ЗА 105 РОКІВ БАБЦЯ НАТАЛКА НІ З КИМ НЕ ПОСВАРИЛАСЯ

На поріг жительки села Горішнє Горохівського району Наталії Кулінко постукала вже сто п’ята весна. І жінка, хоч і спираючись на палку, вийшла сама її зустрічати...
— Нудно їм у хаті сидіти — так вони вже за тою весною сумували! Дуже хочуть надвір. І старі руки, як не дивно, ще просять роботи. Зараз по кілька разів на день бабця подвір’я замітають, — говорить невістка старенької Лідія Сергіївна.
— Добре бути грамотним – є що робити. Якби я була освічена, то знайшла б собі заняття: читала б Святе письмо, газети, писала б, а так... Та й хіба був той час, щоб вчитись? — бідкається довгожителька.
Наталка була другою з п’яти дітей Остапа і Марфи Шевчуків, жителів села Лобачівка. З раннього дитинства Наталка була помічницею у домі: і менших братів доводилось доглядати, і допомагати обробляти власну землю, ще й на роботу до пана ходила. Де було взяти той час на школу?
Першим великим ударом долі для юної дівчини була висилка сім’ї у Польщу під час Першої світової війни. Коли ж повернулися до рідної Лобачівки — все було спалене. Тоді недоля примусила йти в найми...
Та прийшла мить щастя. Наталка вийшла заміж за вродливого хлопця із сусіднього села Федька Диньку. Невдовзі народився й синочок. Назвали його Іванком. І вже, коли здавалося ніщо не затьмарить сімейного щастя, від хвороби помирає дитятко. Бідкалася молода мати, а тут ще й захворів чоловік. Не дарма люди кажуть: „Біда біду водить”. Слідом за сином пішов і Федір. Ось так овдовівши, осиротівши, повернулася Наталка до батьківського дому…
Але життя не стоїть на місці. У 1937 році прийшла Наталія Остапівна господинею в дім вдівця Іллі Колінка, замінивши матір чотирьом його діткам, які з першого дня стали до неї горнутись, як до рідної. А невдовзі сім’я поповнилась ще двома малятами: сина назвали Васильком, а доню Марусею. Можливо, їхнє сімейне колесо й котилося б дорогою життя далі, якби…
Якби знову на заваді не стала війна. Коли Іллю Івановича призвали до армії, носила під серцем сьоме дитя. Женя, так назвали синочка, тата не бачив — він помер 6-місячним. Не бачив сина і тато — був на фронті. А так хотів побачити! У кожному листі розпитував про здоров’я, про дітей, про маленького Євгенчика. Ці пожовклі від часу солдатські трикутники зберігає син Василь, як пам’ять про батька, який так і не повернувся з фронту.
…Минули літа — підросли діти. Стали розлітатись із батьківського гнізда. Зараз численні внуки і правнуки приїжджають у гості навіть з далекого Мурманська. Дітей в живих залишилось тільки двоє — Василь та Марія. Хоч і живе баба Наталка із сім’єю сина Василя, та завжди хоче з кимось з рідні побачитись, чи то з Новоставу, чи то з Лобачівки. Бабця каже, що за все життя ні з ким не сварилася, бо „всі мені файні, всі мені добрі”. Та й невістка, Лідія Сергіївна, з вдячністю говорить про свекруху:
— Скільки я років у невістках, та ніколи не чула ні злого слова, ні докору.
Бабця Наталка — жінка дуже акуратна. Завжди тримає чистий одяг для якихось оказій:
— Одяг треба шанувати, — каже. — Бо, може, я коли до церкви піду, чи на вулицю вийду, а чи до мене хтось зайде…
Ще як була бабця молодшою, то не пропускала у церкві жодної служби. Знає напам’ять усі церковні піснеспіви. І куди б не йшла, до якого б діла не приступала, завжди говорить молитву. Сама живе за законами Божими і сім’ю свою навчила. Син і невістка співають у церковному хорі.
Своє життя, довге і складне, бабця Наталка згадує зі сльозами на очах. Плачуть від її розповідей і діти. Та саме це сподвижницьке життя неграмотної жінки може бути взірцем для кожного. Вона вистояла перед усіма випробуваннями Бога, а як нагорода — довгий вік і повага від людей.
Наталія ПАХАЙЧУК,
учениця 10 класу.
с. Іванівка
Горохівського району.