Антоніна Олексіївна Солом’янюк на державній, як кажуть, чиновницькій, посаді пропрацювала вже більше 40 років. І майже весь цей час секретарем Жовтневої селищної ради...
Антоніна Олексіївна Солом’янюк на державній, як кажуть, чиновницькій, посаді пропрацювала вже більше 40 років. І майже весь цей час секретарем Жовтневої селищної ради. За мої 15 років журналістської роботи у Нововолинську ця жінка жодного разу не відмовила у наданні необхідної інформації. На цей раз напередодні 65-річного ювілею я попросила її розповісти про себе. -Це моя батьківщина, за п’ятдесят метрів від селищної ради ще й досі стоїть батьківська хата, яка зігріває душу теплими спогадами дитинства, - розпочала Антоніна Олексіївна. – Хоч воно у нас, хутірських дітей, було не з медом. Чомусь запам’ятався на все життя такий епізод, як ми у холод по болоті тягнули важкезний “грубар”, який нам дав мій тато на металобрухт у Грибовицьку школу. А того самого дня помирає Сталін... Якою великою подією стало для нас переселення в честь свята Великого Жовтня у новозбудовану школу в селище Жовтневе, в якій я була у числі учнів першого випуску! Після курсів машиністок першим робочим місцем стало будівельне управління у Нововолинську. Згодом – секретар судового засідання Іваничівського районного суду. У селищну раду прийшла з школи, де працювала вже за фахом – бібліотекарем. Обрали депутатом селищної ради, а потім – секретарем. І так з невеликими проміжками до сьогоднішнього дня. -Антоніно Олексіївно, секретарем виконкому Жовтневої ради ви стали 12 січня 1964 року. Цікаво, скількох голів ви “пережили”? -Треба рахувати (сміється). Десь близько десяти. Добре пам’ятаю голову Нововолинського міськвиконкому Івана Білика – надзвичайно мудру, дипломатичну, з почуттям тонкого гумору людину, який мене, так би мовити, загітував на цю посаду. Але від кожного залишилися приємні враження, бо вдавалося знаходити спільну мову. Взагалі, більше чотирьох десятиліть на цій посаді – це ціла епоха. Жалкую лиш, що не вела щоденник. -Скажіть, які роки вам найбільше запам’ятались і коли найкраще було працювати? -Свої обов’язки намагалась сумлінно виконувати. Керувалась принципом: відвідувач повинен полишати селищну раду з відчуттям того, що йому хочуть допомогти. Завжди ставила себе на його місце. Проймала велика гордість за селище у 70-80-і роки, коли воно трудовими здобутками “гриміло” на весь Союз. Тоді відзначалося небувале піднесення у всіх сферах життя. -З моменту закриття шахт для селища, як відомо, почались не найкращі часи. Напевно, соціальні негаразди його мешканців ви чи не найбільше відчули на собі? -Звичайно, коли не стало шахт, збільшилось безробіття, все почало котитись вниз. Найгірше, що молодь полишала Жовтневе. Відголосок тих процесів відчувається ще й сьогодні, коли смертність у три рази перевищує народжуваність. Половина його мешканців – пенсіонери. І саме вони найчастіше зі своїми бідами ідуть до нас. -Знаю, що під час останнього таємного голосування депутати майже одноголосно знов підтримали вашу кандидатуру. -Ніколи не трималась за своє крісло, як і ніколи нічого для себе не просила. Намагалась завжди бути максимально об’єктивною. І не мала морального права відмовляти людям, які мені довіряли і просили працювати ще, незважаючи на мій пенсійний вік. -А сім’я тому не перечила? -Мабуть, якби не чоловік Микола Дмитрович, з яким ми прекрасно прожили 46 років і який, на жаль, вже залишив цей світ, я б напевно, не реалізувала себе. Сім’ю я завжди ставила на перше місце, тому й свого часу відмовилась від більш відповідальних посад. А ще переконана, що не в грошах щастя. -А в чому? -Я його відшукую у дітях і онуках, які завжди підтримують. У спілкуванні з цікавими, розумними людьми, від яких черпаю мудрість і натхнення. Додається настрій, якщо вдається комусь допомогти. Відводжу душу у поезії, яку безмірно люблю. Алла ЛІСОВА.
