ГЕРОЇ МАЙДАНУ У НАШІЙ РЕДАКЦІЇ

У дні помаранчевої революції кияни зі сльозами на очах підходили до їхнього наметового містечка і благали: “Хлопці, не їдьте!”. І волиняни твердо вирішили жити в наметах до інавгурації новообраного Президента Віктора Ющенка, хоча дехто з них, дочекавшись цього історичного дня, на інавгурацію так і не потрапив…

– Не хочеться, щоб забували про тих людей, які залишили свої здорові нирки у наметах на Хрещатику, – з болем каже Віктор Бекетов із Зміїнця Луцького району. – А ми навіть не знали, як доїхати із революції додому – на всіх не було грошей. Вже не кажу про те, як нас тут зустріли…
Чую його слова, а в голові продовжує вистукувати фраза із пісні, яка мені раніше чомусь дуже не подобалась: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна…” Надокучливі, як мухи, слова з пісні гурту “Тартак” з’явились в моїй голові, коли я чув розповіді цих людей. Це “не цінує героїв моя країна” звучало минулої п’ятниці, коли до нашої редакції прийшли справжні герої помаранчевої революції – люди, які протягом двох місяців на Майдані Незалежності та в наметовому містечку на Хрещатику відстоювали демократію і справедливість, відстоювали право людей мати свій голос. Прийшли, як і належить учасникам помаранчевої революції, із помаранчевими прапорами. З волинськими революціонерами ми говорили не про романтику революції. Ми говорили про будні революції, будні після революції. Герої прийшли у редакцію “Волині” із своїм болем.
– Так, ми їхали у Київ не за грішми, не за орденами чи медалями, – каже лучанин Іван Сергіюк, який був старшим намету Б-10. – Нас ніхто не змушував, ми по своїй волі їхали. Але ж ми їхали не тільки за себе, а за увесь наш народ, за волю. А тепер, виявляється, на нас дивляться, як на якихось дивачків. Мовляв, що там можна було робити стільки часу? А ті, хто час від часу навідувався у наметове містечко за черговим революційним “бейджиком” – тепер герої, кругом дають інтерв’ю. А ми тим часом чуємо у спину, що заробили багато грошей на революції, хоч насправді ми не те що грошей не мали, а жили ледь не на одній “Мівіні”.
– Основні революційні страви в останній місяць – “Мівіна”, варення і чай, – сумно посміхається Кристина Єсейкіна, яка в наметовому містечку була кухарем. – Люди, які жили в наметовому містечку, років десять не будуть їсти “Мівіни”. Виручали прості кияни, які приносили з харчів хто що міг. Навіть по ложці куті на Різдво кожному дісталось.
За словами старшого намету Б-12 Вадима Ситника із Володимира–Волинського, якого волинські революціонери за організаційні здібності називали на Хрещатику “татом” (“мамою”, до речі, кликали теж володимирянку, матір двох малих дітей Ольгу Єрошенко), після 26 грудня – дня повторного голосування – координатор наметового містечка Роман Безсмертний абсолютно відмовився від мешканців містечка.
– Було припинено будь-яке постачання – газу для опалення наметів, того ж таки харчування. Це правда. Двічі з Володимир-Волинського штабу нам виділяли по 30 – 40 гривень на кожного чоловіка. Цього вистачало, щоб закупити шкарпетки, цигарки, тої ж картоплі на якийсь суп і все – більше нам ніхто нічого не давав. Лиш в кінці підкинули на всіх 200 гривень на дорогу. А до нас не один раз підходили і запитували: “Скільки вам за це платять?” Ми віджартовувались: “По 100 доларів за годину”. Дехто це сприймав на повному серйозі. Тоді я казав: “Щоб ви переконалися, скільки нам платять, зайдіть у будь-який намет і запитайте хлопців, коли вони останнє міняли шкарпетки”.
– Я знаю, – продовжує Вадим, – що багато людей по містах здавали гроші у штаби Ющенка, багато організацій перераховували свій одноденний заробіток для наметового містечка, бізнесмени переказували кошти – тих грошей ніхто не бачив. Куди пішли ті кошти?
Омелян Стасула з Дрогобича, який перейшов жити у волинські намети після того, як розформували дрогобицькі, каже, що на свої очі бачив, як не раз приїжджав бус і з нього розвантажували продукти у ящиках. Але через 5-10 хвилин приїжджав інший бус, і те, що розвантажили, завантажували у нього, і машина їхала геть. Тому не раз бізнесмени, які приходили до них, дивувалися, що у них такий бідний стіл. “Як? Я сам особисто відправив 7 машин з продуктами!” – не вірив бізнесмен з Кривого Рогу. Про те, що хтось наживався на помаранчевій революції говорили і лучанин Олег Приходько, і Денис Шлєйнов з Володимира.
У той же час два тезки і земляки Олександр Кондратюк і Олександр Лукашук із села Запілля Любомльського району сказали, що грошей, виділених їм на дорогу, вистачило лише до Луцька.
– Коли вже добирались до Любомля, на запитання: “Ваш квиток?” – показували на шеврон на курточці, де стояв напис: “Захисник Вітчизни”.
А Юрію Жуку із Володимира-Волинського “зайцем” довелось добиратись ще в часи революції. Гроші на дорогу до Лисичанська Луганської області для роботи у виборчій комісії під час переголосування шукали довго, аж поки не допомогла партія “Батьківщина”, яка виділила аж 150 гривень на… 8 людей. А квиток в один бік коштує 43 гривні. От і їхали “зайцями”. Але від помаранчевої революції у Юри є і дуже приємний спогад: у наметовому містечку він познайомився і одружився з лучанкою Кристиною, про яку я вже раніше згадував.
Цей особливий момент у їхньому житті знімав на камеру “Вовік-американець” – так на Майдані усі називали підприємця з Володимира-Волинського Володимира Сідловського, який раніше деякий час проживав у Сполучених Штатах.
– Але я спеціально повернувся на революцію, а то хто б вас тут перевозив, – жартував “американець” на зустрічі.
Коли був наказ не пускати автобусів на Київ, цей підприємець надавав увесь свій транспорт революціонерам. І не просто надав, а сам “намотав”, перевозивши людей зі свого міста у Київ, а потім ще й спостерігачів на вибори на Схід України, десятки тисяч кілометрів на своєму бусі. Найпам’ятніша поїздка “американця” – перша, коли був наказ на Київ нікого не пускати: “Тільки до Житомира 15 разів нас міліція перепиняла на дорозі”. Гордиться, що разом з ним тоді їхав і його наймолодший син (після смерті дружини Володимир сам виховує трьох синів). Тоді п’ятирічний Богдан спеціально віз шоколадку “дядьку Ющенку”. Був присутній Богданчик і на зустрічі в нашій редакції. Хлопчик не тільки знає напам’ять і виспівує найреволюційнішу пісню Майдану – “Разом нас багато – нас не подолати!” – чим добряче потішив усіх присутніх — у нього навіть собачка називається Майданчик. Цуценя, до речі, хлопчик підібрав на Майдані.
...За день до інавгурації Ющенка людей з наметового містечка на Хрещатику завезли в оздоровчий табір у Кончу-Заспу. Щоб помились, поголились перед урочистостями. Проте в день інавгурації декого довезли із Кончі-Заспи на Річковий вокзал столиці аж… о 3-ій дня. І замість інавгурації вони побачили тільки кульки, які височіли в небі над Майданом Незалежності. Тому увечері, коли над Майданом був салют перемоги, хлопці не соромились сліз.
… – Ви не могли передбачити, що у Вас буде такий невеселий фінал, адже раніше доводилося читати, що після 17 днів помаранчевої революції проводили опитування серед жителів наметового містечка і вони назвали найбільшим розчаруванням те, що до них не прийшов Ющенко…
– Так, Ющенко прийшов аж 27 грудня, – говорить за всіх Вадим Ситник. – А напередодні до нас прийшли депутати Роман Безсмертний та Юрій Луценко і сказали, що треба розбирати наметове містечко – мовляв, революція закінчилася. Ми їм кажемо, що без особистого наказу Ющенка чи Тимошенко ми звідси нікуди не підемо, бо ще й зараз до нас ходить багато киян, і просять: “Не йдіть! Бо тут на вашому місці поставлять синьо-білі намети”. Наступного дня врешті прибув Ющенко, пройшовся по наметовому містечку, поставив кілька автографів і пішов. Уже з телебачення ми дізнались, що він заявив, що не має морального права просити нас залишити наметове містечко.
Ще пізніше Віктор Ющенко про них скаже: “Ми живемо в іншій країні з іншими людьми – це зробив Майдан. Те, що відбулося, є гордістю нації”. Гордість нації у нашій редакції була трохи засмученою…
Але я думаю – ще не пізно. Не пізно зібрати цих людей (а їх і не так багато: волинян, які на цілих два місяці залишили рідні домівки і вирушили до столиці відстоювати правду, навіть півсотні не набереться), потиснути руку і сказати таке просте слово: “Дякуємо”. І в Луцьку, і в Любомлі, і у Володимирі. Але сказати не для годиться, а щиро, від душі – вони на це заслуговують. Так хочеться, щоб зі своїм “не цінує своїх героїв моя країна” “Тартак” помилився.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.
Фото Володимира Дроботька.