Законопроект Олександра Мороза про надання російській мові статусу офіційної збурив суспільство. І хоча у ЗМІ його автор дав пояснення своїм опонентам, це лиш підлило масла у вогонь, бо логічного обгрунтування не вийшло.
З точки зору публіциста
Законопроект Олександра Мороза про надання російській мові статусу офіційної збурив суспільство. І хоча у ЗМІ його автор дав пояснення своїм опонентам, це лиш підлило масла у вогонь, бо логічного обгрунтування не вийшло. “За” та “проти” з’явились і у волинській пресі. Недавно зустрічаю Ростислава Чапюка, парламентарія ІІ скликання, колегу по боротьбі з семенцовщиною і кучмізмом, першого секретаря Луцького міськкому Соцпартії. В чомусь наші погляди співпадають, в чомусь діаметральні. — Мороза не розуміють,— каже Ростислав Степанович. — І ви теж. У вас імперське мислення. От почитайте у “Волині” мій виступ. Там я даю аргументовану відповідь опонентам. Треба віддати належне: аж у двох газетах палко захищає антиукраїнську ініціативу свого патрона Ростислав Степанович. Олександра Мороза я знаю по роботі в парламенті І скликання, з ним доводилось дискутувати й тоді. З того часу він помітно еволюціонізував, виріс як політик. До його заслуг можна віднести прийняття Конституції України, мужність в оприлюдненні плівок Мельниченка, а головне — підтримку помаранчевої революції. І от такий пасаж... Не треба бути особливо далекоглядним, щоб зрозуміти: за туманом аргументацій про доцільність і нагальність законопроекту — початок кампанії “вибори-2006”, боротьба за електорат Януковича, у якого він перехопив цю ідею, сподіваючись цим провести у майбутній парламент більше соціалістів. Уважно прочитав у пресі публікації автора проекту, виступи Ростислава Чапюка. Мушу сказати, що їх аргументи мене не переконали, бо вони партійно-кон’юнктурні, не проходять екзамену на детекторі логіки. Нехай не ображаються захисники Олександра Мороза, але від їх позиції такою хохляцькою запопадливістю і лакейством віє! Уявіть собі, що хтось з депутатів російської Думи виступив з аналогічним законопроектом щодо захисту мови української діаспори в Росії, де нема жодної української школи, україномовного радіотелевізійного каналу, газети... Його б порахували не сповна розуму. А ми, бачте, які: вони нам дулю, а ми їм — “красненько дукуем!” і пряничка на додачу. Знайте хохлів! Можна багато говорити і наводити фактів про жалюгідний стан української мови на рідній землі, про масове засилля російськомовної преси, літератури, телебачення, низькопробної попси, закриття українських шкіл на півдні, демонстративне ігнорування багатьох нардепів, чиновників, правоохоронців, бізнесменів, діячів від культури і політики державної мови. Не проголосували нардепи навіть, щоб майбутні кандидати вміли розмовляти нею. Хіба про це не відомо Морозу і його соратникам? Ізраїль відродив свою мертву, але рідну мову, вона стала державною. Ну, ми не дурні: сипнемо собі солі на рану... Ось на додачу свіжі новини. Закрилась єдина в Криму україномовна газета “Кримська світлиця”. При тому, що російськомовних газет там близько трьохсот. У той же час, ніби в піку, солідним тиражем у Києві виходить розкішний журнал “Експерт”. Звичайно ж, російськомовний. На прилавках столичного вокзалу Києва даремне шукати україномовну газету. А що вже казати про південь і схід України? Та навіть у книжкових магазинах Луцька — російсько-книжкові іконостаси. Живе у Торчині знана й шанована на Волині людина Григорій Гуртовий, який пережив два страшних голодомори. Листується із своїми земляками з козацького краю,— Запоріжжя. “Раніше,— згадує він,— на селі, було, не почуєш іншої мови, крім української. Тепер я одержую листи з свого села, яке майже вимерло під час голодомору 1932—1933 років, на російській мові. Сумно й гірко”. І от в такій ситуації ви, Ростиславе Степановичу, захоплюєтесь “мужністю” свого лідера, яку вбачаєте в подачі отого антиукраїнського проекту? Вам “смішно читати” у статті дуже поважних волинян (йдеться про виступ В. Гея, В. Ворона, О. Кучинко “На рідну мову холод віє знову” — А. Б.), які висловлюють занепокоєння підступним проектом, втішаєте нас, що він може бути й не проголосованим... То навіщо тоді тин городити? Як головний козир, обидва опоненти наводять приклади цивілізованого, на їх думку, вирішення мовної проблеми в інших країнах, де є дві-три офіційних мови: Фінляндія, Бельгія, Канада. Зрозуміло, можна мавпувати й гірше, коли національної гордості нема. Щоправда, Канаду з проблемами Квебеку із цього “довгого” списку варто вилучити. Та суть не в тому. Обидва автори старанно обходять головне: витоки мовної проблеми у цих двох країнах і у нас. Там вона виникла закономірно, природно, оскільки одна держава об’єднала два-три етноси з їх рідними мовами на рідній землі. То ж накидати рівноправному етносу мову сусіда на його землі — це й справді є утиском, недемократично. Хоча протилежних прикладів в історії — безмір. Русифікувала нас царська Росія — указів про заборону нашої мови, ой, скільки було! Полонізувала Західну Україну Польща — хіба забулось? А що було у “славні” комуно-більшовицькі часи? Голодоморами, розстрілами, концтаборами, примусовими виселеннями у далекі краї “необятной” нищився, малів, розмивався український етнос, його мова, культура, духовність. Натомість наш край залюднювався “старшим братом”, якого сюди ніхто не запрошував, “вєлікій і могучій” ледь не задушив нашу мову, нація ледь не стала “общностью” без роду-племені, з новою назвою “совєтскій народ”. Якраз в силу обставин найбільше постраждали схід і південь України, Донбас перетворили в край пролетарів і кримінальних елементів. Все робилось настільки нахабно, наскільки й облудно. На нашій рідній землі нам нав’язували чужу мову, звичаї. Чи чули наші батьки та й ми, нині старше покоління, цинічну і витончену лайку, чи бачили таку зневагу батьки від дітей, розпусту і п’янство навіть серед жінок і малолітніх? Ще на моїй пам’яті хати, які навіть на замок не зачинялись у відсутність господаря. А тепер?.. Скажете, не з тої опери? Зовні ніби так, але корінь один. Справді, як пояснюють опоненти, в проекті не йдеться про другу державну мову, а про російську як офіційну. Мабуть, не тому, що Олександр Мороз того не хоче. Для цього треба змінити статтю в Конституції, набравши 300 голосів, а їх при всьому бажанні Олександра Мороза не буде. А от 226 — це з розряду реального. Чи є в цьому потреба, коли Конституція окремим рядком проголошує: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України” (Стаття 10). Невже з червня 1996 року, коли під головуванням О.Мороза приймався Основний Закон, згодом прийнята мовна хартія, так загострилась мовна ситуація? Звичайно, ні. Майдан визначився з основними й нагальними проблемами для нової влади. Мовної серед них не було. Олександр Мороз хоче законодавчо закріпити, законсервувати той принизливий стан мови, який існує нині. Це прямий шлях до федералізації, розколу України, знищення нашої мови, а відтак нації. Аксіоми — “нема мови — нема нації” — ніхто ще не спростував. Ні, недаремне 27 років тому приніс своє життя в жертву великий патріот Олекса Гірник, спаливши себе на знак протесту проти русифікації України. І хоча автори звинувачують в імперському мисленні тих, хто не сприймає їхню точку зору, вони самі є апологетами імперської і кучмівської спадщини. А уявляєте, які колізії виникнуть у справі діловодства, фінансовій, судочинній, правоохоронній, освітньо-культурній царині? Це новий Вавилон, який навіть фінансово для держави буде обтяжливим. Мова об’єднує людей, вона і роз’єднує. Мовна багатовекторність в одній державі призведе не до її консолідації, а до розхитування. Вже тепер у російськомовних регіонах на тих, хто заговорить державною мовою, дивляться, як на інопланетян. Одна мова цементує і державу, і націю. Недаремне держави світу, в тому числі й США, де на зорі утворення держави це питання теж стояло гостро, не пішли по шляху офіційної багатомовності, як і Європа, що не виключає вільний розвиток недержавних мов. А до чого приводить мовна багатовекторність, яку відстоює Олександр Мороз, то ось приклад з України, про який мені у 1994 році розповів житель Умані. У 30-их роках в цьому місті засилля євреїв дійшло до того, що на їхню мову перевели й діловодство. Зберігся у чоловіка навіть доказ — свідоцтво про одруження. Українцеві з його мовою була уготована лише брудна чорна робота. Або ж не насторожує нас приклад Косово, етнічної сербської землі, з якої албанці вижили гостинних сербів, зруйнували їхні духовні святині? Спекулятивним є доказ, що, мовляв, російською дещо писав і Т.Г.Шевченко, від цього він не став меншим патріотом. Нею, до речі, творив не він один, а й інші діячі української культури. Писали й польською, наприклад, наш земляк Д.Братковський. Не з великої любові до чужої мови, а від того, що мусили, інакше їх ніхто б не видавав і не читав. Серйозним є застереження авторів про 13 мільйонів прибічників Януковича на виборах, яких хоче перебрати Олександр Мороз. Але помилково вважати, що всі вони проти української мови. Думаю, наступні кроки нової влади пробудять у більшості з них незнищенний зв’язок з рідною землею, мовою, піснею, культурою їхніх предків-автохтонів, людей сміливих, працьовитих, талановитих. А ті, хто й тоді відчує себе, мов гість, чи в якості діаспори, повинен, як це водиться у всіх цивілізованих правових державах, пошановувати корінну більшість, її мову так, як шанують в Польщі і Франції, США і Німеччині, Китаю і Японії та інших країнах, де мова віднесена до категорії найважливіших умов цілісності держави і єдності нації. Андрій БОНДАРЧУК, журналіст.
