ХУТОРЯНИ
— Чого-чого, а хуторів у нас вистачає, — сказав голова Ківерцівської районної ради Анатолій Грицюк...
— Чого-чого, а хуторів у нас вистачає, — сказав голова Ківерцівської районної ради Анатолій Грицюк. — І люди там живуть з цікавими, непростими долями.
А особливо заінтригувало мене, коли почула, що на території Завітненської сільської ради є хутір Варшава. Вже з назви можна було здогадатися, що має він якийсь зв’язок з Польщею. А ось який?..
ОСТАННІ З ВАРШАВ’ЯН
Ольга Адамівна і Василь Адамович вже майже 60 літ живуть на тому самому хуторі Варшава. Їх оселя сьогодні — одна-єдина, де ще є, як кажуть, жива душа. Всі інші стали пусткою, або й зовсім зникли з лиця землі. Пригадуючи переселення з-за Бугу, жінка, яка вже розміняла дев’ятий десяток, каже:
— То був страшний час. Ходила польська банда — хати палили, людей вбивали. Записався батько на Волинь. Худобу взяли з собою, все для хазяйства необхідне. Підводами доїжджали до залізничної станції. А там нам худобу покрали. То ми вирішили переписатись на Херсон, бо ж не було вже чим хазяйнувати.
Десь рік затрималась сім’я Марковичів (таке дівоче прізвище Ольги Адамівни) на Херсонщині. Але оскільки там в колгоспі на трудодні платили копійки, то надумали все-таки на Волинь добиратись. Тут ще колгоспів не було, то мали надію в хазяїв найматись і так заробляти на прожиття.
Потрапили Марковичі в Ківерцівський район — туди, де була донедавна неподалік від лісу, серед боліт польська колонія. Як результат трагічних подій сорок третього— сорок четвертого років — попалені хати. На тих польських місцях і зупинились забужани, бо ж земля скрізь була приватна, то могли вони тільки тут обживатись.
Для початку звели собі невеличку хатку, швидше схожу на хлівчика для свиней, — аби було де переспати. Думалось, що це тимчасове житло. А це “тимчасове” затягнулось аж на шістнадцять літ! Дивлячись на те, як переселенці з-за Бугу “мостять собі гнізда”, голова сільради Нікітчик якось зіронізував: мовляв, приїхали українці з Польщі і Варшаву будують. Чи не звідти і пішла назва хутора?
Невдовзі після того, як приїхали на Волинь, Ольга Адамівна вийшла заміж за такого ж переселенця — Володимира Козла. Одних хлопців призивали в армію, а її чоловіка теж нібито в солдати забирали, але відправили в Ростов на шахти. В сорок восьмому році вертався він вже додому. Але не доїхав. Поблизу Рівного “щось недобре сталося з ним”. Знайшли чоловіка вбитого на залізничній колії. Ольга Адамівна, похоронивши його, перебралась від свекрів назад до батьків. Так закінчилося її бездітне заміжжя. Згодом хоч і траплялись чоловіки, та до душі їй ніхто не припав — заміж жінка більше не вийшла. Працювала в лісництві. То куб, то два куби дерева виписувала — і на хату назбиралося матеріалу. А як приступили до будівництва, то надовго воно затягнулось — скупо завжди було з грішми. І все-таки, врешті-решт, справили новосілля. У новій хаті дожили батьки до глибокої старості. Звідси й проводжали їх домовини на кладовище.
— А ваші батьки чи ви з братом бували в своєму рідному селі на Люблінщині?— запитую Ольгу Адамівну.
— Може, то й дивним комусь здасться, але не їздили ми ні разу в своє село Жари, що на Люблінщині. Так налякались, коли виїжджали звідти, наш ешелон поляки грабували, що на все життя залишився в душі страх.
— Хоч хотілося б побачити ті місця, де народився, де пройшло дитинство, — додає до сказаного сестрою Василь Адамович. — Але як подумаєш — до кого ж їхати? Там вже, мабуть, з наших ровесників нікого й нема — одна молодь, яку ми не знаємо, яка нас не пам’ятає. Хоч я й досі ніби бачу той вигін, де корову пас, ту школу, де два класи закінчив, і навіть ту парту, за якою сидів.
— Чомусь я менш пам’ятаю ті місця, де зросла, — говорить Ольга Адамівна.— А ось як в Німеччині на бауера працювала, то все таке “живе”, ніби вчора було.
Це ще одна важка і незабутня сторінка в житті Ольги Адамівни. В сороковому році в Німеччину забрали старшого в сім’ї Івана. А в сорок першому — і вісімнадцятилітню Ольгу спіткала та ж доля. Працювала по хазяйству разом ще з двома такими ж наймитами аж до сорок п’ятого року.Взимку сорок п’ятого хазяї все прислухались до гулу, що наближався, — чи не пора вже втікати? Вози були заздалегідь напоготові. І коли одного дня запрягли коней, щоб вирушити в дорогу, покликали з собою і Ольгу.
— Але я,— каже сьогодні Ольга Адамівна,— навідріз відмовилась їхати з хазяями. Думала добиратись до Берліна, бо знала, що там мій брат (після війни Іван опинився в Канаді, і більше його ніхто з родини Марковичів не бачив — прим.авт.). І я залишилась в обійсті бауера.
Через два дні прийшли російські солдати. І скомандували таким, як Ольга, наймитам вибиратись за кордон: мовляв, ми маємо наказ стріляти всіх, хто є на німецькій території. Разом із своїми земляками Ольга добиралась кіньми до Польщі. І добралась.Тішилась, що, нарешті, вдома. А через місяців п’ять треба було знову втікати. Тепер уже за Буг...
— А ви компенсацію за працю на бауера одержали? — запитую в своєї співбесідниці.
— Де там... Нічого мені не дали.
Виявляється, хоч і клопотались про неї, добивались довідок з архівів, навіть встановили, де вона працювала, але все марно. Справа в тому, що це територія Східної Пруссії, яка відійшла до Росії. Росія, ясно, не виплатить ніякої компенсації. Хоч, як кажуть, брат і сестра — останні мешканці хутора Варшава, гроші ці знадобилися б. Бо ж старість — не радість, хвороби обсідають.
А взагалі після зустрічі з цими хуторянами, залишилось відчуття того, що це люди, які не звикли нарікати на труднощі. Бо всього набачилися в житті. Ось доживуть до весни, довкруг зазеленіє, і веселіше буде на хуторі.
— Тут же люди з Ківерець і навіть Луцька городи мають, то навідуються до нас, — каже Ольга Адамівна. — Комусь сапку треба, комусь відро... А хтось до колодязя приходить, по воду. Він у нас ще польський. Правда, колись шість дворів з нього воду брали, а тепер змілів колодязь. Меліорація воду “стягла”.
...Голова Завітненської сільської ради Клавдія Міщук, яка й допомагала нам знайти дорогу на хутір Варшава, відкрила такий секрет: Ольга Адамівна відома в окрузі, як ворожка,— “багатьом вона правду сказала”. І я запитую хуторянку:
— А зараз ви ще ворожите?
— Ні... Літа вже не ті...
І все-таки за якусь мить додає:
— Коли були вибори, то не втрималась і погадала, хто в нас буде в Україні Президентом. Два рази гадала і двічі показувало на Ющенка.
Катерина ЗУБЧУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
На фото: Ольга Адамівна вгадала, хто буде Президентом
А особливо заінтригувало мене, коли почула, що на території Завітненської сільської ради є хутір Варшава. Вже з назви можна було здогадатися, що має він якийсь зв’язок з Польщею. А ось який?..
ОСТАННІ З ВАРШАВ’ЯН
Ольга Адамівна і Василь Адамович вже майже 60 літ живуть на тому самому хуторі Варшава. Їх оселя сьогодні — одна-єдина, де ще є, як кажуть, жива душа. Всі інші стали пусткою, або й зовсім зникли з лиця землі. Пригадуючи переселення з-за Бугу, жінка, яка вже розміняла дев’ятий десяток, каже:
— То був страшний час. Ходила польська банда — хати палили, людей вбивали. Записався батько на Волинь. Худобу взяли з собою, все для хазяйства необхідне. Підводами доїжджали до залізничної станції. А там нам худобу покрали. То ми вирішили переписатись на Херсон, бо ж не було вже чим хазяйнувати.
Десь рік затрималась сім’я Марковичів (таке дівоче прізвище Ольги Адамівни) на Херсонщині. Але оскільки там в колгоспі на трудодні платили копійки, то надумали все-таки на Волинь добиратись. Тут ще колгоспів не було, то мали надію в хазяїв найматись і так заробляти на прожиття.
Потрапили Марковичі в Ківерцівський район — туди, де була донедавна неподалік від лісу, серед боліт польська колонія. Як результат трагічних подій сорок третього— сорок четвертого років — попалені хати. На тих польських місцях і зупинились забужани, бо ж земля скрізь була приватна, то могли вони тільки тут обживатись.
Для початку звели собі невеличку хатку, швидше схожу на хлівчика для свиней, — аби було де переспати. Думалось, що це тимчасове житло. А це “тимчасове” затягнулось аж на шістнадцять літ! Дивлячись на те, як переселенці з-за Бугу “мостять собі гнізда”, голова сільради Нікітчик якось зіронізував: мовляв, приїхали українці з Польщі і Варшаву будують. Чи не звідти і пішла назва хутора?
Невдовзі після того, як приїхали на Волинь, Ольга Адамівна вийшла заміж за такого ж переселенця — Володимира Козла. Одних хлопців призивали в армію, а її чоловіка теж нібито в солдати забирали, але відправили в Ростов на шахти. В сорок восьмому році вертався він вже додому. Але не доїхав. Поблизу Рівного “щось недобре сталося з ним”. Знайшли чоловіка вбитого на залізничній колії. Ольга Адамівна, похоронивши його, перебралась від свекрів назад до батьків. Так закінчилося її бездітне заміжжя. Згодом хоч і траплялись чоловіки, та до душі їй ніхто не припав — заміж жінка більше не вийшла. Працювала в лісництві. То куб, то два куби дерева виписувала — і на хату назбиралося матеріалу. А як приступили до будівництва, то надовго воно затягнулось — скупо завжди було з грішми. І все-таки, врешті-решт, справили новосілля. У новій хаті дожили батьки до глибокої старості. Звідси й проводжали їх домовини на кладовище.
— А ваші батьки чи ви з братом бували в своєму рідному селі на Люблінщині?— запитую Ольгу Адамівну.
— Може, то й дивним комусь здасться, але не їздили ми ні разу в своє село Жари, що на Люблінщині. Так налякались, коли виїжджали звідти, наш ешелон поляки грабували, що на все життя залишився в душі страх.
— Хоч хотілося б побачити ті місця, де народився, де пройшло дитинство, — додає до сказаного сестрою Василь Адамович. — Але як подумаєш — до кого ж їхати? Там вже, мабуть, з наших ровесників нікого й нема — одна молодь, яку ми не знаємо, яка нас не пам’ятає. Хоч я й досі ніби бачу той вигін, де корову пас, ту школу, де два класи закінчив, і навіть ту парту, за якою сидів.
— Чомусь я менш пам’ятаю ті місця, де зросла, — говорить Ольга Адамівна.— А ось як в Німеччині на бауера працювала, то все таке “живе”, ніби вчора було.
Це ще одна важка і незабутня сторінка в житті Ольги Адамівни. В сороковому році в Німеччину забрали старшого в сім’ї Івана. А в сорок першому — і вісімнадцятилітню Ольгу спіткала та ж доля. Працювала по хазяйству разом ще з двома такими ж наймитами аж до сорок п’ятого року.Взимку сорок п’ятого хазяї все прислухались до гулу, що наближався, — чи не пора вже втікати? Вози були заздалегідь напоготові. І коли одного дня запрягли коней, щоб вирушити в дорогу, покликали з собою і Ольгу.
— Але я,— каже сьогодні Ольга Адамівна,— навідріз відмовилась їхати з хазяями. Думала добиратись до Берліна, бо знала, що там мій брат (після війни Іван опинився в Канаді, і більше його ніхто з родини Марковичів не бачив — прим.авт.). І я залишилась в обійсті бауера.
Через два дні прийшли російські солдати. І скомандували таким, як Ольга, наймитам вибиратись за кордон: мовляв, ми маємо наказ стріляти всіх, хто є на німецькій території. Разом із своїми земляками Ольга добиралась кіньми до Польщі. І добралась.Тішилась, що, нарешті, вдома. А через місяців п’ять треба було знову втікати. Тепер уже за Буг...
— А ви компенсацію за працю на бауера одержали? — запитую в своєї співбесідниці.
— Де там... Нічого мені не дали.
Виявляється, хоч і клопотались про неї, добивались довідок з архівів, навіть встановили, де вона працювала, але все марно. Справа в тому, що це територія Східної Пруссії, яка відійшла до Росії. Росія, ясно, не виплатить ніякої компенсації. Хоч, як кажуть, брат і сестра — останні мешканці хутора Варшава, гроші ці знадобилися б. Бо ж старість — не радість, хвороби обсідають.
А взагалі після зустрічі з цими хуторянами, залишилось відчуття того, що це люди, які не звикли нарікати на труднощі. Бо всього набачилися в житті. Ось доживуть до весни, довкруг зазеленіє, і веселіше буде на хуторі.
— Тут же люди з Ківерець і навіть Луцька городи мають, то навідуються до нас, — каже Ольга Адамівна. — Комусь сапку треба, комусь відро... А хтось до колодязя приходить, по воду. Він у нас ще польський. Правда, колись шість дворів з нього воду брали, а тепер змілів колодязь. Меліорація воду “стягла”.
...Голова Завітненської сільської ради Клавдія Міщук, яка й допомагала нам знайти дорогу на хутір Варшава, відкрила такий секрет: Ольга Адамівна відома в окрузі, як ворожка,— “багатьом вона правду сказала”. І я запитую хуторянку:
— А зараз ви ще ворожите?
— Ні... Літа вже не ті...
І все-таки за якусь мить додає:
— Коли були вибори, то не втрималась і погадала, хто в нас буде в Україні Президентом. Два рази гадала і двічі показувало на Ющенка.
Катерина ЗУБЧУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
На фото: Ольга Адамівна вгадала, хто буде Президентом