БУДИНОК ПІД ПРАПОРОМ
Сивочолі вояки УПА не розлучаються із паспортами СРСР, бо... там вказано їхню національність — українець...
1. УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ СОЛОМІЇ
Чомусь і донедавна думав, що мурований дім, де міститься в Холоневі Горохівського району сільська рада, належить до колишніх чеських будинків, які покинули господарі по Другій світовій війні, виїхавши з Волині на історичну свою батьківщину. Виявилося ж, помилявся. Сільська “головиха” Антоніна Брикайло розповіла, що дім, про який мова, був колись особистою власністю холонівського ж чоловіка-українця Федора Киреєва. А подробиці з’ясовував з допомогою рідної Федорової племінниці Ніни Матеуш.
За польських часів служив Федір у місцевого пана Красіцкого, який дозволив власним коштом і силами виготовити на панському ж цегельному заводі стільки цегли, скільки треба було Киреєву. А будинок заповзявся із неї Федір спорудити у своєму селі найбільшим та найгарнішим. Вельми вже хотів догодити молоденькій дружині Соломії. Прагнув, аби почувалась за ним щасливою. Мабуть, і про майбутнє своїх дітей думав. Але трапилося, що наприкінці гітлерівської окупації старшого його сина Петра, котрий воював в Українській Повстанській армії, схопили в Угринові Горохівського ж району червоні партизани. Аби забрати у дев’ятнадцятилітнього юнака життя, увігнали йому в тіло сімнадцять куль. Молодший від Петра на п’ять років брат його Йосип загинув по війні, узявшися з хлопчачої цікавості розбирати якусь міну. Відтак і затулилися вікна дому Федора Киреєва жалобою та смутком. А в 1946, здається, році за отой дім, що муляв заздрісні очі “пролетарям”, вивезла совєтська влада Федора та Соломію до Сибіру, звинувативши, як велося, в націоналізмі.
Через роки повернулися Киреєви в рідне село, а притулитися хоч у комірчині колись їхньої ж хати-кам’яниці влада не дозволила. Неприступною твердинею несправедливості височів над будинком червоно-синій прапор УРСР. На знак того, що в будинку — сільрада. Під тиском тої несправедливості і пішов Федір з життя через лічені місяці по приїзді в Україну. Соломія, хоч молодшою була від чоловіка на 24 роки, пережила його лише на кілька літ. Не маючи власного кутка, намірилася якусь хатину вже самотужки зводити, однак будуватися не дозволили. А пішла у колишній свій садок, щоб вишень нарвати (“Вишні, — сказала Ніна Матеуш,— тоді вродили так рясно, як на десять літ раз буває”), й звідтам вигнали. То втратила від того всього розум та й згасла невдовзі, знайшовши короткий прихисток у когось із сердобольних своїх родичів.
Багато чим донедавня наша держава нагадувала холонівський будинок під прапором, хоч прапор став уже синьо-жовтим. Саме таке порівняння спало на думку минулого літа після телефонної розмови з мешканцем Волі Ковельської колишнім політв’язнем комуно-більшовизму Павлом Куликом. Павло Якович повідомив мені про смерть свого табірного побратима Данила Шумука, названого кимось із зарубіжних публіцистів вічним в’язнем. Життя Данила Лаврентійовича урвалося 30 травня 2004 року, рівно за сім місяців до його 90-ліття. Цього дня православні християни відзначали Трійцю.
Уродженець села Боремщина колишнього Володимир-Волинського повіту Данило Шумук уперше був засуджений до тюремного ув’язнення в 1935 році у підпольській тоді Західній Україні як активний діяч комуністичного підпілля. На волю вийшов весною 1939 і від “золотого” вересня цього року до кінця 1941, коли з Червоною армією опинився на Сході України, повністю зневірився в ідеалах, за які доти змагався. Повернувшись у рідне село, невдовзі пішов до УПА. В повстанських колах відомий як політпрацівник на псевдо Боремський. Спецслужбами сталінщини був схоплений в лютому 1945-ого. Засудили до страти, але через три місяці після вироку смертну кару замінили на 20 років каторжних робіт. Вийшов з-за колючих дротів у 1956 під час хрущовської “відлиги”. Але через рік — черговий арешт, суд і 10 літ ув’язнення. Потім — знову арешт, знову суд, неволя. Загалом провів Данило Шумук за колючими дротами таборів і сталевими гратами тюрем польського, гітлерівського та комуно-більшовицького режимів 42 роки свого життя.
У 1987-ому під тиском міжнародних правозахисних організацій совєтська влада дозволила йому виїхати в Канаду. До України повернувся через п’ятнадцять літ. З тим, щоби вже й померти на рідній землі, зігрівшись її теплом та увагою. Жив у дочки в Красноармійську Донецької області. Туди і надіслав я був Данилові Лаврентійовичу листа, сподіваючись у такий спосіб зробити інтерв’ю для “Волині”. Але відповіді не одержав.
Павло Кулик, котрий відвідував Шумука в Красноармійську, як і свого часу в Торонто, пояснив це його загалом не простим психологічним станом. Адже, повернувшись з-за океану в Україну, цей великий страдник за незалежну її державність, яка, вважалося, вже зреалізувалась, раптом став перед “будинком під прапором”, де йому відмовили в прописці. Мовляв, мусить привезти з Канади іще якісь довідки. Їхати за ними не схотів та й не мав уже сили. З погляду влади формально був на своїй землі бомжем. Почувався від того кривдно і тоскно. Єдиною людиною, котра тримала іще на цім світі, лишалася Віра — його дочка.
2. ПІД ТІННЮ ДВОГОЛОВОГО ОРЛА
Вже не на Донеччині, а в “західняцькому” Львові доживає свій вік уродженець села Рачин Горохівського району колишній курінний Української Повстанської армії Олексій Брись. Хоч і гарну квартиру тут одержав, і був у числі тих, кого з нагоди 60-річчя УПА місцева влада вирішила обдарувати автомобілями “Таврія”, але формально теж — “чужий серед своїх”.
З Інти, що в Автономній Республіці Комі Російської Федерації, де жив, відбувши табірний строк за участь в українському національно-визвольному русі, він повернувся в Україну на початку дев’яностих років минулого століття. І обертався тут упродовж цілого ряду літ із паспортом громадянина неіснуючого вже СРСР. Не квапився з ним розлучатися по тій простій причині, що на відміну від нового українського паспорта тут було вказано — він українець. В даній ситуації повів себе так, як і мільйони інших українців в Україні, котрі тривалим зволіканням обмінювати есесерівські паспорти на нові демонстрували фактично свій протест проти того, що влада, не питаючи на те будь-чиєї згоди, позбавила їх права бути в офіційному, як то кажуть, смислі, українцями за національністю, а не просто громадянами України, приреченими на втрату свого національного кореня.
Але Олексій Семенович не врахував того, що есесерівський паспорт він одержував, живучи в Інті. Відтак і не підозрював, які ускладнення у нього попереду у зв’язку із тим, що після розпаду СРСР російська влада автоматично зробила його, зважаючи на оту обставину, громадянином Росії. Та у 2000 році почув: “Або ви поміняєте паспорт на документ нового зразка, або ми перестанемо виплачувати вам пенсію”. Кинувся оформляти українське громадянство — а не так просто. І Росія зі свого підданства не відпускає, і українські чиновники чомусь тисячі причин знаходять, аби “усеньку душу вимотати”. Щодалі більше розумів, що без пенсії, яку отримує з Росії, таки справді понад кілька місяців обходитися не зможе. І що ностальгійно есесерівським українським чиновникам, які обіцяють вирішити його проблему із громадянством не раніше, ніж через рік, до всього, чим він переймається, абсолютно байдуже. Відтак і урвався терпець. Поїхав в Інту і за лічені дні одержав новий документ.
— Хотів мати паспорт з тризубом,— поскаржився мені при зустрічі у Львові,— а мушу вік добувати з двоголовим орлом. Моя держава і штовхнула мене до нього.
В голосі вчувалася гіркота. У 1992 році, коли ішов Хрещатиком на чолі маніфестації з нагоди 50-річчя УПА, і потім, маючи особисту зустріч з першим Президентом України Леонідом Кравчуком, слухав його і висловлював власні думки про майбутнє незалежної вже України, навіть припустити не міг, що в Україні цій стане зайвим. Однак, відколи й від кого це почалося? І як сталося, що, втішені нарешті здійсненою, здавалося, мрією про державну українську незалежність, національно-демократичні сили України не помітили, як з дому їхнього потихеньку, але з невідступною послідовністю почало вивітрюватись усе, що має ознаки національного?
Ідея неодмінного злиття націй та національностей, яка домінувала в національній політиці совєтського комуно-більшовизму, раптом знайшлася в ідеї громадянського суспільства, на ділі ведучи усе до того ж стирання національних відмінностей та злиття націй. Колишній головний компартійний ідеолог України останніх совєтських літ Леонід Кравчук, який, копіюючи Росію, і поклав на початку дев’яностих років минулого століття цю ідею в основу подальшого нашого державного будівництва, мабуть, і сам не думав, на скільки вигідна вона північному сусідові України. А коли видатний український поет Борис Олійник, попри комуністичні свої переконання, висловив занепокоєння з приводу того, що з нових українських паспортів вилучено графу про національність, на те і найвідоміші тоді українські націоналісти помітної уваги чомусь не звернули.
Оскільки головною ознакою нації є її мова, то услід за “стертою” в паспортах графою почалося повзуче і доти нечуване за масштабами стирання цієї ознаки. Головним чином — “завдяки” українській за назвою “кучмівській” владі, яка і наше книговидавництво поставила у вкрай невигідне для його розвитку становище, і пресу. Відтак, дивлячись на полиці газетних кіосків, можна подумати, що нема вже в Україні ні дідусів та бабусь, оскільки в назвах ряду видань фігурують виключно бабушкі з дєдушкамі, що і любовні усі проблеми вирішуються у нас російською тільки мовою, позаяк “познавательно-развлекательная газета для взрослых” “Пан та пані”, що видається, до речі, у “західняцькому” Тернополі, україномовною є тільки в заголовку та секс-рекламі.
Отже, десь загнали українців у російське громадянство залежністю від пенсії, десь нав’язали їм суржикову та російськомовну попсу і чтиво. А на загал ввели непомітно у російськомовне чи проросійське мислення. От і маємо недавні міркування президента Росії Владіміра Путіна про те, що Україна від Сходу до Заходу говорить по-російськи. А коли так, то яка ж тоді це Україна? І маємо недавні сепаратистські потуги у відповідь на розбуджену “помаранчевою” революцією нашу національну демократичну самосвідомість та рішучість змагатися за своє.
(Закінчення буде)
Петро БОЯРЧУК.
Чомусь і донедавна думав, що мурований дім, де міститься в Холоневі Горохівського району сільська рада, належить до колишніх чеських будинків, які покинули господарі по Другій світовій війні, виїхавши з Волині на історичну свою батьківщину. Виявилося ж, помилявся. Сільська “головиха” Антоніна Брикайло розповіла, що дім, про який мова, був колись особистою власністю холонівського ж чоловіка-українця Федора Киреєва. А подробиці з’ясовував з допомогою рідної Федорової племінниці Ніни Матеуш.
За польських часів служив Федір у місцевого пана Красіцкого, який дозволив власним коштом і силами виготовити на панському ж цегельному заводі стільки цегли, скільки треба було Киреєву. А будинок заповзявся із неї Федір спорудити у своєму селі найбільшим та найгарнішим. Вельми вже хотів догодити молоденькій дружині Соломії. Прагнув, аби почувалась за ним щасливою. Мабуть, і про майбутнє своїх дітей думав. Але трапилося, що наприкінці гітлерівської окупації старшого його сина Петра, котрий воював в Українській Повстанській армії, схопили в Угринові Горохівського ж району червоні партизани. Аби забрати у дев’ятнадцятилітнього юнака життя, увігнали йому в тіло сімнадцять куль. Молодший від Петра на п’ять років брат його Йосип загинув по війні, узявшися з хлопчачої цікавості розбирати якусь міну. Відтак і затулилися вікна дому Федора Киреєва жалобою та смутком. А в 1946, здається, році за отой дім, що муляв заздрісні очі “пролетарям”, вивезла совєтська влада Федора та Соломію до Сибіру, звинувативши, як велося, в націоналізмі.
Через роки повернулися Киреєви в рідне село, а притулитися хоч у комірчині колись їхньої ж хати-кам’яниці влада не дозволила. Неприступною твердинею несправедливості височів над будинком червоно-синій прапор УРСР. На знак того, що в будинку — сільрада. Під тиском тої несправедливості і пішов Федір з життя через лічені місяці по приїзді в Україну. Соломія, хоч молодшою була від чоловіка на 24 роки, пережила його лише на кілька літ. Не маючи власного кутка, намірилася якусь хатину вже самотужки зводити, однак будуватися не дозволили. А пішла у колишній свій садок, щоб вишень нарвати (“Вишні, — сказала Ніна Матеуш,— тоді вродили так рясно, як на десять літ раз буває”), й звідтам вигнали. То втратила від того всього розум та й згасла невдовзі, знайшовши короткий прихисток у когось із сердобольних своїх родичів.
Багато чим донедавня наша держава нагадувала холонівський будинок під прапором, хоч прапор став уже синьо-жовтим. Саме таке порівняння спало на думку минулого літа після телефонної розмови з мешканцем Волі Ковельської колишнім політв’язнем комуно-більшовизму Павлом Куликом. Павло Якович повідомив мені про смерть свого табірного побратима Данила Шумука, названого кимось із зарубіжних публіцистів вічним в’язнем. Життя Данила Лаврентійовича урвалося 30 травня 2004 року, рівно за сім місяців до його 90-ліття. Цього дня православні християни відзначали Трійцю.
Уродженець села Боремщина колишнього Володимир-Волинського повіту Данило Шумук уперше був засуджений до тюремного ув’язнення в 1935 році у підпольській тоді Західній Україні як активний діяч комуністичного підпілля. На волю вийшов весною 1939 і від “золотого” вересня цього року до кінця 1941, коли з Червоною армією опинився на Сході України, повністю зневірився в ідеалах, за які доти змагався. Повернувшись у рідне село, невдовзі пішов до УПА. В повстанських колах відомий як політпрацівник на псевдо Боремський. Спецслужбами сталінщини був схоплений в лютому 1945-ого. Засудили до страти, але через три місяці після вироку смертну кару замінили на 20 років каторжних робіт. Вийшов з-за колючих дротів у 1956 під час хрущовської “відлиги”. Але через рік — черговий арешт, суд і 10 літ ув’язнення. Потім — знову арешт, знову суд, неволя. Загалом провів Данило Шумук за колючими дротами таборів і сталевими гратами тюрем польського, гітлерівського та комуно-більшовицького режимів 42 роки свого життя.
У 1987-ому під тиском міжнародних правозахисних організацій совєтська влада дозволила йому виїхати в Канаду. До України повернувся через п’ятнадцять літ. З тим, щоби вже й померти на рідній землі, зігрівшись її теплом та увагою. Жив у дочки в Красноармійську Донецької області. Туди і надіслав я був Данилові Лаврентійовичу листа, сподіваючись у такий спосіб зробити інтерв’ю для “Волині”. Але відповіді не одержав.
Павло Кулик, котрий відвідував Шумука в Красноармійську, як і свого часу в Торонто, пояснив це його загалом не простим психологічним станом. Адже, повернувшись з-за океану в Україну, цей великий страдник за незалежну її державність, яка, вважалося, вже зреалізувалась, раптом став перед “будинком під прапором”, де йому відмовили в прописці. Мовляв, мусить привезти з Канади іще якісь довідки. Їхати за ними не схотів та й не мав уже сили. З погляду влади формально був на своїй землі бомжем. Почувався від того кривдно і тоскно. Єдиною людиною, котра тримала іще на цім світі, лишалася Віра — його дочка.
2. ПІД ТІННЮ ДВОГОЛОВОГО ОРЛА
Вже не на Донеччині, а в “західняцькому” Львові доживає свій вік уродженець села Рачин Горохівського району колишній курінний Української Повстанської армії Олексій Брись. Хоч і гарну квартиру тут одержав, і був у числі тих, кого з нагоди 60-річчя УПА місцева влада вирішила обдарувати автомобілями “Таврія”, але формально теж — “чужий серед своїх”.
З Інти, що в Автономній Республіці Комі Російської Федерації, де жив, відбувши табірний строк за участь в українському національно-визвольному русі, він повернувся в Україну на початку дев’яностих років минулого століття. І обертався тут упродовж цілого ряду літ із паспортом громадянина неіснуючого вже СРСР. Не квапився з ним розлучатися по тій простій причині, що на відміну від нового українського паспорта тут було вказано — він українець. В даній ситуації повів себе так, як і мільйони інших українців в Україні, котрі тривалим зволіканням обмінювати есесерівські паспорти на нові демонстрували фактично свій протест проти того, що влада, не питаючи на те будь-чиєї згоди, позбавила їх права бути в офіційному, як то кажуть, смислі, українцями за національністю, а не просто громадянами України, приреченими на втрату свого національного кореня.
Але Олексій Семенович не врахував того, що есесерівський паспорт він одержував, живучи в Інті. Відтак і не підозрював, які ускладнення у нього попереду у зв’язку із тим, що після розпаду СРСР російська влада автоматично зробила його, зважаючи на оту обставину, громадянином Росії. Та у 2000 році почув: “Або ви поміняєте паспорт на документ нового зразка, або ми перестанемо виплачувати вам пенсію”. Кинувся оформляти українське громадянство — а не так просто. І Росія зі свого підданства не відпускає, і українські чиновники чомусь тисячі причин знаходять, аби “усеньку душу вимотати”. Щодалі більше розумів, що без пенсії, яку отримує з Росії, таки справді понад кілька місяців обходитися не зможе. І що ностальгійно есесерівським українським чиновникам, які обіцяють вирішити його проблему із громадянством не раніше, ніж через рік, до всього, чим він переймається, абсолютно байдуже. Відтак і урвався терпець. Поїхав в Інту і за лічені дні одержав новий документ.
— Хотів мати паспорт з тризубом,— поскаржився мені при зустрічі у Львові,— а мушу вік добувати з двоголовим орлом. Моя держава і штовхнула мене до нього.
В голосі вчувалася гіркота. У 1992 році, коли ішов Хрещатиком на чолі маніфестації з нагоди 50-річчя УПА, і потім, маючи особисту зустріч з першим Президентом України Леонідом Кравчуком, слухав його і висловлював власні думки про майбутнє незалежної вже України, навіть припустити не міг, що в Україні цій стане зайвим. Однак, відколи й від кого це почалося? І як сталося, що, втішені нарешті здійсненою, здавалося, мрією про державну українську незалежність, національно-демократичні сили України не помітили, як з дому їхнього потихеньку, але з невідступною послідовністю почало вивітрюватись усе, що має ознаки національного?
Ідея неодмінного злиття націй та національностей, яка домінувала в національній політиці совєтського комуно-більшовизму, раптом знайшлася в ідеї громадянського суспільства, на ділі ведучи усе до того ж стирання національних відмінностей та злиття націй. Колишній головний компартійний ідеолог України останніх совєтських літ Леонід Кравчук, який, копіюючи Росію, і поклав на початку дев’яностих років минулого століття цю ідею в основу подальшого нашого державного будівництва, мабуть, і сам не думав, на скільки вигідна вона північному сусідові України. А коли видатний український поет Борис Олійник, попри комуністичні свої переконання, висловив занепокоєння з приводу того, що з нових українських паспортів вилучено графу про національність, на те і найвідоміші тоді українські націоналісти помітної уваги чомусь не звернули.
Оскільки головною ознакою нації є її мова, то услід за “стертою” в паспортах графою почалося повзуче і доти нечуване за масштабами стирання цієї ознаки. Головним чином — “завдяки” українській за назвою “кучмівській” владі, яка і наше книговидавництво поставила у вкрай невигідне для його розвитку становище, і пресу. Відтак, дивлячись на полиці газетних кіосків, можна подумати, що нема вже в Україні ні дідусів та бабусь, оскільки в назвах ряду видань фігурують виключно бабушкі з дєдушкамі, що і любовні усі проблеми вирішуються у нас російською тільки мовою, позаяк “познавательно-развлекательная газета для взрослых” “Пан та пані”, що видається, до речі, у “західняцькому” Тернополі, україномовною є тільки в заголовку та секс-рекламі.
Отже, десь загнали українців у російське громадянство залежністю від пенсії, десь нав’язали їм суржикову та російськомовну попсу і чтиво. А на загал ввели непомітно у російськомовне чи проросійське мислення. От і маємо недавні міркування президента Росії Владіміра Путіна про те, що Україна від Сходу до Заходу говорить по-російськи. А коли так, то яка ж тоді це Україна? І маємо недавні сепаратистські потуги у відповідь на розбуджену “помаранчевою” революцією нашу національну демократичну самосвідомість та рішучість змагатися за своє.
(Закінчення буде)
Петро БОЯРЧУК.