ІНВАЛІД СТАВ ДИЗАЙНЕРОМ

Нещасний випадок прикував дев’ятнадцятирічного Любомира Сінчука до ліжка. Та мужній хлопець не скорився долі, встав на ноги і став успішним дизайнером.

ЖИТТЯ, РОЗДІЛЕНЕ НАВПІЛ
— Любчику, до тебе прийшли, — гукає з вулиці Галина Іванівна.
І навстріч нам піднімається, опираючись на милиці, молодий чоловік із зарано посрібленими сивиною скронями. Запрошує у свою кімнату. Тут у нього і спортзал (стоять тренажери), і робочий кабінет. На столі — комп’ютер, словники та купа літератури із дизайну. Помітивши, що я зацікавилась нею, пояснює:
— Це мені знайомий із Америки прислав. З брошур можу почерпнути якісь нові елементи дизайну.
Любомир — ландшафтний дизайнер. Проектує за допомогою комп’ютера сади і присадибні ділянки, як каже його мама Галина Іванівна, — “для багатих”. Любомирові замовники вимагають творчого підходу до справи, хочуть, щоб їх ділянка не була подібна на сусідську, а клумби гармонійно вписувалися у місцевість.
Обмовився, що освоювати нову для нього спеціальність було ой як нелегко. До всього доводилося доходити власним розумом. Фахової освіти чи хоча б вчителів, які могли щось підказати, порадити — немає. Вчився у Дніпропетровському технікумі автоматики і телемеханіки, мріяв стати програмістом, але нещасний випадок у 1988 році перекреслив усі плани.
...Того серпневого дня було спекотно. Тож хлопці вирішили піти скупатися, як кажуть у Голобах, “на цегельню”. Там, у кар’єрі, з якого вибрали глину для виробництва цегли, набралася вода. У штучній водоймі й купалася молодь. Скакали з берега, пірнали. Пірнув Любомир — і не виплив.
— Коли мене дістали з води, — розповідав про той чорний день, — тіло “гуло”, але думав, що минеться. Руки-ноги ж цілі. І не припускав, що серйозно травмований, що з цього дня доведеться жити по-іншому.
— Тоді якраз я білила хату, — розповідала Галина Іванівна. — Робота не йшла. Щітка з рук випадала. До шостої вечора побілила лише половину — і покинула, хоча могла завершити роботу ще завидна. Щойно скинула робочий одяг, переодяглася, як чую крик: “Тьотю Галю! Ідіть на “скору”. Там вашого Любчика привезли.” У мене ноги підкосилися.
У лікарні на німе запитання матері хірург сказав: “Готуйтеся до найгіршого. У хлопця травма шийного відділу хребта, може на все життя залишитися нерухомим”.
Любомира відправили в обласну лікарню — і потяглися довгі дні і ночі, сповнені безнадії. Пролежав у Луцьку два місяці. Однак полегшення не було. Додому привезли практично нерухомого. Не міг сидіти, говорити. Та змиритися з тим, що проведе життя в інвалідному візку, не хотів. Усі думки були спрямовані на одне — стати на ноги. Тож, зціпивши зуби, сповзав з ліжка, підтягувався на руках, пробував пересуватися по кімнаті. Намагався змусити ноги хоч трохи слухатися його.
Якось прийшов провідати шкільний товариш Олександр Подзізей — і поставив на підлогу велотренажер: “Звикай потроху”. “Нащо мені тренажер?— здивувався Любомир. — Я ж стояти не можу, а тут крутити треба педалі”. “А ти спробуй, я знаю — зможеш”.
Віра товариша і власне бажання стати на ноги, щоденні тренування до сьомого поту додали сил — через чотири місяці Любомир уже стояв на милицях. Ось тоді й мама кинулася з ним до народних цілителів. Сподівалася, що допоможуть. Була з Любомиром навіть на Полтавщині, у відомого лікаря Касьяна. Але даремне.
ЗУМІВ СТАТИ НА НОГИ
Про Любомирову біду дізналася колишня однокласниця Наталя Федорук, яка навчалася у Московському університеті. Вона й допомогла потрапити у реабілітаційний центр, який очолював колишній інвалід, відомий цілитель Валентин Дікуль. Наталя та її чоловік допомогли коштами на лікування. Один день перебування в центрі обходився майже у 200 гривень. З Москви Любомир повернувся зовсім іншою людиною.
— Їхав туди з милицями, а приїхав додому вже з палицями, — каже.
І ні слова про те, як нелегко далися йому перші кроки. За нього розповідає мама:
— Лікарі сказали: “Хочете, мамочко, щоб син ходив, працюйте з ним, робіть “розтяжки”. Показали як.
Галина Іванівна спробувала — вийшло! Але після кількох занять відчула, що більше не може — рук не чула. Тож впала у відчай. Але Любомирові слова — “Мамо, ти маєш бути сильною, щоб допомогти мені” — змусили подолати тимчасову слабкість.
За три місяці перебування в реабілітаційному центрі жінка оволоділа мануальною терапією за методом Дікуля. Вивчила, каже, кожну кісточку, кожен м’яз — і стала лікарем для сина. Коли Любомир впав, підвихнув ногу — вилікувала його сама. Допомагає й односельцям.
— Колись мені одна цілителька сказала: “Будеш лікувати людей”. Їй приснилося, що ділиться зі мною хлібом. Так і сталося, — розповідає.
Енергійного від природи хлопця вимушена бездіяльність гнітила. Аби заповнити чимось час, взявся за вивчення англійської мови. Знав її трохи зі школи. Вирішив вдосконалити.
— Моїми вчителями були професори з Оксфорда і Кембріджа, — каже Любомир. — Слухав їх уроки англійської по радіо, працював зі словниками — і через два роки вийшов на вищий мовний рівень. Самотужки вивчив німецьку, польську, угорську.
І тепер односельці, коли їм потрібен перекладач, звертаються до Любомира. Був час, що заробляв на перекладах. Працював у Луцьку, у бюро перекладів. А потім — перекладачем в пастора Незалежної Христової Церкви Олександра Рудинця. Однак через сімейні обставини змушений був повернутися в Голоби. З собою привіз комп’ютер, який сім’я попри скромні статки зуміла придбати. Він став для Любомира вікном у світ, не давав сумувати. Але прожити на інвалідську пенсію і ті шість гривень, які отримує мама за догляд, складно.Тож шукав можливості допомогти сім’ї. Зрадів, коли Олександр Подзізей, власник фірми, яка торгує квітами, запропонував спробувати себе у новій справі — ландшафтному дизайні.
Сьогодні Любомир впевнений, що зайняв свою “нішу” в житті. Ландшафтний дизайн нині, як то кажуть, лише стає на ноги. Особливої конкуренції немає. Тож роботи завжди вистачає. Адресу Любомира замовники передають один одному. І це багато про що говорить.
А найбільша мрія молодого чоловіка — придбати автомобіль із ручним управлінням. Хоче вирватися з хати у світ. Нині, аби ознайомитися із ділянкою, яку треба облаштувати, доводиться просити замовників приїхати за ним. У черзі на отримання автомобіля він — 500-ий. Вирішив не тратити даремно часу — записатися на курси водіння, отримати права. Та зробити це виявилося непросто. Ніхто в Луцьку не хоче вчити інвалідів водити автомобіль. Але Любомир відступати не звик.
Євгенія СОМОВА.