У СИРІТСЬКІЙ ШКОЛІ ВЧИТЕЛІ ЗАМІНЯЮТЬ ДІТЯМ БАТЬКІВ

(Закінчення. Початок у попередньому номері "Волині").

Звичайно, не на все, як хотілося б, мають кошти від держави. Тож не соромляться попросити у тих, хто може чимось допомогти.
Директор школи щиро вдячний колективу обласної податкової адміністрації і його керівнику Миколі Гринюку. На подвір’ї школи ми побачили легковий автомобіль з промовистим дарчим написом дітям школи від цієї організації. На свята діти від працівників податкової отримують солодощі. Окрім того, за рахунок податкової два учні школи додатково здобувають у Ковелі фах водія (а на це треба 4 тисячі гривень).
Не без допомоги й інших спонсорів задумали тут побудувати хату для двох своїх випускників-сиріт, котрі вже після її закінчення працюють у рідній школі. Це Олександр Сковородка та Юрій Хмарук. Про них директор навчального закладу Михайло Бортнюк каже найкращі слова.
— Не я буду, коли ми не збудуємо їм хату. Вони цього заслуговують.
Погодьтеся, не так уже й часто можна почути нині подібне. Дбають у школі й про те, щоб випускники 11 та 9 класів знайшли місце в житті, здобули спеціальність, продовжили навчання.
У цій школі дбають не лише про те, щоб навчити того чи іншого діла, яке згодиться їм у майбутньому, а й дбають про те, щоб розкрилися обдаровання дітей у пісні, музиці, художньому слові. Це стосується і маленьких вихованців, і тих, хто вже досяг певних творчих успіхів на фестивалях і конкурсах. З обдарованими дітьми працюють їх старші наставники — педагоги, для них шиють сценічні костюми, придбали необхідну музичну апаратуру. З гордістю розповіли, що одинадцятикласниця Оксана Капранова, якій доля чомусь пожаліла материнської, батьківської ласки, встигла, навчаючись у цій школі, стати володаркою гран-прі Всеукраїнського благодійного фестивалю дитячої та юнацької творчості “Звичайне диво”, що проходив у Києві, та здобути диплом ІІІ ступеня теж у Києві на фестивалі-конкурсі розмовного жанру “Шевченко у моєму серці”.
Радують ровесників і вчителів піснею Валентина Войтюк, Микола Білецький, третьокласниця Валерія Кисляк. До речі, не обходяться шкільні концерти без сестер-третьокласниць Оксани і Ганни Оленчук, їх ровесників чи трошки старших дітей Андрія Луцюка, Марійки Матвіюк, Ганни Шайко. Люблять діти помічника вихователя Олександра Бортнюка за те, що він з ними не тільки там, де вони після уроків готуються до наступних занять, де здобувають навички в різних справах, а й там, де грають, співають, готуються до концертів, бо добре володіє музичною апаратурою, яку має школа.
Пораділи у школі й тим, що у нинішньому навчальному році отримали від Міносвіти 11 новеньких сучасних комп’ютерів. При тому і старі використовують — сперш на них вчаться, а вже потім за нові сідають. Не почула ні від керівників школи, ні від дітей — нам не додали того чи іншого, хтось має для нас зробити те і те. Зрозуміло, без підтримки держави та добрих благодійників школі не обійтись. Але при тому й самі не сидять, склавши руки.
Не хочеться, аби хтось подумав, що у цій школі немає проблем. Ще немало слід зробити у спальнях, коридорах, а то й класних кімнатах, щоб вони нічим не відрізнялись від тих, де проведено євроремонт. Не секрет, що серед вихованців є й такі, що потрапили до школи, маючи за плечима не найкраще минуле, часто-густо, що найбільш прикро, з вини батьків. У школі розповідали про випадок, коли на підмову старшого за себе хлопчика двоє дітей залишили потайки інтернат.
Без душевного хвилювання не можна було слухати розповідь директора про дівчинку, котра після відвідин класу зарубіжною гостею подумала, що її можуть забрати за кордон. Почула це вона від старших дітей. І вже на перерві прибігла до кабінету директора і готова була впасти перед ним на коліна з проханням, щоб її нікому не віддавали. Він ледь її заспокоїв. Щоправда, є й такі, як правило сироти, хто хоче мати родину і свідомо йде у нову сім’ю. Директор показав гарну спальню, яку дівчатка -старшокласниці зробили, як лялечку, своїми руками і де одне ліжко нині порожнє. Його господарка спить нині далеко від школи, в сім’ї, яка її взяла за доньку.
У гарному місці знаходиться Люблинецька школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З її вікон видно поле, а за ним ліс. Відверто кажучи, не було сумніву, що то шкільне поле. Як виявилося — це не так. У школі розповіли про конфлікт з місцевою селищною радою і його головою Сергієм Данилюком, котрий і слухати не хоче про те, аби 4,7 гектара землі перед школою передати у її користування, незважаючи навіть на втручання районної влади. Може, обласна влада подіє якимось чином на незговірливого голову.
Тим більше, що, як уже було сказано, тут не хочуть просити, жити на готовому, за чийсь рахунок, а й самі для себе немало роблять і хочуть робити ще більше, щоб почувати себе господарями у своєму домі, яким стала для дітей ця школа. Тому-то такою важливою є для них земля за вікнами шкільного корпусу.
Анастасія ФІЛАТЕНКО.