Ніхто не знає, кому належала остання куля — Надії чи Зіновію. Важко навіть уявити, як можна натиснути курок і позбавити життя кохану людину. Знаючи, що десь там, на чужих руках, їхня маленька безпомічна донька...
Ніхто не знає, кому належала остання куля — Надії чи Зіновію. Важко навіть уявити, як можна натиснути курок і позбавити життя кохану людину. Знаючи, що десь там, на чужих руках, їхня маленька безпомічна донька...
„ЖИВОЮ НЕ ЗДАМСЯ” — Ось приблизно те місце, де був бункер, в якому застрелились мої тато і мама, — по щоці пані Ярослави тече сльоза, а рука, у якій вона тримає фото, тремтить. Не порушуємо тишу, яка настала. Жінка витирає сльози… По хвилині бере до рук інше фото. — А це мої батьки. Господи, які ж вони були молоді і вродливі… Був такий страшний час, вони перебували у підпіллі, але так любили одне одного. Мене мама народила в бункері, у бункері і прийняла свою смерть… Двох рідних братів мами ще у 1941 році совєти розстріляли у Володимир-Волинській тюрмі. Коли пізніше родичі побачили їхні тіла, то знепритомніли: маминих братів дуже сильно катували — варили ноги в окропі, виколювали очі. Розповідають, що після того мама поклялася, що живою ніколи не здасться… Пошуки правди про своє народження і про своїх батьків завели киянку Ярославу Калиновську на Волинь. Виявилось, що її батьками були чоловік та жінка, які, щоб не потрапити до рук енкаведистів, застрелились у криївці у селі Хорів Локачинського району. У 1954 році, коли Ярославі виповнилось п’ять років, її удочерила киянка Валерія Калиновська. Але пані Ярослава не пам’ятає нічого про час до удочеріння. А от момент, коли їй повідомили, що вона не рідна донька, в пам’яті засів добре. „Зізнались” свої ж родичі. Тоді Ярославі було десь десять років. І дівчинка не зовсім зрозуміла мамині слова про якихось загиблих повстанців, коли крізь сльози запитала її про своїх рідних батьків. Власне, й сама названа мама — киянка — більше нічого про це не знала, та й мало що розуміла. Жінка просто вибрала найсимпатичніше дівча у дитбудинку, коли перебувала на практиці на Волині. А у Ярослави з тих пір зародилось і ніколи не пропадало бажання дізнатись правду про своїх рідних батька і матір. Мрії судилось збутись лише у 90-их роках, коли Україна здобула незалежність. Подруга Ярослави, яка працювала в прокуратурі, допомогла відшукати у Луцьку справу, яка проливала світло на минуле Ярослави. Справу дозволили вивчати лише у присутності співробітника прокуратури. Але коли Ярослава вперше побачила фото своїх рідних батьків, то для неї не існувало нікого — вона, зізнається, вдивлялась, всотувала, бачила лише обличчя мами і батька. Й не знає, скільки просиділа отак в заціпенінні... Ярослава Калиновська знайшла відповіді на багато запитань, але з’явилось у неї і не менше нових. Чи живі свідки тих далеких волинських подій? Як насправді усе відбувалось півстоліття тому? Де те місце, де батьки прийняли смерть? Хто є з її родичів? Ярослава вийшла на Волинське братство ОУН-УПА і попросила допомогти у пошуку. Але жінка й не підозрювала, що на Волині є людина, яка теж „копає” — паралельно з нею — історію її батьків-повстанців. Це — знаний краєзнавець з Володимира-Волинського, дослідник минувшини Ярослав Царук. ЛЮБОВ І СМЕРТЬ У КРИЇВЦІ 30 вересня 1949 року у селі Хорів Локачинського району були вбиті Зіновій Самчук, родом з села Садів Торчинського району, який був керівником Володимир-Волинського проводу ОУН, та Надія Панасюк, родом з села Зимне Володимир-Волинського району. Про це Ярослав Царук довідався з архівів КДБ. В іншому документі було записано, що жінка не просто загинула, а „покінчила життя самогубством”. Краєзнавець загорівся бажанням встановити істину і більше дізнатись про цю героїчну жінку. Після довгих розпитувань старожилів у Зимному він з’ясував, що під прізвищем Панасюк насправді була Надія Хвещук, яка воювала в УПА. Ярослав Царук дістав у родичів фото цієї жінки і поїхав з ним у Хорів Локачинського району — село, де загинули Надія Хвещук і Зіновій Самчук. З того часу минуло вже кілька років, але і тепер кожне нагадування про цю трагічну історію змушує Ярослава Васильовича переживати до сліз. А інакше, напевне, без тремтіння у голосі і не можна розповідати, як він показав у Хорові фото Надії Хвещук старенькому Федорові Петруку, а той заходився плачем, виціловуючи знімок: „Це вона, наша красунечка, вона, наша кралечка...”. — Пам’ятаю добре. Вони пострілялись в бункері мого сусіда і кума Євгена Доскоча, — сказав тоді зворушений Федір Петрук. — А до того вони цілий рік жили у мене у схроні. Того ж 1949 року Євгена Доскоча та його дружину Ірину, у яких був схрон, засудили на 10 років... Ось на цьому етапі пошуків і судилось володимир-волинцю Ярославу Царуку і киянці Ярославі Калиновській дізнатись одне про одного і разом зібрати докупи усю мозаїку тих подій (про жінку з Києва, яка шукала схрон, де загинули її батьки, краєзнавцеві розповіла Христина Юндак з села Новий Загорів). — Я дуже вдячна Ярославові Царуку, — каже Ярослава Володимирівна. — Це — людина-сподвижник своєї справи. Він розповів багато нового про трагічну долю родини, з якої походить моя мама. У неї було четверо братів. Двох — Івана та Федора — як я згадувала, закатували у тюрмі, Дмитро загинув у польській армії, Андрій не повернувся з лав УПА. А мама... Вона боролась найдовше. ...Мама Ярослави — Надія Хвещук — закохалась і вийшла заміж за підпільника Зіновія Самчука. В криївці родини Поленчуків у селі Риковичі Іваничівського району Надія й народила Ярославу. Але подружжя не могло переховуватись з немовлям і віддало дитину Поленчукам, і Катерина Поленчук, у якої вже було дві доньки, видала Ярославу за свою доньку. У Ярослави Калиновської є навіть копія свідоцтва про народження, де сказано, що її батьки — Поленчук Катерина та Поленчук Андрій. Але вже у довідці емгебістів, датованій наступним — 1950-им роком — написано, що „Поленчук Ярослава родителей не имеет”. Справді, у п’ятдесятому Поленчуки були вже у Сибіру. Одна з їхніх дочок — Ніна — проговорилась своєму хлопцеві-східнякові про те, що насправді Ярослава — дитина повстанців. За це Катерину Поленчук разом із дочками Ніною та Стефанією вислали в Сибір (батько на той час уже помер), звідки назад живою повернулась лише Стефанія. А маленьку Ярославу емгебісти віддали в дитячий будинок у Ківерцях. А от батьків Ярослави знайшли не одразу — у криївці Поленчуків їх вже не було. У цьому схроні залишились лише два бійці, які відмовились здатись, і їх закидали гранатами. Один з них загинув, а іншого взяли пораненим і потім під тортурами вимордували зізнання про схрон у Хорові, де ховались Надія Хвещук та Зіновій Самчук. Ніхто не знає, кому належала остання куля — Надії чи Зіновію. Важко навіть уявити, як можна натиснути курок і позбавити життя кохану людину. Знаючи, що десь там, на чужих руках, їхня маленька безпомічна донька... Не змогли і ангели захистити кохання Надії. Постріли пролунали 30 вересня 1949 року — у день Віри, Надії і Любові. ВІДНАЙДЕНА РІДНЯ У Зіновія було 10 братів і сестер (з них двох братів теж розстріляли у тюрмі, ще чотирьох вивезли у Сибір), тож у Садові та інших селах Ярослава Калиновська знайшла багатьох своїх родичів — тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер. Першого разу, коли пані Ярослава приїздила на Волинь, вона відвідала родичів за дев’ятьма адресами. Її прийняли за свою. Були сльози, були довгі розмови. На Волині киянка бувала навіть по кілька тижнів. Тепер не може вирватись більше, як на два-три дні, бо мусить доглядати свою 94-річну названу маму. Але навідується на батьківщину своїх рідних батьків регулярно. — Раніше я любила щороку їздити в Крим, — каже пані Ярослава. — Але тепер у мене інший маршрут — як тільки є можливість, я їду на Волинь — до своєї віднайденої рідні. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. На фото: Своїх батьків — Зіновія Самчука і Надію Хвещук — Ярослава Калиновська знає лише із фотографій і спогадів людей.
