Воркута. Інта... Скільки разів доводилося чути назви цих міст у контексті жаху й відчаю, коли мої співрозмовники згадували свою молодість...
Воркута. Інта... Скільки разів доводилося чути назви цих міст у контексті жаху й відчаю, коли мої співрозмовники згадували свою молодість, що припала на страшні сталінські часи. За десятиліття журналістської праці таких спогадів доводилося слухати й записувати не один десяток. Тому з подивом і захопленням дивилася на свого давнього знайомого Миколу Синюка, котрий уже не вперше вирушав туди цілком добровільно. Микола Петрович — голова місії “Голос надії”, яка вже п’ятнадцять літ діє при Всеукраїнському Союзі церков християн віри євангельської. Координуючи діяльність місіонерів, багато подорожує по світу. Я ж знаю Миколу Синюка як людину, яка не лише вміє побачити, запримітити незвичні подробиці, деталі, які трапляються йому в дорозі, а й цікаво про них оповісти, у тому числі й на сторінках газети. Можливо, саме в такий спосіб пробивається до життя його ще юнача мрія про журналістику. Знаючи про це, я й наважилася попросити тепер уже єпископа, першого заступника голови Всеукраїнського Союзу церков християн віри євангельської України Миколу Синюка розповісти про свою недавню подорож на далеку Північ і читачам “Волині”. Валентина ШТИНЬКО.
Навіть не віриться, що вже минуло більше п’яти років відтоді, коли я востаннє був у Воркуті. Три доби подорожі з Луцька до вугільної столиці Комі-республіки подарували нові враження, але особливих пригод (про які так цікаво читати) не сталося — і слава Богу. ... Вокзал у Воркуті одразу на в’їзді в місто. Так би мовити — ворота міста. Федір Величко — єпископ церков Комі-республіки, пастор-євангеліст-місіонер “Голосу надії” та турботливий батько чотирьох дітей (усе це в одній особі) — зустрічав нас із “Жигулями” вишневого кольору. Через короткий час — ми в затишній оселі місіонерів, і дбайлива господиня Мирослава — дружина Федора — пригощала нас смачним борщем. Розмови, спогади про Україну і дуже серйозне запитання шестирічного Йосипа: “А чупа-чупси у вас по чём?” — на яке потрібно було дати грунтовну відповідь. Ці декілька днів, що ми з братом Віктором Онищуком провели в подружжя Величків, промайнули як мить. Десятки зустрічей, спілкування із цікавими людьми, серед яких Микола Висотін — батько сім’ї з десяти дітей і пастор церкви на Воргашорі, Мирослав Бендерський — пастор церкви, більшість членів якої — в чумах (вони оленярі) — залишили в душі незабутнє враження. А Мирослава Величко знову зустрічала гостей. З тундри завітала Надія Лапландер, за національністю ненка, разом зі своїми донечками. Одягнуті в гарні малиці — це верхній одяг з оленячих шкір, — вони як добрі знайомі ведуть невимушену розмову, а дівчатка разом з доньками місіонерів зайняті своїми дівчачими справами — ляльками та ведмедиками. Мимоволі прислухаюся до розмови. Виявляється, що у жінок, які живуть, кочуючи тундрою за стадами оленів, і в жінок, що живуть у місті, багато спільних проблем — це здоров’я дітей, це турботи і клопоти по дому і ще, і ще... Надія вже більше шести років є членом церкви, хоча на зібраннях буває нечасто — стада оленів відходять далі й далі, аж під Уральський хребет, а це десятки і сотні кілометрів по засніженій тундрі, де бурани та палючий мороз — постійні супутники оленярів. Далеко в тундрі разом з чоловіком Олексієм в чумі залишився маленький Аврам, тому в місті затримуватися довго не можна. — Надіє, а чому б вам не перейти в місто— все ж, умови кращі? — запитую. Вона якусь мить думає, а потім сміється щиро і весело — майже як пані Юлія Тимошенко, виступаючи на помаранчевому майдані. — Та тут буде тісно, і дівчаткам захочеться на свободу, а так весь час дивитися на стіни... Ні, там краще. Іти он в школу не хочуть — в чум хочуть, їм там краще... Я слухав і зважував думкою весь тягар домашніх справ, суворий побут, заготівля дров на лютому морозі, постійні переїзди... На одному місці затримуються 6—7 днів, і знову нехитрий скарб на нарти — і в дорогу. А маленька жінка продовжувала: — Їхала одного разу на оленях, а тут — річка, потрібно на другий берег. Бачу — дуже небезпечно, але ж треба. Я помолилася і сказала: “Господи, допоможи мені на другий берег перебратися”, і рушила. Нарти вода заливає, я ледь не випала, вода дуже швидка, вся промокла, але перебралася. Всі речі промокли, але я дуже раділа, що Євангеліє і пісенники сухі залишилися. Ви уявляєте: зовсім-зовсім сухі! Слава Богу, що синочок Аврамко не їхав зі мною, а то міг би потонути — і це Господь передбачив. ... Дивлюсь у вікно вагона — непроглядна темінь, сотні і тисячі кілометрів снігової пустелі, десь там загубився чум ненців — Надії та Олексія Лапландерів, який так далеко від благ цивілізації, але так близько до Бога. До Інти наш потяг прибуває о пів на першу ночі. Хто подорожував, і особливо на Півночі, той знає, що таке нічні вокзали: заметені снігом полустанки або цивілізованіші, збудовані руками засуджених зразки архітектури періоду побудови “світлого майбутнього” та лозунгу: “Дайош, Сєвєр!” ... Якщо вночі на чужому вокзалі тебе зустріли — то він одразу стає привітнішим. На цей раз сталося саме так. Богдан Дмитрієнко зустрічає нас із широкою усмішкою земляка — і так приємно скрипить сніг під ногами. — Двадцять три роки на шахті “Капітальна”, — розповідає він. — Тут сім’я виросла, ніби вже й звик, але ... шахту недавно закрили, на роботу не можна влаштуватися, чекаю переселення десь в центральні регіони Росії, а, може, з часом і в Україну. “Нашого цвіту по цілому світу”, — думаю собі. Які ж ви непрості, долі українські! ... Біля дому молитви в Інті — високі замети. Вже друга година ночі, та одне з вікон горить приємним світлом — нас чекають. Любов Онищук, українська дівчина з багатодітної сім’ї, з села Чорниж, що на Волині, вже більше десяти років торує місіонерські стежки на Півночі Комі-республіки. Вранці — півгодинна прогулянка по Інті. Це місто побудоване в 40-50-их роках руками тисяч засуджених з України, Латвії, Литви, Білорусі та інших республік, всього тут побували представники 69 національностей. Навіть у Воркуті так не відчувався подих Півночі, як тут. Щільніше закутуюся у шарф і прискорюю кроки. — Зайдімо в музей, — пропонує Люба. Я згодний хоч куди, аби тільки тепліше. У затишних залах музею і справді тепло. Радянськість дихає просто в обличчя фотографіями вождів — строгих та самовпевнених, у розлогих галіфе та шкірянках. “Уничтожим кулаческую прослойку”, — закликають гасла. Цифри, що показують кількість видобутого на-гора вугілля, листівки та плакати — як ілюстрація побудови “світлого майбутнього”. Фотографії знаменитостей кіно (правда, всі вони відбували тут тривалі терміни ув’язнення) та багато іншого. Насамкінець мою увагу привернув невеликий стенд. Шматок сірої мішковини, обрамлений колючим дротом, а на ньому декілька затертих клаптиків паперу. Приглядаюся і впізнаю букви і слова рідною мовою. Вчитуюся ще і ще. Похапцем на залізничному квитку записую зміст двох записок. Ось вони: “Ми працюємо тут, а наші душі всі на Україні, далеко звідси. Немає вістей з Батьківщини, але ми певні, що наша кров і піт не пройдуть дарма”. І друга, а можливо, це продовження цієї ж записки на іншому клапті паперу: “Цей дім будували в’язні, і серед них багато українців: 1. Покотицький Микола, 8 р., Львівщина. 2. Ошуканець Михайло, 10 р., Волинь. 3. Черешня Андрій, 25 р., Рівненщина. 4. Маліновський Михайло, 25 р., Львівщина. 5. Павлишин Петро, 10 р., Рівненщина. 6. Леонюк Володимир, 25 р., Полісся. 7. Самокищук Ярослав, 25 р., Станіславщина.” Ці записки були виявлені під час реконструкції одного з будинків міста в 1990 році. Статистика на стенді доволі сухо повідомляє: на 30.12.1954 р. Інта-Лаг нараховував 11506 чоловік, з них 3282 — українці... Микола СИНЮК. Фото автора. Луцьк—Воркута—Інта—Луцьк.
