейшли на день-два пізніше. Володимир ЛИС.
СЕРПЕНЬ
ЧЕМПІОНИ З КОМАНДИ ’ВІК’
Виняткового успіху, який неможливо перевершити, а лише повторити, встановили у нинішньому році юні футболісти команди “ВІК” з Володимира-Волинського. Гравці відразу трьох вікових груп, успішно подолавши попередні відбіркові турніри, здобули право виступати у фінальній стадії найпрестижніших дитячих змагань на призи клубу “Шкіряний м’яч”. А найбільша заслуга у цьому належить президентові і головному спонсорові ФК “ВІК” місцевому підприємцю Валентину Івановичу Кошельнику. До речі, назва команди складається з його ініціалів. Ось що він сказав про досягнення своїх підопічних: — Я особисто ніколи не грав у “великий” футбол, але так любив його, що намагався ніколи не пропускати матчі, які проходили на міському стадіоні чи транслювались по телебаченню. І ось у 2000 році вирішив при загальноосвітній школі № 3 створити “футбольний” клас. Скажу відверто, таку ідею “підкинув” мені на той час мій восьмирічний син-тезка. Відтак, з року у рік трьома класами “ВІК” виступає у різноманітних футбольних турнірах і, як правило, кожен раз фінішує серед призерів. Звичайно, найпрестижніші для нас всеукраїнські змагання. Тричі ми вигравали призи клубу “Шкіряний м’яч”. І виняткового успіху тут досягла команда хлопчиків 1991 року народження, які, виступаючи спочатку у молодшій (серед десятирічних хлопчиків), а згодом у середній, а в серпні нинішнього року у старшій віковій групі, завойовували золоті медалі. Цікаво, що таким досягненням не можуть похвалитись їх однолітки — вихованці спортивних шкіл Києва, Донецька, Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Львова... Не меншими є успіхи володимир-волинського “ВІКу” і, так би мовити, на міжнародній арені. Наші хлопці виходили переможцями футбольних турнірів у Чехії, Польщі, Росії, Білорусі, Молдові, окремі гравці визнавались кращими і отримували індивідуальні призи. Зрозуміло, що усіх цих успіхів ми б не добились без підтримки директорів Володимир-Волинської загальноосвітньої школи №3 Таїсії Швидун і Віри Русінової, тренерів Руслана Ганя, Віктора Сквіри і батьків дітей, які усіляко сприяють виїздам команди на турніри. Зараз у футбольних класах міста займаються 150 найбільш здібних хлопчиків. Кожен з них мріє про нові перемоги у змаганнях на призи клубу “Шкіряний м’яч”, пробитись до складу головної команди області “Волинь”. Цілком можливо, що хтось з них з часом потрапить до збірної України, візьме участь в Олімпіаді, адже найтитулованіший волинський футболіст, який став олімпійським чемпіоном 1988 року в Сеулі, Володимир Татарчук, родом з нашого Володимира-Волинського... Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ.
ВЕРЕСЕНЬ
ЧЕСНІ ВІТАННЯ НА ЧЕСНОГО ХРЕСТА
27 вересня високосного року, саме на свято Чесного Хреста, газета “Волинь” відзначала іменини — 65-річчя з дня виходу першого номера, що побачив світ під назвою “Вільна праця”. Це було дуже символічно. Назви газети змінювалися, та наші старші колеги, які закладали її фундамент, не зраджували ні своїм поглядам, ні своїй душі. Терпіли, мучились, але випускали газету, в якій було немало брехні і трохи правди. Почитайте відверті спогади письменника Анатолія Дімарова, колишнього редактора відділу культури “Радянської Волині”, що друкувались у нашій газеті, і все зрозумієте. Ми раді, що дочекалися нарешті вільної журналістської праці і свободи слова. Ми не лукавимо. Колись нас змушували бути підручними партії. Проте газета “Волинь” упродовж тривалого часу, незважаючи на пресовий владний тиск, займає чітку, виважену позицію, прислухається до думок читачів різних поглядів. Напередодні ювілею не вщухали дзвінки в усіх кабінетах редакції. На урочистість з нагоди 65-річчя виходу першого номера прийшли з вітаннями найщиріші друзі і шанувальники газети, за що ми їм дуже вдячні. Нестримний час. Після ювілею він відібрав у нас двох талановитих журналістів-ветеранів — Мирона Александровича і Миколу Зінчука. Царство їм небесне! Та газета “Волинь” була, є і буде! Сьогодні пишемо для вас ми, завтра комусь передамо своє перо. Нещодавно у штат редакції прийняли наймолодшу працівницю Олену Дудкевич, яка пройшла гарт у районній газеті. Інтерес до нашої газети особливо посилився, коли в липні минулого року в Інтернеті з’явилася електронна версія “Волині”. Нині нас читають в усьому світі. В інтернет-сторінку заглянули близько 240 тисяч чоловік. Ось їх короткі відгуки. Віктор (м. Київ). Волиняни, величезне вам спасибі за віддані голоси на підтримку нашого майбутнього Президента Віктора Ющенка ! Хоча, я переконаний, що їх (голосів) було набагато більше .... Бандитська влада у деяких випадках зуміла зробити свою диявольську справу. НЕ ВТРАЧАЙТЕ НАДІЇ ! Тримайтеся і боріться ! А газета “Волинь” вам донесе правдиву інформацію та розтлумачить, як треба вчиняти, коли вас зневажають ... Читайте “Волинь” і дивіться “5 канал” !
Віктор Чорба (м. Київ). “Волинь”, тримайтеся !!! Не дайте себе задушити руками бандитської влади ! Повірте, у них вже почалися передсмертні конвульсії. Наберіться ще трохи сил і терпіння, “боріться – поборете, Вам Бог помагає”!
Андрій (штат Аляска, США). Аляска також читає “Волинь”. Тримайтесь! Добро переможе. Слава Україні!!
Дмитро (Аргентина). “Волинь” – ти С_У_П_Е_Р!!! Я працюю в Аргентині і не маю змоги взнати про рідний край. Ваша веб-сторінка – це просто інформаційний оазис, частинка мого краю. Дякую вам за те, що ви є!!! Святослав КРЕЩУК.
ЖОВТЕНЬ
ЗА КОРДОН — НЕ НА ЗАРОБІТКИ, А ЗА ЗНАННЯМИ
Ця подія, можливо, не мала широкого резонансу, але для трьох молодих волинян — Тамари Мокійчук із села Мощаниця Ківерцівського району, Юлії Серединської із села Крупа Луцького району і Володимира Легези із міста Любомля — вона, безперечно, дуже важлива і цілком ймовірно — визначальна в їхньому житті. І суспільну значимість вона має немалу, показуючи реальну перспективу європейської інтеграції, зокрема, в такій сфері, як освіта і наука, і вже теперішні її практичні можливості. Юля, Тамара і Володимир у жовтні 2004 року стали студентами-заочниками Вищої школи міжнародних стосунків у Холмі. До речі, першими з Волині, хоч з інших областей тут вже навчаються кілька років. Треба сказати, що ця Вища школа — престижний учбовий заклад, дипломи якого сертифіковані і мають вагу в Євросоюзі. Отож, цілком зрозуміло, які це горизонти відкриває для наших абітурієнтів, котрі навчаються за спеціальністю менеджерів проектів Євросоюзу. А можливість повчитися за кордоном вони одержали завдяки знову ж таки добрій ініціативі наших щирих польських друзів і в першу чергу заступника директора Департаменту міжнародного співробітництва, нашого власкора Анджея Вавринюка. У черговий приїзд польської делегації на чолі із головою Люблінського сеймику Конрадом Ренькасом (на жаль, вже колишнім, бо він подав у відставку) гості з-за Бугу під час відвідання редакції повели про це мову. — Як ви дивитесь на те, — говорив пан Ренькас, — щоб кілька представників з Волині рекомендувати на безоплатне навчання у Вищу школу міжнародних стосунків у Холмі? Знану школу не тільки в Польщі. А провести конкурс і відібрати кандидатури могла б редакція газети «Волинь». Ми, звичайно, подякували за такий благородний добросусідський жест, за велике довір’я до газети. Інтерес конкурс викликав чималий, і вибирати довелось не із випускників школи, а з тих, хто мав вищу освіту. І ось вже редакція одержує телеграму-запрошення із Холма: «Його Магніфікація ректор Вищої школи міжнародних стосунків пан Міхал Голось прийняв рішення про зарахування на безоплатне навчання трьох осіб з Волинської області, рекомендованих паном редактором за погодженням з Департаментом міжнародного співробітництва Маршалковського уряду Люблінського воєводства». Цими днями закордонні студенти Тамара Мокійчук і Юлія Серединська завітали до редакції. Вони задоволені навчанням, успішно студіюють програму першої сесії трирічного навчання у Вищій школі. — Мені як студентці п’ятого курсу Волинського держуніверситету, — каже Юлія Серединська, — добре відчутні особливості навчання за кордоном. Тут вчать думати, висловлювати свою точку зору з певної проблеми, а не по-школярськи заучувати. Семінарські заняття, приміром, обов’язково проходять у формі дискусії. Для цього група ділиться на дві чи три частини, які повинні бути опонентами по тій чи іншій темі. — Почуваємося ми у новому середовищі зовсім непогано, — продовжує її подруга Тамара Мокійчук. — Якщо з вільною польською спочатку були деякі проблеми, то з англійською ми виявилися краще підготовленими за поляків. Запам’яталося заняття на тему різних національностей, їхнього менталітету. Ми стали пригадувати українські прислів’я та приказки, і вони дуже зацікавили польську аудиторію. Зав’язалась щира, невимушена розмова. Наші студенти зараз на короткочасних канікулах. І дуже приємно й хвилююче їм було одержати теплі вітання з Новим роком від керівництва Вищої школи. Значить їх визнали, вони вже там свої. Навчання наших молодих людей за кордоном поки що, на жаль, розкіш. Але віриться, що ситуація скоро зміниться. І за кордон українців буде гнати не нужда, а бажання здобути престижну освіту, збагатитися тими знаннями і досвідом, які набуло людство. Степан САЧУК.
ЛИСТОПАД
ГЕРОЙ ПАРАЛІМПІАДИ СТАВ ГЕРОЄМ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Із сімнадцяти днів-миттєвостей помаранчевої революції на Майдані я був усього три. Але які це були дні: на моїх очах і за моєї участі творилась нова історія мого народу! Відбувались події, про які говорив увесь світ. Події, через які українець — можливо вперше у своїй історії — став по-справжньому гордитись тим, що він українець... Із сімнадцяти днів-миттєвостей помаранчевої революції Андрій Розтока провів на Майдані цілих дванадцять. У вересні він повернувся переможцем з Афін, де став паралімпійським чемпіоном з футболу серед спортсменів з наслідками дитячого церебрального паралічу. А коли столиця України зафарбувалась у помаранчевий колір, поїхав перемагати і на Майдан… – Андрію, коли почуття були сильнішими: коли тобі в Афінах вручали золоту медаль чи коли ти перебував у мільйонному натовпі на Майдані Незалежності у Києві? – Важко таке порівняти. Коли вручали золоту медаль, перш за все була гордість за свою команду, за себе, що ми таки досягли чогось, що здійснилась моя найзаповітніша мрія у футболі. А на Майдані у півторамільйонному натовпі я спочатку відчув невеличку здивованість, адже висловити протест вийшла така вражаюча кількість людей. Але з кожною хвилиною почуття здивованості переростало у відчуття величезного піднесення духу. Поруч мене і вдень і вночі стояли старі і молоді, багаті і бідні – і ніхто одне одного не цурався, і ніякий мороз нас не лякав. Отоді я вперше відчув почуття гордості за увесь наш народ! – А який тиск особисто на собі відчував у зв’язку з виборами паралімпійський чемпіон Андрій Розтока? – Місцеве керівництво мені натякнуло: якщо перед виборами я поїжджу по деяких навчальних закладах і розкажу, що своїм спортивним досягненням перш за все завдячую мудрій політиці Віктора Федоровича, то мені вирішать житлове питання. Адже я й досі не маю квартири. Починаючи з 1999-ого року, коли ми вперше стали чемпіонами світу з футболу, перед кожним відповідальним турніром мені обіцяють надати житло. Звісно, агітувати за Януковича я відмовився. І на Майдані я вже був у день виборів: зранку 21-ого листопада проголосував у нас у Луцьку і одразу поїхав з друзями до Києва, щоб почути рішення ЦВК. Після того, як дізнались, що перемогу в народу вкрали, ми перші дві доби взагалі не спали, а стояли весь час на Майдані. – Чи знали про те, що ти в лавах революціонерів, твої партнери по збірній? – Так. Десь на четвертий день помаранчевої революції мені зателефонував один з гравців нашої збірної із Дніпропетровська і сказав: для команди буде гірше, якщо я й далі буду на Майдані. Коли ж я став пояснювати, що це мій свідомий вибір, він посміхнувся: “І скільки вам за цей свідомий вибір заплатив Ющенко?” Я на магався вести спір, що ніхто нам не платить, що все це робиться з власної волі, за свої кошти, що я навіть не претендую на ті харчі, які передають з усіх-усюд людям Майдану, бо маю змогу купити сам і поділитися ще з тими людьми. Але товариш був настільки заангажований, що не повірив мені, хоч ми з ним, як кажуть, за ці роки не один пуд солі з’їли… – Андрію, підсумовуючи цей рік, ти відчуваєш себе героєм? – Ні, героєм – це зависоко сказано (посміхається). Але цьогорічні трофеї – у моїй кімнаті справді на найпочеснішому місці. І помаранчева стрічка з Майдану висить поруч із золотою паралімпійською медаллю Афін. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.
ГРУДЕНЬ
КРЕДИТ ДОВІР’Я НАРОДНОМУ ПРЕЗИДЕНТУ
У цивілізованих країнах попри всі перипетії виборчих перегонів новий Президент в’їжджає в свою резиденцію, так би мовити, на білому коні і народ аплодує, незважаючи, хто за кого голосував. У нас владці на Сході репетують: країна, наче перезрілий кавун, розкололась, час творити автономію. Виходить, її може об’єднати тільки олігархічна кримінальна влада з допомогою брехні, страху, подачок? Згадаймо, якою була передача влади між “своїми”. Як толерантно проходила боротьба за пост Президента між колишнім секретарем ЦК Компартії Кравчуком і секретарем парткому крупного заводу Кучмою. Як повторно команда Кучми вміло нагнала страху на людей комуністичною загрозою і встановила владу кримінальних кланів. І без всяких ексцесів. А ось Віктор Ющенко змушений був пройти через пекло. Його влада отруїла. Його портрет показували в Луганську з есесівською свастикою на фоні загиблих молодогвардійців, бандити не пустили в Донецьк. Усі телевізійні кілери, підставні кандидати в Президенти його оббріхували. Планували вибух біля штабу Ющенка. Всесильний Віктор Медведчук, стиснувши тонкі губи, заявляв: “Ющенко ніколи не буде Президентом”. Очевидно, враховував заплановані масштаби фальсифікації. Його опонента двічі вітав з перемогою на виборах президент могутньої держави. Як могла винести такі фізичні та моральні муки інтелігентна, абсолютно мирна і поміркована людина, “пасічник”, як над ним насміхались? Тільки його високі моральні якості, віра в справедливість, підтримка мільйонів людей, які вийшли на майдани міст не заради сьогочасного підвищення пенсій і зарплат, а заради свого майбутнього, допомогли вистояти цьому терплячому українцеві. Найбільший злочин цієї влади — це створення такого собі інформаційного заповідника радянського зразка на Сході країни. Думається, цілеспрямовано робилася ставка на російськомовних громадян, а тому в останні роки не було ніякого обміну людьми, духовними цінностями в регіонах на офіційному чи побутовому рівні. Навіть спроби львів’ян запросити донецьких дітей на Різдвяні свята не знайшли підтримки. Чи ви бачили хоч одного шахтаря в “Лісовій пісні”? А дні культури, які так практикувались між республіками в Союзі?.. Контакти між областями було обрізано. “Допомогли” наші і східні радикали, піднімаючи на щит мовне питання. Тож не дивно, що зі Сходу боялися їхати в західний регіон, бо тут лютують бандерівці. А як ми колись гордились донецькими шахтарями, які страйкували і заставляли коритись посадовців. І ось тепер їх везли в столицю у потягах підтримувати кримінальну владу. Усе це страшні речі. Важка спадщина в Президента. І не тільки економічна. Він отримав озлоблену опозицію з величезними капіталами, діючий криміналітет, комуністів, для яких чим гірше, тим краще, задурманених пропагандою людей на Сході. Тяжка праця чекає Президента і його однодумців. Віктор Ющенко кожен свій виступ на Майдані дуже спокійно завершував словами: “Слава всім вам. Слава Україні. Слава Богу”. Чи гідні ми цих слів? Адже в суспільстві ще не настало очищення від корупції, насильства, хабарництва. Чи відбудеться очищення в душах? Так, люди з його оточення говорили, що Віктор Ющенко — не революціонер. І слава Богу! Його підштовхували до необачних вчинків, які справді б розкололи Україну. Його заслуга, що відбулася “елегантна” революція. І ми, нарешті, маємо українського по духу, європейського за світоглядом народного Президента, котрий уже ввійшов в історію як демократичний лідер і котрим, сподіваємось, ми будемо гордитись, як чехи Гавелом чи французи Де Голем. Олександр НАГОРНИЙ.
