ВОЛИНСЬКІ ПУТАНИ В ПОЛЬЩІ

(ЗАКІНЧЕННЯ ПУБЛІКАЦІЇ. ПОЧАТОК – В ПОПЕРЕДНЬОМУ НОМЕРІ).
Як розповідають працівники правоохоронних органів, серед тих, хто потрапляє в тенета сутенерів, є і такі дівчата, котрі щиро вірять, що їдуть перебирати цибулю чи будуть домогосподарками. Кажуть, був випадок, коли продали одну незайману дівчину, проте це не завадило в Польщі її використати на автотрасі. Деякі дівчата вірили, що після перебування в Польщі роботодавці зможуть їм, іноземним громадянам (!), виробити візи у Чехію, де вони будуть обслуговувати клієнтів у класних борделях. Словом, їхали у благополучну Чехію через практичні заняття в Республіці Польща.
Неподалік кордону в Польщі наших продавців уже чекали замовники — якийсь Геник, інколи Біллі. Ціна за душу, схоже, завжди була однаковою — 300 доларів коштував якісний сексуальний товар. Хоча були й винятки, коли за старшу жінку заплатили лише 100 доларів. Скільки ці «підприємці» за останні роки заробили на торгівлі жінками, важко встановити. Завдяки копіткій роботі правоохоронців з управління Служби безпеки і УБОЗу, зусиллям суду доведено, що з червня 2003 року по 14 березня 2004 року група вивезла і продала дев’ять жінок, ще майже стільки не вдалося збути з незалежних від них причин.
ЗА БОРГИ РОЗПЛАЧУВАЛИСЬ ПУТАНАМИ
Мабуть, когось з жінок цікавить: який же заробіток волинських, скажемо так, самодіяльних путан на польських перинах? Щоб не було звинувачень, що ми щось приховуємо, аби відбити в когось бажання забагатіти, наведемо розповідь у всій своїй красі з перших уст, випустивши деякі сексуальні подробиці. Отже, ось як виглядає щире зізнання дев’ятнадцятирічної Параски (назвемо її так):
«Я вважала, що в Польщі працюватиму в гарних умовах. Мене з подругою передали Генику, який мешкав в трикімнатній квартирі п’ятиповерхового будинку у польському місті. Його дружина ніколи з нами не розмовляла. Наші паспорти Геник відібрав, щоб виготовити ксерокопії. Три дні ми сиділи дома. Геник пояснив, що будемо працювати на автошляху, надавати секс-послуги водіям відповідно з встановленими розцінками — в загальному повинні брати 80 злотих з клієнта. Грішми повинні ділитися навпіл з Геником. Час роботи з 10.00 до 19.00 з перервою на обід. Кількість клієнтів не встановлювалась. Геник на зароблені нами гроші інколи купляв одяг, харчі. Працювали в нього чотирнадцять днів.
Після цього Геник побачив, що ми мало заробляємо і продав нас болгарину на ім’я Харий та його сину Ісмету. За обох болгари заплатили дві тисячі доларів. Завезли в село в п’ятиповерховий будинок, в якому проживало декілька сімей болгар, на яких працювали проститутками дівчата з України, Білорусі, Болгарії. Я працювала на Хария, а подруга — на Ісмета. Харий встановив непосильні розцінки. Усі зароблені гроші (за день 1000 злотих) належало віддавати йому, бо я повинна була відпрацювати ті кошти, які він потратив на мою купівлю у Геника. Робочий день тривав з 11.00 до 21.00, а опісля він змушував мене працювати на автопаркінгах. Таким чином я відпрацювала чотири дні. Праця була рабською, зовсім не такою, яку мені обіцяла Марія С.
Я відмовилася працювати і Харий перепродав мене та передав паспорт іншому болгарину на ім’я Коко. Зароблених грошей мені не віддали. Коко віддав мене в готель і змусив працювати на автошляху Катовіце—Варшава. Робота ним постійно контролювалась. Коли я почала відмовлятися, Коко вдарив мене рукою по обличчю. Я працювала тридцять днів, заробила до 15 тисяч злотих, але він мені не дав ні одного. Тільки кілька разів купляв деякий одяг, на який витратив півтори тисячі злотих. Згодом приїхав інший болгарин — Осман і мені сказав Коко їхати з ним. Осман привіз мене в село, поселив у будинок. Мене він змусив працювати проституткою на шляху і приносити як мінімум 700 злотих. Коли він поїхав у Болгарію, то передав мене своєму брату Даніелю. Через кілька місяців той повернув мені мій паспорт, дав 400 доларів і я повернулася на Україну. За період роботи в Османа, а ще в Артура я заробила близько 30 тисяч злотих, але мені нічого не віддали. В поліцію не зверталася, бо вони контролювали мою роботу. В поліції болгари мали зв’язки. Мене змусили працювати як рабиню».
Можемо запевнити, що інші розповіді рабинь (що правда, то правда) не відзначалися різноманітністю. Просто були інші імена — Метин, Даян, Роберт... Їх навіть передавали як товар в рахунок погашення якихось боргів, котрі мали між собою ці мужчини. Жодна із горе-заробітчанок не зустріла принца, який би пожалів і покохав, як ото буває в американських, а тепер уже й у російських мелодрамах. Кому потрібні ці сільські дівчата, які ні говорити, ні спілкуватись не вміли? Деяким більше пощастило: поляка з паспортами затримала поліція і дівчат, до речі, одну неповнолітню, швиденько депортували.
Був випадок, коли одна із депортованих заробітчанок прийшла до Марії С. і висловила їй претензії: «Ти ж казала, що я працюватиму в пекарні? Яка ж це пекарня? Я навіть без одежі повернулася. Я заявлю у міліцію». Сутенерка пообіцяла, що все владнає. Справді, через деякий час вона повернула дещо з одягу дівчини і дала 100 доларів, аби та мовчала. Хоча Марія С., певна річ, не дуже переймалася, що хтось справді звернеться в міліцію чи суд. Досить натякнути бунтівниці, що про її роботу знатиме все село чи місто, як бажання боротися за свою гідність чи прибутки зникало.
Можна тільки дивуватись, як ці молоді особи, що не виїжджали далі райцентру, кидалися, наче метелики на яскраве світло, їхали на чужину, не маючи жодних гарантій щодо безпеки. Вони просто не могли усвідомити, що після того, як у них забирали паспорти, ставали зовсім безправними і безіменними. Їх могли за непослух побити, навіть покалічити (кажуть і такі випадки були), настрахати тюрмою так, що вони боялися звертатися у поліцію, не кажучи вже про консульство.
Звісно, були серед них такі, що давно пустилися берега. Вони вже колись заробляли таким чином в Польщі в господарів. Вважали, що за кордоном все-таки більше зароблять, ніж дома, а якщо пощастить на роботодавця, то матимуть «шикарне» життя.
Чому так низько опускаються дівчата
Правоохоронці, що відстежують злочинні угруповання і знають життя професійних повій не за чутками, стверджують, що торгівля жінками набирає все більшого розмаху. Торговці жінками з обох боків кордону встановлюють стійкі зв’язки, до речі, на відміну від правоохоронців двох країн, які не підтримують контактів. Певне, польська поліція має якусь частку від бізнесу, який важко не помітити, зокрема, на автошляхах. Це стосується подібного промислу і на нашій території. До того ж, коли депортують повій, які «засвітилися», то в паспортах не вказують причин вигнання з країни, що полегшило б виявлення професійних торговців живим товаром. Адже збір доказів їхньої злочинної діяльності проходить непросто, все з тієї ж причини — надто делікатне заняття, яким можна шантажувати. Якщо якийсь недолугий міліціонер пройде по селу, випитуючи, а чим та чи інша жінка займалася, коли була за кордоном, то їй треба виїжджати в світ за очі, бо ж не докажеш, що справді їздила на збирання полуниць, чи доглядала бичків у фермера. Язики, як відомо, страшніші пістолетів.
Чому ж так низько впала моральність у наших селах? Адже колись, якщо була якась одна-дві дівиці з певним ухилом на все село, то їх усі знали і глузували з них. Але це було тоді, коли село ще жило розмірено, дівчатка проходили через піонерську та комсомольську організації (як би ми до них не ставилися з ідеологічної точки зору), для дозвілля мали клуби та кіно, батьки не їздили на далекі заробітки і менше пиячили.
Тепер нерідко дівоче виховання починається з пляшки самогонки, проходить в так званих сільських барах. Не дивно, що з’являються дванадцятирічні вагітні школярки. Якщо хлопці після служби в армії мають якийсь вихід у світ, то можливості дівчат через брак кавалерів і обмеженість у спілкуванні зводяться до городу і догляду за цукровими буряками. А це праця тяжка. По телевізору, якщо він ще десь є, показують розкішне життя «сеньйор», казочки про українських Попелюшок, що мають гарне життя за кордоном. В село наїжджають на шикарних авто в спортивних костюмах «городські» кавалери, від яких вони отримують певні уроки.
На проблемах села наголошуємо тому, що хліборобські сім’ї були колись зразком працелюбства, моральності, тверезості, релігійності, духовності. Як вважають працівники органів по боротьбі з проституцією, ситуація в містах куди складніша і ганебніша, ніж в селах. Міська клоака всмоктує в себе десятки жінок, перемелює і викидає на автотрасу. Відвідувачам готелів, барів, ресторанів, саун не треба самим шукати жінок для втіхи — їх негайно доставляють, в тому числі — неповнолітніх. Правоохоронці твердять, що в обласному центрі проститутками працюють здебільшого вихідці з східних міст, а наші перебираються за кордон чи в інші області.
Сутенери підбирають жертви, потихеньку заганяють у боргові ями і вирватися з їхніх рук важко — застосовують шантаж та погрози. В суспільстві вже точиться дискусія: а чи не варто, як в деяких країнах, легалізувати сексуальний бізнес, до речі, дуже прибутковий?
Злочинне угруповання, про яке йшлося в цій статті, переконалося, що, мабуть, довго такий нахабний бізнес безкарно існувати не може. Все-таки не з безсловесною масою мають справу сутенери, зрештою, знущання призводять до бунту.
Володимир-Волинський міський суд під головуванням Надії Василівни Пікули недавно засудив Марію С. до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього належного їй майна, а Олега М. — до трьох років такого ж покарання. Інші згадані особи, які займалися перевезенням жінок, схиляли їх до поїздок і занять проституцією, одержали покарання з відстрочкою виконання рішення та іспитовим строком. Суд вважав за можливе застосування ст. 69 КК і обрав покарання нижче межі, яка передбачена санкцією відповідної статті Кримінального кодексу, зважаючи на те, що потерпілі добровільно виїжджали за кордон, не дуже рвалися повертатися та й претензії ні до кого не пред’являли, за захистом не зверталися. Простіше кажучи, суд низько оцінив моральні якості жінок, яких навіть на судове засідання не так легко було залучити.
І все ж хотілося б дещо процитувати зі статті 149 Кримінального кодексу, яка звучить так: «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини». У п. 1 цієї статті говориться: «Продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщеннням за її згодою чи без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи інші передачі особі (особам) з метою сексуальної експлуатації... караються позбавленням волі на строк від 3-ох до 8-и років». Якщо ж йдеться про неповнолітніх, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, повторно тощо, то покарання ще суворіше — від 5-и до 12-и років позбавлення волі. Ще тяжчі злочинні дії караються навіть 15 роками позбавлення волі.
Схоже, що тепер до цієї статті Кримінального кодексу нашим судам доведеться ще не раз звертатися. А торговцям живим товаром слід особливу увагу звернути на суворе покарання за переміщення навіть секс-бомб і за їхньою згодою... Законодавець недаремно передбачив цей момент у продажу людей: цієї згоди, як бачимо, можна досягнути різними способами. А насамкінець слід сказати, що позитиву в імідж Україні така торгівля людьми не приносить. Тим більше, що це кидає тінь на багато тисяч порядних жінок-трудівниць, котрі на підсобних роботах заробляють на хліб дітям, на їхнє навчання і житло.
Олександр НАГОРНИЙ.
Р.S. Ми вирішили не вказувати прізвища засуджених, їх місце проживання, імена потерпілих з гуманних міркувань та з поваги до їхніх рідних — хай це буде лише наукою для інших заробітчанок.