Схоже, політики та політологи разом із журналістами максимально послабили інтригу, пов’язану з виступом Президента на честь Дня незалежності.
Спочатку Михайло Погребинський, сповнений почуття власної наближеності до процесу прийняття рішень керівництвом країни, натякнув на можливість трансформації існуючого державного устрою в парламентську республіку. Слідом за політтехнологом лідери КПУ та СПУ з нотками солодкої образи на Ющенка в голосі розповіли про переговори з Віктором Медведчуком на цю ж тему...
Схоже, політики та політологи разом із журналістами максимально послабили інтригу, пов’язану з виступом Президента на честь Дня незалежності. Спочатку Михайло Погребинський, сповнений почуття власної наближеності до процесу прийняття рішень керівництвом країни, натякнув на можливість трансформації існуючого державного устрою в парламентську республіку. Слідом за політтехнологом лідери КПУ та СПУ з нотками солодкої образи на Ющенка в голосі розповіли про переговори з Віктором Медведчуком на цю ж тему. Виходить, залишилося лише дочекатися формальної президентської пропозиції, скомпонувати 300 необхідних голосів - і вовки ситі, та вівці цілі. Але життя може підкинути дуже несподівані варіанти. Здавалося б, модель поведінки соціалістів та комуністів лежить на поверхні. Обидві партії мають стабільну ідеологію та електорат, котрий поступово скорочується. “Буцатися” з партією влади в мажоритарних округах їм уже не до снаги - комуністи провели на останніх виборах в них 5 депутатів, СПУ - лише двох. Тому парламентська республіка розглядається керівництвом лівих сил як щасливий випадок, унікальна можливість закріпитися у великій політиці України не на один десяток років. Більше того, у Олександра Мороза в 1996 році вже був досвід досягнення домовленостей з Президентом. Втім, вистачає в майбутньому розкладі і тонких, невідпрацьованих моментів. Звичайно, пропорційна виборча система є ще одним кроком до розвитку демократії в Україні. Але лівим партіям на виборах за списками доведеться боротися в першу чергу з СДПУ(о), лідер якої висуває їм такі заманливі пропозиції про співробітництво. На жаль, Петро Миколайович та Олександр Олександрович забули про те, що есдеки по праву пишаються розгалуженою структурою своєї партії, а про їхні мало чи не безмежні фінансові та медійні ресурси інші представники вітчизняного політикума говорять із почуттям заздрості. Більше того, технологи, котрі працюють із СДПУ(о) й сьогодні обкатуються в різноманітних пропагандистських кампаніях, ведуть постійну інформаційну боротьбу. Їм за великим рахунком все одно, хто стане їхньою мішенню під час наступної виборчої кампанії - Ющенко чи Симоненко. Дуже привабливою виглядає й норма, відповідно до якої уряд буде формуватися в парламенті. Винесемо поки за дужки неприємності, пережиті нинішньою пропрезидентською коаліцією та проблеми, які виникають у співробітництві між парламентом та урядом. Припустимо, що КПУ та СПУ потрапили в наступне скликання парламенту. По-перше, далеко не факт, що набраних ними голосів буде достатньо для повноцінної участі в складанні головоломки з назвою “коаліційний уряд”. По-друге, останнім міністром-комуністом був Іван Сахань в уряді Анатолія Кінаха, і в найближчі роки навряд чи хтось із прем’єрів ризикне залучати до свого кабінету представника лівої партії. В результаті за кілька років у комуністів та соціалістів може не виявитися адекватного вакантній посаді кандидата. Безсумнівно, знайдуться парламентарі, здатні керувати культурою та освітою, але для ключових посад у Кабміні лавка запасних у лівих занадто коротка. Якщо мислити прагматично, то завдання-максимум лівих - взяти владу в окремих регіонах, вигравши там вибори в облради, а при нагоді й провести своїх губернаторів. Звичайно, ліві фракції будуть готові поборотися за місця в президії парламенту. Але посаду спікера, котра явно додала у вазі й значимості, їм можуть елементарно не віддати. Припустити, що за ліві партії проголосує більше половини виборців, можуть сьогодні лише дуже наївні люди. Іншого, крім легітимного, варіанту захоплення влади в законодавчому органі ліві не розглядають. Ми далекі від того, щоб розглядати етичні моменти, які супроводжують прийняття подібних рішень. Більше того - непогано розуміємо гаму почуттів Віктора Ющенка, котрий залишається в гордій націонал-демократичній самотності поза можливим процесом створення парламентської республіки. Якщо влада й ліві домовляться про спільні дії, практично неминуче розпочнеться черговий виток протистояння на місцях КПУ та правих партій. Зупинити його вождям, котрі знаходяться в столиці, буде не до снаги. Опозиція як така буде розкидана по різних кутках без найменших шансів на об’єднання. До того ж неясною залишається роль у нових політичних розкладах, яка відведена Юлії Тимошенко. Їй доведеться або теж у невідкладному порядку домовитися з владою (привід та лакмусовий папірець одночасно - доля голосування щодо її притягнення до кримінальної відповідальності), або виявитися в передовому загоні боротьби з лівими, об’єктивно підпорядкувавши свої інтереси “Нашій Україні”. Неприємне становище. Віктору Ющенку буде важко утриматися від спокуси віддати анафемі своїх політичних партнерів, котрі спочатку вивели його на барикади, змусили покрокувати у спільних демонстраціях, а тепер змушують грати не за його правилами. Віктор Андрійович вже занервував, і цей факт підтверджує - Медведчук зробив лідерам лівих пропозицію, від якої їм буде дуже складно відмовитися. От тільки стверджувати, що Петро Симоненко та Олександр Мороз стануть танцювати під дудку глави АП, поки передчасно. Швидше лідери комуністів та соціалістів намагаються намацати алгоритм збереження свого впливу на розвиток країни. Вони практично висунули ультиматум Ющенку про необхідність зробити зустрічні пропозиції, і можливість виправити ситуацію залежить від швидкості та адекватності реакцій головного “нашоукраїнця”. Поки ж відзначимо цікавий факт: старанно демонізований опозицією Медведчук зумів зіграти на дуже зручному для нього полі закулісних домовленостей, залишивши Ющенку мало часу на роздуми та практично покаравши команду найрейтинговішого політика за небажання домовлятися з політичними ситуативними союзниками. Віктор РАЗУМАХІН. Інтернет-видання “Главред”.
