ДАВ БОГ ЇЙ ДОВГОЛІТТЯ

Минулої неділі мешканка селища Голоби Євгенія Філіпчук зустріла 102-ий рік народження
Довгожительку ми застали перед телевізором. Сидячи в ліжку (вже кілька місяців бабуся не встає), дивилася разом з донькою Степанидою і зятем Ярославом сесію Верховної Ради. “Невже бабусі цікаво?” — здивувалися ми.
— Та не дуже. Каже, занадто там галасують. А телевізор дивиться, бо ж ніде подітися від нього. Живемо в однокімнатній квартирі. Отож, коли ми дивимося, то й мама з нами, — розповідає 64-річна донька довгожительки Степанида Олександрівна Шестак. — Коли ще ходила, то хоч на балкон виходила, щоб людей побачити, сватів відвідувала, які на одній площадці з нами живуть.
Степанида Олександрівна розповідає, що навіть у сто років її мама була ще непосидюча. Намагалася підсобити на кухні, білизну власну випрати. Але літа беруть своє. Стала бабця сліпнути. З’явилася на оці катаракта. Довелося робити операцію. Після неї зір частково повернувся і бабця тішилася: “Як то добре бачити обома очима”. Та торік катаракта з’явилася на іншому оці. “Степанидо, вези в больницю”, — скомандувала бабуся. Донька так і зробила, але жоден з хірургів не ризикнув оперувати довгожительку.
Бабця Євгенія має гарну пам’ять. Усе, що було в молодості, пригадує. Згадує, як хазяйнували з чоловіком Олександром на власному полі.
— Мама любить поговорити і зі старими, і з молодими. Навіть з правнуком Романом має спільну мову, — розповідала Степанида Олександрівна.— А ось апетит тепер у неї став поганий.
Донька намагається догоджати неньці з їжею, бо ж біди нині нема, є що подати. Та й пенсію бабуся має непогану. Коли виповнилося сто років, призначили довгожительці 264 гривні.
Євгенія Вікторівна родом з Польщі, з прикордонного Дорогуська. Життя її було нелегким. Рано овдовіла. У 1945 році на її очах поляки забили чоловіка. І залишилася жінка з п’ятьма сиротами на руках. Українців виселяли тоді за Буг. Опинилася сім’я на Полтавщині. Але довго там не затрималася. Рвалася Євгенія Вікторівна додому. Щоночі їй снилася покинута хата. Тож разом із сусідами, такими ж переселенцями, тихцем виїхали з села. Доїхали до кордону. Здавалося, додому рукою подати. Але не пускали.
Поселилися на Ковельщині, у Дарівці. Працювала вдовиця в колгоспі на різних роботах — і картоплю під лопату садила, і коксагиз збирала. Билася з бідою, як риба об лід. Хотіла, щоб діти були ситі, одягнуті не гірше тих, що мали батька. Та які ті зарібки — збіжжя, виданого на трудодні, не завжди вистачало до нового врожаю. Діти змушені були ходити з торбинками, щоб назбирати колосків на колгоспному полі. Ховалися від польового, аби не відібрав.
— Бувало, нам мама хліба накрає, а сама крихти в долоні збере, — згадувала ті дні донька,— і кине до рота. Нам картоплі відварить, а собі води відцідженої наллє.
— Теща моя — добра людина. Якщо з кимось із сусідів і посварилася колись за курку, що забігла в город, то потім довго перепрошувала. Не тримала ні на кого зла в душі, — каже зять Ярослав Васильович. — Може, тому й дав Бог їй довголіття.
Євгенія СОМОВА.