Ох і нелегка оця ж бо робота — журавлину збирати серед болота… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.37 € 29.46
Ох і нелегка оця ж бо робота — журавлину збирати серед болота…

По таких дорогах - лише на тракторі

Олександр ДУРМАНЕНКО

Волинь-нова

Ох і нелегка оця ж бо робота — журавлину збирати серед болота…

Але для багатьох поліщуків — ​то чи не єдиний спосіб якось виживати. У цьому переконалися наші журналісти, побувавши у столиці зимової ягоди — селі Серхів Маневицького району — і разом із його мешканцями вирушивши у глухі мочарі, де якраз дозріла червоними намистинками клюква

«СЮДИ ВАШ ПОЗАШЛЯХОВИК НЕ ДОЇДЕ — АБИ ТРАКТОРОМ ДОБРАТИСЬ»

Знаючи, що саме біля Серхова є болота, багаті на журавлину, телефонуємо Валентині Верешко, яка два десятки літ була сільським головою, а після створення Прилісненської об’єднаної територіальної громади виконує обов’язки старости. Почувши про мету нашого приїзду, Валентина Володимирівна каже:

— Якщо хочете побачити, яким транспортом добираються люди на болото, де збирають ягоди, то приїжджайте не пізніше 8-ї ранку.

Пробую «виторгувати» хоч годинку, бо ж нам треба з Луцька добратися, але чую у відповідь:

— Розумію, але ніхто чекати не буде, бо для людей журавлина — ​це заробіток.

Отож, щоб потрапити у Серхів на 8-му ранку, наш редакційний «десант» вирушає в дорогу відразу після 6-ї години. У наших інтересах мати в запасі якийсь час. Адже, як стало ясно зі слів Валентини Верешко, поговорити з людьми і провести зйомку треба, як мовиться, з першого дубля. Інакше — ​тільки їх бачили…

На вулиці села ще порожньо. Ранкову тишу порушує гул буса — ​одного, другого. То, виявляється, теж на журавлину везуть людей, але з інших сіл Маневиччини. А ось і підвода, в яку «запряжений» тракторець. На ній, щільно всівшись, їдуть серхівці. У кожного за плечима — ​чималий рюкзак. Услід за ними вирушаємо і ми. Таким самим транспортом нас везе Андрій Паламар, який працює завгоспом у місцевій школі і погодився на прохання «головихи» завезти на болото журналістів. Наші попутники — ​Валентина Верешко, а ще Марія Киричик — ​завідувачка сільської бібліотеки. Згодом ми зрозуміємо, що якби не вони, то після кількох хвилин спілкування зі збирачами ягід уже безпосередньо на болоті ми б залишилися самі — ​всі, хто приїхав, щоб заробити, розійдуться в пошуках «своїх», врожайніших місць.

По дорозі запитуємо про початок журавлинового сезону.

— Після Спаса починається він зазвичай, — ​розповідає Валентина Верешко. — ​А зараз цей сезон прив’язують до Дня Незалежності. Після 24 серпня, коли чорниці закінчилися, а гриби ще не почалися— ​настає черга цих зимових ягід.

Про гриби згадала Валентина Володимирівна, бо вже у вересні, а особливо цьогоріч, коли врожай не лише на маслюки («їх уже й не беруть»), а й на білі, дехто переключився на «тихе полювання». Якби не це, то ми могли б побачити не одну підводу, яка вирушала вранці на болото, зокрема в напрямку хутора Заболоття, як ми того дня, а декілька. Кожна вулиця має свій персональний транспорт. Чоловік, у якого є тракторець, збирає своїх пасажирів. Гуртуються сусіди — ​дальші і ближчі. Є і «такса» за проїзд — ​25 гривень в обидві сторони. Зате не треба часу гаяти і йти пішки. Особливо вже з ягодами за плечима вертатись додому. Може, хтось скаже, що власник трактора має непоганий заробіток на цьому. Але ж не треба забувати, що техніка ламається. Полетить деталь — ​доводиться її купувати. А бензин?! Тож чистий прибуток — ​не такий уже й завидний.

У кінці серпня дні ще довші, ніж зараз, восени. Мабуть, і по журавлину вирушають люди раніше. Коли про це зайшла мова, то виявилося, що ні: так само о 8–й їхали серхівчани на болото і в серпні. Бо ж у кожної жінки (а в основному таки жінки збирають журавлину) — ​хазяйство. Треба наварити на цілий день, живність попорати. Так само і ввечері стараються о 7–й уже бути в селі, бо ж знову час корову подоїти. Одне слово, хазяйство регулює робочий режим.

А ось і той відрізок дороги у лісі, розбитий колесами тракторів, де ми зрозуміли, чому нас пересадили з редакційного автомобіля (хоч і теж нібито позашляховика) на підводу. Ми б тут точно своїм транспортом не проїхали.

— Ну хіба, якби вибрали інше місце, — ​усміхається Валентина Верешко. — ​Хутір Серхів, що трохи ближче до села. Там сухіше. Але тут журавлини більше. І це вже місця, які добре знають серхівчани. А туди, де сухіше, їдуть люди бусами з інших населених пунктів Маневиччини.

Щодо поїздок по журавлину, то не завжди так було: тут колись болота тільки пішки долали. Це вже як у 1980–х роках осушили місцевість біля Серхова, то дорогу сяку–таку проклали. Хоч тепер там, де щедро родила журавлина (а це значно ближче), — ​вже інший пейзаж: тут беруть торф — ​сировину на торфобрикет. Від своїх попутників ми почули і про те, що Серхів називають столицею зимової ягоди. А ось стосовно того, доки триває сезон збору журавлини, то, виявляється, він може затягнутися і до грудня. Вже не так масово, але ходять люди. Це вже, як кажуть, на любителя.

Валентина Верешко, яка посприяла журналістам у поїздці на болото.
Валентина Верешко, яка посприяла журналістам у поїздці на болото.

«ТУТ ОДИН КРОК УБІК — І ПРОВАЛИВСЯ В ТРЯСОВИНУ»

Ми приїхали (до речі, це вже Рівненська область, а село Серхів лише в 1964 році стало волинським). Далі вже пішки заходимо в болото.

Озброївшись для рівноваги й зручності палками, йдемо десь по дрючках, кинутих у багнюку, десь по твердішому узбіччю стежки. А не втримаєш рівноваги і можеш загрузнути. Ясно, що без гумових чобіт тут немає що робити. І мій колега Олег Криштоф це відчув у своїх кросівках. Він добряче намочив ноги. Пояснював свою необачність тим, що і не уявляв, як росте журавлина. Принаймні думав, що це кущик — ​на зразок чорниць. А хтось припускає, що це розлоге дерево. З цього приводу пригадався вислів про «развесистую клюкву», який з’явився як жарт у відповідь на те, що іноземці, не маючи уяви про Росію, розповідали, що сиділи під «развесистой клюквой» і пили чай. Тепер цей вислів означає вигадку, спотворену уяву: суть його в тому, що зовсім низькорослі кущики журавлини, які стеляться по землі і ховаються під мохом, ніяк не можуть бути «развесистыми».

Для серхівців ця непроста стежка через вже добре відома.
Для серхівців ця непроста стежка через вже добре відома.

Поки збирачі ще не розійшлися по «своїх» урожайніших місцях, спілкуємося з ними. Галина Шевчик, як назвалася жінка, вже на пенсії. Вона родом із Серхова, а живе в Маневичах. Колись працювала вихователем у дитсадку. Хоче назбирати цілющих ягід для себе.

— Я отримую задоволення, коли потрапляю на таке болото,— усміхається Галина Василівна.— Відпочиваю тут фізично і морально. Спокійно, журавлини багато, і вона така велика.

— А що робите з ягід? — ​розпитуємо.

— Наприклад, мус. Це для моєї ниркової хвороби дуже добре, — ділиться секретами. — Журавлина — ​ягода, яка зберігається цілу зиму. Дехто її заливає водою, яку міняє періодично, тоді вона лежить однакова. Я у ящик картонний насипаю і накриваю мокрою полотниною, щоб не висихала. Або ще можна перетерти наполовину з цукром і в банці зберігати. А потім ложечку цієї смакоти кладеш у водичку і п’єш. З медом дуже корисно вживати.

Розмова обривається на півслові, Галина Василівна каже:

— Піду, бо я відстану від гурту.

І ми входимо в болото. Збирачі журавлини рушають далі, вони, як нам кажуть, йтимуть ще кілометрів два в пошуках крупніших ягід. А ось Галина Мусійчук уже «отаборилася».

— Я не йду далеко, — ​мовить жінка, — ​мені 70, і я після операції на серці, яку зробили два роки тому.  60 тисяч гривень понапозичала, бо ж пенсія у мене — ​тисяча. Тепер збираю журавлину, щоб борги родичам, які мене виручили свого часу, повіддавати.

Галина Мусійчук — ​серхівська. Вона знає, де ростуть ягоди, бо з дитинства ходить по них.

— Не думала я, — ​каже, — ​що ще журавлину збиратиму. Та Бог дав, що вижила. Молоді набирають по мішкові — ​кілограмів 30, а я 10–15 — ​і то добре. Заробіток — ​само собою, а ще ж і на природі побудеш, потішишся красою і ніби помолодшаєш. Старші жінки — ​ті, хто вже нездужає йти на болото, говорять: «Я коб крила мала, то полетіла б туди, де бувала колись. Так хочеться побачити рідні місця». Ми ж усі колись на хуторах жили, ось у таких болотах.

— Хай вам щастить! — ​прощаємося зі своєю співрозмовницею і пробуємо й самі хоч трохи назбирати тих дивних цілющих ягід, які червоніють, визираючи з моху. А що ранок холодний, то відчули це і наші руки, і ноги, що просилися до тепла.

Галина Мусійчук з дитинства ходить по ягоди.
Галина Мусійчук з дитинства ходить по ягоди.

«І ДЛЯ СІРИХ ЖУРАВЛІВ ЯГОДА–ТЕЗКА — ​УЛЮБЛЕНА»

Опівдні ми верталися у село. Хоч шкода було, що, обмежившись такою «бліц–програмою», не побачили, як під вечір збирачі журавлини виходили з болота вже із повними рюкзаками за плечима. Тобто з вантажем 20, а то й 30 кілограмів. Наші попутники, які, як самі казали, щодня по роботах і можуть збору ягід присвятити хіба що вихідні, вже в дорозі доповнювали журналістські враження про жнивування на журавлині своїми спогадами.

— Мені перший раз було так цікаво йти по журавлину, як і вам сьогодні, — ​розповідала завідувачка бібліотеки Марія Киричик, яка у Серхові — ​в невістках (із села Гірники Ратнівського району переїхала сюди). — ​Було дивно, як можна набрати мішок ось таких бубочок серед моху. Якось із чоловіком вирушили по журавлину. Людей було того дня дуже багато, а треба ж йти вервечкою, нога в ногу, щоб не провалитися. І ось якоїсь миті моя нога пішла не туди, куди треба, — ​і я вже по пояс в болоті. А за мною всі зупинилися, бо ж то не той випадок, коли обійдеш стороною. Люди допомагали вибиратися. Ногу витягую — ​чобіт залишається, шкода…

Вже 20 років минуло з тих пір, а жінка пам’ятає цю пригоду. Коли ж мова зайшла, чи із чоботами вибралася з болота, то вона сказала:

— Аякже. Тож були «буремні» 1990–ті. Мені довелося б попоходити по журавлину, щоб заробити на нові. Колись ця ягода не так цінувалась, як зараз. На кофтину яку назбираєш на сезон — ​і то добре. Мало платили заготівельники, а на базар, де можна продати дорожче, не наїздишся. Навіть цього року, коли журавлина добре вродила, бо не було суші, як торік, і ціна впала з 50 до 25 гривень за кілограм, за день люди заробляють 500, а то й 700 гривень…

Марія Киричик колись дивувалася, як можна набрати мішок бубочок серед моху.
Марія Киричик колись дивувалася, як можна набрати мішок бубочок серед моху.

Щодо спогадів збирачів журавлини, то на болоті і гадюка може вкусити (і в цьому сезоні вже такий випадок був із Ганною Гузар із Серхова), і заблукати — ​не дивина, бо самосів берези, сосни попідростав добряче, і, рятуючись від спраги, доводиться пити воду з викопаної тут же ямки, процідивши її на хустку.

Від болота, на якому ми були, за словами наших попутників, кілометрів п’ять до села Замостя, а отже, і до Черемського заповідника, територія якого багата на журавлину. Правда, пересівши на редакційний автомобіль, ми прошкувати невідомою дорогою не ризикнули і вернулися на трасу, що значно далі. Хотілося, щоб директор заповідника Степан Пащук завершив нашу розповідь про журавлинові жнива своїм коментарем, і ось що він сказав:

— Осушили б ці болота тоді, як меліорація тотально наступала (а це до трьох тисяч гектарів, з яких лише 1257 — ​це територія заповідника), і зовсім інший був би тут ландшафт. Завдяки тому, що все збереглося у первозданному вигляді, журавлина — ​виноград Півночі, як її ще називають, — ​збереглась і плодоносить.

У цьому році врожай дуже високий. Згідно із природоохоронним законодавством, на території заповідника заготовляти ягоди не можна. Але це ж «комора» під відкритим небом — ​зробити так, щоб сюди ніхто не заходив, практично неможливо. Головне, про що ми й турбуємось, — ​аби шкоди не завдавали люди — ​не засмічували довкілля пластиком, не заїжджали транспортом, що категорично заборонено.

Директор Черемського заповідника Степан Пащук: "Осушили б болота - і зовсім інший був би тут ландшафт"
Директор Черемського заповідника Степан Пащук: "Осушили б болота - і зовсім інший був би тут ландшафт".

…Черемське болото — ​це місце, де збираються червонокнижні сірі журавлі перед відльотом і повертаючись з теплих країв, щоб підкріпитися ягодами. І це символічно. Адже і саме слово «журавлина» з англійської мови означає буквально «ягода» та «журавель». Під вагою квіточок стебла нахиляються, нагадуючи шию цього птаха.

Наша довідка:

У народі кажуть, що, застосовуючи сік журавлини, ви зможете полегшити або навіть вилікувати захворювання онкологічного характеру. Якщо хочете позбутися шкірних проблем, то вам потрібно приготувати напій з половини склянки соку, половини склянки води, однієї чайної ложки меду, все ретельно розмішати і приймати тричі на день через годину після їжі. При недузі шлунково–кишкового тракту та підшлункової залози розводите сік журавлини водою один до одного і п’єте по сто грамів за чверть години до їди. Але не варто забувати, що є певна група людей, яким журавлиновий сік може принести лише шкоду. Це, зокрема, ті, хто страждає гострими запальними захворюваннями шлунка та кишечника, люди з недугами печінки, із загостренням виразкової хвороби дванадцятипалої кишки і шлунка.

Переконатись в тому, що збирати журавлину важко, а Черемський заповідник зачаровує краєвидами, ви можете з фоторепортажу.