Курси НБУ $ 26.65 € 31.31
«Волинський Гіннесс» дослідив свій родовід до 9-го коліна

Петру Кравчуку дуже подобається фото, де він із внучкою Анною.

Волинь-нова

«Волинський Гіннесс» дослідив свій родовід до 9-го коліна

Екс-президент Віктор Ющенко знає тільки до сьомого!

Петро Кравчук — почесний громадянин Любешова, добре відомий не лише на Волині, а й за її межами. Адже він — автор книг, у яких зібрано цікаві рекорди природи, рідного краю. А після недавньої зустрічі з ним напрошується думка, що в житті цього чоловіка чимало власних унікальних сторінок

 

ПЕРШИЙ ПРИЙМАЧ ЗМАЙСТРУВАВ У ШКОЛІ, БО МРІЯВ БУТИ І ЖУРНАЛІСТОМ І РАДІОІНЖЕНЕРОМ

Петрові Кравчуку, як сам сьогодні каже, пощастило на вчителів. Здавалося б, гірківська сільська школа у поліській глибинці — що вона може дати? Але саме тут знайшлися педагоги, які розвинули природні задатки, успадковані хлопцем від батька й матері. І найперше Петро Авксентійович називає Валентину Солоху — «вчительку від Бога». Завдяки їй він полюбив літературу. Євгенія Качула, яка викладала математику, жила по сусідству, розвивала його допитливість.

— Євгенія Григорівна, — розповідає чоловік, — передплачувала багато газет, журналів. Пам'ятаю, де тільки побачить якусь вікторину, то підсовує мені. Я розгадував сам, а потім і власні завдання послав у якесь видання. А перша газета, де я надрукувався, — це «Юний ленінець». Тему першого фотознімка підказав ажіотаж довкола колорадських жуків. Ми їх збирали на колгоспному полі, і я про це написав. Тоді був учнем 6-го чи 7-го класу. Ця газета, з якою я співпрацював, брав участь у різних конкурсах, нагородила мене фотоапаратом «Смена». То вже був мій 8-й клас. Також я отримав путівку у піонерський табір «Молода гвардія» — побував на першому Всеукраїнському зльоті юних дикторів. Я й до того мав фотоапарат, але примітивніший.

І ось цей школяр робив знімки, виявляється, навіть тоді, коли в селі не було ще електрики. Ясного дня він затуляв вікна у кімнаті щитами. В одному з них, із сонячної сторони, робив отвір і прилаштовував фотозбільшувач — промені спрямовував на негатив. Така була дитяча винахідливість.

Хтось бачить красу природи і просто нею тішиться. А юнак із поліського села вже тоді намагався зафіксувати незвичайні миті, систематизувати їх.

— У мене було бажання, коли навчався в школі, стати журналістом або радіоінженером. Ось такі нібито полярні мрії. Я, мабуть, швидше обрав би журналістику. Але тоді, щоб вступити на цей факультет, треба було складати іспити з іноземної мови. А яке було викладання її у сільській школі в кінці 1950-х — на початку 1960-х років? Я відчув, що це мені не під силу — знання мав слабенькі. Тож пішов після 9-го класу у Львівський електротехнікум зв'язку. Цей навчальний заклад був у той час престижним, мав статус всесоюзного. І якщо у школі я зробив свій перший детекторний приймач, знайшовши схему у книжках, то в технікумі змайстрував два фотоапарати. А на останньому курсі зібрав два телевізори.

Такий телевізор Петро Кравчук послав додому — у свої Гірки (тоді, до речі, село називалось Горки). Але ж світла нема. І ось батько роздобув генератор й електрифікував хату. Можна було приймати телепередачі з Бреста. Звичайно, як пригадує Петро Авксентійович, якість, порівняно з нинішніми телевізорами, була нікудишня. Зате яке ж то диво: ящик не тільки говорить, а й показує! Хата у Кравчуків була велика, але не могла вмістити всіх охочих. Тож увечері, коли йшов якийсь концерт, Петро розвертав телевізор екраном у вікно, щоб і з двору можна було дивитися.

 

«РЕКОРДИ УКРАЇНИ» — ЩЕ В РУКОПИСАХ

Якщо вертатися до двох мрій Петра Кравчука, то вони, по суті, обидві збулись. Він став радіоінженером. Коли служив в армії, забезпечував роботу ліній тропосферного (далекого) космічного зв'язку. Із цією спеціальністю була пов'язана його трудова діяльність і після строкової служби — працював у Камінь-Каширському районному вузлі зв'язку. Правда, недовго, бо у селі Зарудче (це біля Любешова) почали будувати силікатний завод, де виробництво мало бути якщо не автоматизоване, то напіватоматизоване. Потрібен був спеціаліст, який би знався на цьому. Петра Кравчука запросили в дирекцію майбутнього підприємства — для приймання його в експлуатацію.

А щодо журналістики, то чоловік тільки диплома не має. Зате замість нього — шість книг, численні публікації у періодиці. Перше видання Петра Авксентійовича «Географический калейдоскоп» побачило світ 1988 року у видавництві «Радянська школа» тиражем 130 тисяч. Тоді автор не думав, що доведеться за цю книжку судитися.

Коли працював над генеалогічним деревом, то, як каже, і болячки відступали — ніби якийсь голос нашіптував: «Бережи, бережи своє коріння».

— У 2006 році, — розповідає чоловік, — викладач Донецького інституту соціальної освіти Тетяна Бугайова слово в слово переписала цю книжку і видала під своїм іменем, назвавши її «Тайны материков и океанов. Удивительные природные явления». Цей плагіат я намагався довести в українських судах, але марно. Тепер справа на розгляді у Європейському суді з прав людини.

А ось книга «Волинські рекорди», яка вийшла друком у 2005 році, пам'ятна Петру Авксентійовичу тим, що він сам здійснював і набір, і верстку. Ще на початку 2000-х років освоїв комп'ютер, зрозумівши, що друкарська машинка — це вже кам'яний вік. Міг би братись і за набір «Рекордів України», тільки, на жаль, ніхто не зголошується видавати.

— Понад 20 років працюю над цією книжкою, — каже чоловік. — До кого тільки не звертався в пошуках видавця і, звичайно, коштів на друк. Якось Леонід Кравчук, коли був президентом, приїхав з-за кордону і розповідав: буваю, мовляв, у різних країнах і бачу, що про Україну не знають. Я дослівно це слова пам'ятаю: «Якби ж нам хтось написав таку книжку — на зразок «Рекордів Гіннесса», щоб там були оприлюднені цікаві і неймовірні факти, то всі б довідалися про нас». Я на другий день послав Леоніду Макаровичу листа. Розповів, що вже зібрав багато матеріалу для такої книги — «давайте будемо друкувати». Але, як я зрозумів, президент безпосередньо кореспонденцію не отримує. Хтось, видно, викинув мого патріотичного листа. Згодом і наступним президентам писав, і прем'єр-міністрам, але пересвідчився, що нікому «наша слава, наша воля» не потрібна. Звертався до волинських видавців — глухо. Якби ж то я був початківцем, що хоче дебютувати, — я ж показую свої книжки. На жаль, і це не переконує.

Петро Кравчук відчиняє книжкову шафу, а там — десятки папок із рукописами. Хочеться вірити чоловікові, що вони будуть надруковані, — надія вмирає останньою.

 

ЗАКОХАЛАСЯ ОЛЬГА У ХЛОПЦЯ «НЕ ТАКОГО, ЯК ІНШІ»

Є в житті Петра Авксентійовича і багато власних рекордів. Взяти хоча б генеалогічне дерево родини Кравчуків.

— Це, певно, долею так визначено, — розповідає мій співбесідник, — що з самого дитинства мене щось спонукало зберегти пам'ять про своє коріння. Тоді це не заохочувалось — навпаки, свій родовід люди швидше ховали, ніж гордилися ним. А я розпитував бабусь і дідусів та робив записи. Це зараз ми знаємо, як складаються генеалогічні таблиці (мені було за сорок літ, коли я в книжці побачив таку схему), а тоді якось самотужки дійшов до того, як це правильно зробити. І дослідив дев'ять поколінь. Це — понад три тисячі осіб.

І коли якось Петро Кравчук почув, як тодішній президент України Віктор Ющенко в одному з інтерв'ю з гордістю сказав, що знає свій родовід до сьомого коліна, то він міг потішитися власним рекордом. Коли працював над генеалогічним деревом, то, як каже, і болячки відступали — ніби якийсь голос нашіптував: «Бережи, бережи своє коріння». Це ж довелося перелистати усі церковні книги, які були в гірківському храмі, а також у районному рацсі, обласному архіві.

Гордість Петра Кравчука — колекція книг з автографами відомих людей. Дата на одній свідчить про те, що ще дев'ятикласник Петро Кравчук одержав такий подарунок від Максима Рильського. А ще Петро Авксентійович започаткував в Українській Вікіпедії статті про шістдесятьох наших земляків — визначних осіб, які проходять і через його книжки. Того ж дня, коли ми зустрілися з цим без перебільшення унікальним чоловіком, він сидів за комп'ютером і готував публікацію, яку адресував головному редактору «Волині-нової». Я побачила, що цього разу його зацікавив кадр, зафіксований над Стоходом, на якому, як висловився Петро Авксентійович, — супермісяць. А на іншому — поряд із цим небесним світилом — ще якийсь незрозумілий об'єкт…

І так кожен день минає у пошуках, дослідженнях. Мимоволі постало питання, як же дружина ставиться до чоловікового хобі, яке займає в нього так багато часу? Відповідь одержала після того, як почула історію їхнього знайомства. Виявляється, своєю неординарністю Петро Авксентійович, а тоді просто Петро, і привернув увагу майбутньої дружини. І, як каже чоловік, не він її знайшов, а вона — його. У студентські роки приїхав якось на канікули додому. А Ольга — родом із Любешова — гостювала в Горках, у рідні.

— Я тоді тільки вісім класів закінчила, — це вже дружина розповідає, — пішли ми з подругою ввечері до клубу, в кіно. Дивлюсь, переді мною сидить хлопець — зовсім не такий, як інші. Ще й журнал тримає в руках. А після кіно і зачіпка знайшлась — ми познайомилися. Потім було листування — про свої почуття Петро писав, коли в армії служив.

Одружилися Кравчуки у 1971 році. Уже 45 літ у парі. Виростили двох синів, трьох онуків мають. Прожиті разом літа наповнені цікавими сторінками. Їм ніколи не сиділося на місці. Вони брали дітей і їхали на море. А найчастіше — вирушали у Київ, Москву, Ленінград, щоб побувати у визначних музеях. Закохавшись у хлопця «не такого, як інші», жінка знайшла особливого чоловіка на все життя.

 

«Волинський Гіннесс» дослідив свій родовід до 9-го коліна
Петро Кравчук крайній зліва