ВОЛЕЮ НАРОДУ ОБРАНИЙ

У неділю новообраний Президент України Віктор Ющенко спочатку у Верховній Раді на Конституції України та Пересопницькому Євангелії, а потім перед півмільйонним Майданом Незалежності присягнув на вірність українському народу
А вчора із самого ранку мене буквально окупували колеги в редакції: “Ну як там у Києві, які враження від інавгурації?” Запитують це – і бачу, що в кожного з них щасливі, радісні обличчя. Справді, на нашій вулиці велике свято! Прошу у колег вибачення, що не маю часу зараз розповідати (“та й ви самі по телевізору все бачили”) – треба здавати враження у номер, проте кажу: “Наш редактор найкраще у Києві співав Гімн”. Обличчя колег стають ще радіснішими. Адже кожен розуміє, що у цій перемозі, яку називають перемогою правди над брехнею, перемогою демократії, є і частка роботи нашого колективу. А перш за все нашого головного редактора, який, незважаючи на постійний тиск на нього і його рідних, не став на коліна, не дав поставити на коліна нашу “Волинь”. Останнє слово можна по праву писати і без лапок. Останніх кілька речень є просто констатацією факту, а не якимось самовихвалянням.
Хоча сам Степан Дорофійович запевняє, що найкраще, найемоційніше, найурочистіше за всіх співав лучанин Андрій Лукасюк. Той самий Андрій, який втік від своєї дружини зустрічати цей Новий рік на Майдан Незалежності разом з Віктором Ющенком. У тому майже мільйонному людському морі ми випадково познайомилися і розмовляли лише кілька хвилин. Зовсім випадковою була і наша друга зустріч в цю неділю. Тепер Андрій, побачивши мене, потиснув руку і сказав: “Дякую! Три дні дружина після Нового року не розмовляла зі мною, але коли прочитала у вашій газеті про мене, зрозуміла мої революційні поривання”. А те, що вони в нього не погасли, а навпаки – ще розгорілися, чули усі, хто спостерігав за інавгурацією Віктора Ющенка в конференц-залі “Українського дому”.
Я вдруге в “Українському домі”, а таке враження – ніби вперше. Вперше було на п’яту ніч помаранчевої революції. Зайшли тоді погрітись в Дім і… оторопіли. Усюди-усюди, куди сягає око – лежали люди. Стиснулося серце. Люди спали на підлозі, на сходинках. Більшість відпочивало, підстеливши під себе навіть не свою куртку, а просто газету… Пам’ятаю, як сфотографував дівчину, яка спала, але продовжувала тримати в руках синьо-жовтий прапор. “Оце революціонерка!” – захоплювало дух. Але найбільше тоді запам’ятались жіночки, які дрімали прямо на сходах. Хочу сфотографувати, а одна прокинулась, і… починає плакати. “Бачите, до чого вони довели нашу країну, що ми мусимо бути тут. Чоловік на заробітках в Росії, я покинула самих трьох дітей – найстаршій доньці десять років, а інакше не можу – це наш останній шанс вибороти право бути людьми, не тинятися по світах у пошуках куска хліба… Ми маємо відстояти нашого Президента Ющенка”.
Тепер “Український дім” був менш велелюдний і буквально вилизаний до блиску. Окрім того, що в неділю там журналістам була надана можливість з великих екранів спостерігати за ходом інавгурації, ввечері того дня новий Президент України робив у ньому свій перший офіційний прийом.
А в ту мить, коли Віктор Ющенко почав складати присягу на Конституції та Пересопницькому Євангелії, перед моїми очима стояла та жінка з “Українського дому”. Здавалось, слова новообраного Президента були звернені саме до неї: «Я, Віктор Ющенко, волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, обстоювати права і свободи громадян, дотримуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України в світі».
На Майдані у цей день теж були сльози. Але це були сльози радості. Послухати присягу Віктора Ющенка народу прийшла і приїхала така величезна кількість людей, яка була лише у найпіковіші моменти помаранчевої революції. Публічна присяга українському народові стала кульмінацією інавгурації Ющенка. До нього в Україні такого не робив жоден з його попередників. До речі, про попередників. Навіть під час виконання Гімну присутні в “Українському домі” не могли стримати посмішок, коли на екрані кілька разів з’являлись кислі обличчя Леоніда Кучми і Леоніда Кравчука. Це були обличчя минулого. Обличчя Майдану сяяли надією. І Майдан дружно скандував: “Разом нас багато – нас не подолати!”
“І нас теж багато – майже тринадцять мільйонів”, – почули ми зранку, коли натрапили біля Центрального поштамту на… наметове “містечко” “за Януковича”. Було смішно. Бо багато у них – це чотири намети (на одному з них писало “Волонтерський клуб “Пчелка”) і близько двадцяти молодих людей, які розмахували біло-голубими прапорами. З усіх боків їх обступили “помаранчеві” і обидві “ворогуючі” сторони вели мирну словесну перепалку. Донецькі казали, що стоятимуть тут до “останнього”. Ввечері, перед від’їздом, вирішили ще раз навідатись до містечка “януковичівців”. Але… його там вже не було. Правда, від людей, які на цьому місці на всю котушку витанцьовували під “помаранчеві пісні”, почули, що вдень біля “біло-голубих” наметів отримав по лобі сумнозвісний “герой” останніх виборчих баталій Нестор Шуфрич…
А свято, велике всенародне свято продовжувалось не тільки на Майдані. Щирий дух цього великого свята панував і у Палаці культури “Україна”, де ввечері відбувався урочистий концерт. Дуже тепло і сердечно приймали присутні тут свого Президента Ющенка. Коли із гучномовців пролунали слова “До залу входить Президент з дружиною”, всі в єдиному пориві встали і бурхливими оплесками вітали високих гостей. Довго не стихало скандування “Ющенко! Ющенко!”. У залі були присутні всі соратники Ющенка по виборчій боротьбі, які не приховували піднесеного настрою і великого задоволення.
До атмосфери загального піднесення і святковості додав неповторних барв концерт — нетривалий, але динамічний і патріотично-наснажений. Елітний склад артистів, висока виконавська майстерність, мабуть, як ніколи, були співзвучні тому особливому, певною мірою — божественному стану душі, який переживали всі присутні.
Неповторне враження справила на всіх хвилююча картинка, коли до нашого Президента в зал прибігли дві його донечки і одна з них, ніби вдома, вмостилася на руках Віктора Андрійовича. Хвиля схвальних оплесків і загального замилування прокотилася залом. І всі, напевно, в цей момент з глибоким задоволенням відзначили простоту, родинну вірність і велику людяність Президента — ті риси, які його підносять в наших очах і водночас роблять його таким близьким, своїм, справді народним.
…“А як концерт на Майдані?” – запитує наш водій Михайло Самойло, коли ми збирались вирушати додому. “Та от бачите, – показую на помаранчевий шалик, – на концерті одна киянка, коли дізналася, що я з Луцька, звідки керівник і учасники її улюбленого гурту “Тартак”, вирішила мені такий подарунок зробити”. В Михайла Кириловича тремтить голос. Його син, Андрій Самойло, виступає в гурті “Тартак”, який одним з перших вийшов зі своїми піснями на Майдан на підтримку Ющенка.
Пишу це, а в кабінет забігає щаслива-щаслива наш коректор Інна Приходько: “Сьогодні врешті мій Олег приїхав!” Олег Приходько – з третього дня помаранчевої революції у наметовому містечку на Хрещатику. Як і обіцяв батькам, повернеться додому тільки з новим законно обраним Президентом, повернеться у новій Україні. Слова дотримав. Сподіваємось, що своїх слів дотримає і новий Президент.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.
Фото “REUTERS”.