Батьки і діти: як зберегти довіру
Для початку — історія. 1980–ті роки, дівчинка запізнилася до школи, бо не вмістилася в автобус. Зайшла саме тоді, коли всі класи дружно робили ранкову зарядку, і потрапила прямісінько перед очі директора. Той вимагав, щоби присіла перед усіма з десяток разів, а вона відмовилася. Як результат — батьків до школи і вимога змусити дитину послухати. Що, ви думаєте, зробив батько? Запропонував директору, що може сам поприсідати замість своєї доньки, якщо так дуже треба… З дівчинки виросла незалежна, працьовита і розумна жінка, й дотепер батько для неї — величезний авторитет
Оксана КОВАЛЕНКО, мама
Мені хотілось би, щоби мої діти мали потребу спілкуватися зі мною і в старшому віці (нехай не розповідаючи сокровенного). Поки що, за моїми відчуттями, найкраще у мене виходить «дружити» з дітьми до 6 років. (У міру підростання двох старших дистанція збільшилася і, як на мене, занадто.) Але я щиро вірю, що зможу посунути цю межу далі, вірю — бо працюю у цьому напрямку.
Легше змінитися, якщо твої почуття розділяють, якщо відчуваєш підтримку.
Тепер дуже поширені поради батькам, що вони мають бути адвокатами своєї дитини у будь–яких скрутних ситуаціях: мовляв, хто, як не ви, її підтримає? У часи мого дитинства, наприклад, у конфліктах завжди права була школа чи дитсадок. Пам’ятаю, як мого меншого брата–шульгу у садку нібито легенько били по лівій руці лінійкою, щоб вчився працювати правою. (Мабуть, тоді в ньому і заклалася відраза до навчання). У багатьох школярів радянської доби є і такий колективний спогад: як учитель (у моїй пам’яті — сам директор) тягне за вухо дівчинку, бо, бач, прийшла в сережках, або вимога до хлопців стригтися коротко. Як змінилося з тих пір суспільство, а відтак — і школярі! Право на саме таку зачіску, більша свобода у виборі учнівської форми, сережки хоч у носі і навіть косметика… Тільки готовність батьків підтримати дитину змінюється надто повільно. А підтримувати — в один голос заявляють експерти з дитячої психології — варто, навіть якщо вона не права. Грамотна підтримка допоможе дитині зробити правильний висновок і в той же час не перекине батьків у «табір ворогів».
Отож, що робимо ми, коли син чи донька приходять жалітися?
— Мам, я так боюся перед контрольною… Що мені робити?
— Якщо все вивчила — хвилюватися нема причини. Ще в житті не таке буде! Від труднощів не ховаються!
Відповідь мами логічна, але жахлива з позицій дитини. Коли їй говорять, що нема підстав для тривоги і таке інше, вона чує одні повчання: що вона має відчувати, як діяти, а отже, її висновок — її не зрозуміли. Що робить дорослий, коли замість співчуття і розуміння отримує повчання (навіть не пораду)? Якщо чує таке від когось регулярно, він зменшує спілкування з такою людиною у майбутньому до мінімуму.
Легше змінитися, якщо твої почуття розділяють, якщо відчуваєш підтримку. (Це стосується і негативних емоцій, що ми обговорювали у темі «конкуренція між дітьми».) То як би мала прореагувати мама? Адель Фабер і Елейн Мазліш (всесвітньо відомі спеціалістки зі спілкування з дітьми) у книзі «Як розмовляти з дітьми, щоби вони навчалися» пишуть, що така реакція притаманна більшості батьків: так казали наші мами і тати — і ці слова вискакують у нас автоматично. Насправді дуже добре стриматися від першої реакції і побудувати її інакше — до прикладу: «О, бачу, ти справді — вся на нервах». Казати це, певна річ, проникливо і зі співчуттям — поставити себе на місце дитини (це неважко, якщо згадати свій тривожний шкільний досвід). Зазвичай після цього дитина розповідає щось, що тривожить її насправді, адже перша скарга — це тільки пробний камінець… Якось, коли син не склав із першого разу іспит в університетській сесії і втратив, відповідно, стипендію, чоловік сказав буквально таке: «Ми і наші діти втрачаємо стільки нервів під час тих сесій». Він не читає книг із психології, але прореагував з точки зору психології (і головне) сина — блискуче!
Як підсумок зазначу: наші швидкі реакції на кшталт «Та що твої переживання порівняно з мої-
ми» — дуже погіршують взаємини з дітьми і з роками наші діти дають нам усе менше шансів виправитися. Замість того, щоб принижувати почуття дитини, психологи Фабер і Мазліш, до яких дослухаються батьки з різних країн, радять реагувати на вибір кількома способами:
1. Підтвердити почуття дитини (бачу, ти дуже стривожений).
2. Проявити солідарність з її почуттями (розумію).
3. Запропонувати дитині пофан-
тазувати про те, що не вдасться в реальності (непогано було би мати чарівну паличку, що знімає тривогу). І навіть, якщо ви мусите покритикувати некультурну поведінку дитини, все одно її почуття, емоції потрібно прийняти (відчуваю, як від тебе лине гнів (сум)).
Як реагувати, коли дитина загубила дорогу річ, як заохотити до домашнього завдання, — про це і не тільки читайте у наступному номері газети.
Запитання і теми для обговорення чекаю на адресу: [email protected]
