А я залишу після себе… ліс - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.86 € 31.70
А я залишу після себе… ліс

Волинь-нова

А я залишу після себе… ліс

Якщо у ракурсі нашої сторінки в уяві читача замість багатокрапки вималювався ліс квітів, то він не помилився анітрішки. Біля садиби Неоніли Кренц із Нового Загорова, що в Локачинському районі, навіть цієї пізньоосінньої пори ще здалеку вабило око розмаїття хризантем різних сортів і барв. Хоч деякі вже пригасли від перших приморозків

А коли господиня запросила на екскурсію у свій сад і квітник, як зазвичай, бідкаючись, що приїхали ми не в пору, бо ж усе вже відцвіло, я однак зрозуміла, що безпомилково потрапила до героїні «Квіткової підкови». Немов солдати, виструнчилися гібіскуси сірійські — ​білий, рожевий і фіолетовий, — ​як пояснила Неоніла Федорівна. Зелені гострі мечі–листя численних кущів юки нитчастої немов відганяли неминучі холоди, бо ще доцвітала поруч остання китиця волошково–синього дельфініуму (новий низькорослий сорт), і вже викинув перші суцвіття морозник. А ще тут ростуть любовно доглянуті іриси, троянди, бругмансії, бадан, чебрець, анемона, декоративні кущі бересклетів, магонії падуболистої і безліч цікавих рослин, назви яких не пам’ятає іноді й сама господиня. Виписує їх із «Сільського вісника» та інших квіткових журналів, обмінюється із такими ж любителями–квітникарями, але все це — ​більше для душевної радості, щоб око мало де відпочити, а яка там назва сорту — ​буває, і вилетить із пам’яті, зізнається моя співрозмовниця. І тут же показує, як спробувала перехитрити кротів, мишей, котрим дуже смакують цибулини лілій та тюльпанів. Для останніх викопала глибоченьку траншею, дно й стінки обклала листами старого шиферу, тоді підготувала грунт і висадила найцінніші сорти тюльпанів. А лілії примостила у розпластаних каністрах, які уже вийшли з ужитку.

Той, хто у своєму житті посадив бодай десяток дерев, знає, який то важкий і, зрештою, не жіночий труд. А в цьому дивному лісі ростуть не лише сосни, берези, ясени, клени, дуби, а й черешні, калина, фруктові дерева і навіть кілька кущів енергетичної лози.

— Та найбільше я люблю жоржини, — ​зізнається Неоніла Федорівна, — ​хоч тепер їх уже мало хто садить, бо клопітно зимувати. Буває, що половина кореневищ весни не дочекаються: то погниють, то висохнуть. Але їх і мама моя дуже любила. Вона завжди садила квіти ще біля старої хати, доки нас із хутора не переселили. То такі були гарні, що більше таких жоржин і не бачила. У нас же тут недалечко і до Сокаля, і до Червонограда. Колись, бувало, і кіньми на базар їздили. То мама зарубає пару курок, а назад із базару, дивись, якусь нову квіточку і привезе…

Ось такий вигляд ще зовсім недавно мали її квітники.
Ось такий вигляд ще зовсім недавно мали її квітники.

 Із задоволенням дізнаюся, що любителька краси Пелагія Сергіївна, 1932 року народження, ще, дякувати Богу, як мовиться, топче ряст і мешкає із братами Неоніли Федорівни. А господиня тим часом запрошує мене у сад, виплеканий її руками: і персики, і нектарини, і гумі, й годжі, агрус безколючковий, і навіть мигдаль…

— У нас тут усе є, від ранніх черешень до пізніх яблук, — ​не без гордості розповідає її донька Тетяна Миколаївна Ярошук, також за сімейною традицією не байдужа до квітів, але їй більше подобаються кімнатні рослини. Тому показує розкішний лимон із численними плодами на підвіконні, пишне «грошове» дерево, пеларгонії та інші вазони. А ще звертає увагу, що в їхньому домі батареї опалення розташовані не під вікнами, як зазвичай, а на протилежній стіні, яка обклеєна тепловим екраном із фольги.

Майстер–клас із ткацтва від Неоніли Федорівни у Затурцівському музеї В’ячеслава Липинського.
Майстер–клас із ткацтва від Неоніли Федорівни у Затурцівському музеї В’ячеслава Липинського.

 — Це щоб штори постійно не піднімати, — ​сміється Тетяна.

Але за таких умов і вазонам зимувати комфортніше, адже підвіконня не перегріваються. А взагалі, як я довідалася, випускниця Луцького національного технічного університету (промислове і цивільне будівництво), інженер–будівельник за фахом Тетяна Ярошук серйозно цікавиться проблемами енергозбереження і цей інтерес уже привів її одного разу в Німеччину, а днями жінка вирушає до Швеції у навчальний тур для представників територіальних громад, адже саме ця країна має чималий досвід у впровадженні енергетичного менеджменту, реформ децентралізації. Та про це докладніше ми розповімо при іншій нагоді.

Бо час згадати і про гостю, сільську фельдшерку Ольгу Вовчук, яка по–сусідськи завітала до Неоніли Федорівни, а та при знайомстві назвала її «головною людиною на селі». Ольга Дмитрівна, яка не раз «розживалася» тут саджанцями квітів, усе натякала, аби господиня розповіла про «свій ліс». Я навіть подумала, що йдеться про якесь улюблене лісове урочище чи місцину в поближньому лісі, пов’язану з особистими спогадами, але помилилася. Тож попросила Неонілу Кренц розповісти трохи про себе.

— Та нема що розказувати, — ​зітхнула жінка, — ​бо в моєму житті доброго дуже мало. Родом із Нового Загорова, вийшла заміж, народила доньку, але з чоловіком розлучилася, коли їй виповнилося шість років. Так було тяжко на душі, і я дуже вдарилася в релігію. Допомогли вистояти добрі люди, а серед них і Олег Григорович Кушнір. І взагалі я давно заприятелювала з цією великою працелюбною інтелігентною родиною через Наталю Григорівну Гатальську (у дівоцтві Кушнір. — ​Авт.), яка колись учителювала в Старому Загорові. Зараз вона працює в Затурцівському меморіальному музеї В’ячеслава Липинського. Тож коли там готували етнографічну виставку і треба було скласти й запустити старий ткацький верстат, то покликали мене на консультацію. Ткати мене навчила мама. Любити, берегти, відстоювати своє, рідне, українське — ​це в моєму характері, тому підтримувала Народний Рух, тому я за ті політичні сили, для яких Україна — ​понад усе.

Щойно переступивши поріг дому моєї героїні, зрозуміла, що переді мною — ​багатолітня й активна читачка «Волині–нової». За хвилину в стопці газет вона відшукала останній випуск «Квіткової підкови», зауважила, що і в неї цьогоріч були проблеми із зорецвітами–морозками. А далі я довідалася, що попри нелегкі селянські клопоти — ​господарка, сад, квітник, город — ​жінка багато читає художньої літератури і має власний погляд на прочитане і пережите.

У подальшій розмові Неоніла Федорівна пригадала, як нелегко було жінці з дитиною давати собі раду в селі, де земля потребує господаря. Два роки працювала завклубом, потім — ​у побутовому комбінаті (добра швея і ткаля), але город садити — ​коней не допросишся. То мусила піти у колгосп. А як тільки трапилася перша нагода, від’єдналася від того спільного «трудоденного щастя». Паї їй виділили далеко від села, на колишньому пасовищі. Що там могло вирости? От і з’явилася у неї ідея — ​посадити на своїй землі… ліс. Цілих два гектари! Саджанці шукала у різних місцях, але найчастіше брала із самосіву.

Той, хто у своєму житті посадив бодай десяток дерев, знає, який то важкий і, зрештою, не жіночий труд. А в цьому дивному лісі ростуть не лише сосни, берези, ясени, клени, дуби, а й черешні, калина, фруктові дерева і навіть кілька кущів енергетичної лози.

Нині власний ліс пані Неоніли вже виріс, і вони усім сімейством — ​живе разом із дочкою та зятем Андрієм — ​ходять туди по гриби, тут хіба що білі не ростуть… Частенько й друзів запрошують. А дехто, буває, приходить і без запрошення. Якось такий молодий і юридично «підкований» спочатку ховався в кущах, а потім пішов у наступ: мовляв, вона не мала права садити ліс на землях сільськогосподарського призначення. Невтямки було хлопцеві, що за документами її пай таким не є.

Але то вже прикрі деталі, які, звісно, забудуться. Головне — ​що Неонілин ліс уже виріс і непокірно опирається зеленими кронами зайдам–вітрам. А корінням міцно вріс у батьківську землю. Оту, найріднішу, що пам’ятає бій повстанської чоти УПА з фашистами у вересні 1943–го під стінами древнього Різдво–Богородичного монастиря, величні руїни якого розташовані зовсім поруч з її оселею.