БЕЗРУКИЙ... ГОДИННИКАР

Олексій Єфремович Мартинець належить до рідкісної категорії жителів України. Він інвалід війни першої групи, хоч 60 років тому, у 1944 році, коли радянські війська визволили його рідне село Згорани, що тепер в Любомльському районі, і війна, здавалося, назавжди покотилася на захід, за Буг, йому було лише вісім років.
Батька його, як згадує, насправді звали Юхрамом. Були такі тоді в селі чудернацькі як на теперішнє вухо імена — Лупа, Гейко, Юхрам. Там в шопі на хуторі між Згоранами і Власюками вони з батьком, матір’ю і меншим братом Сергійком ховалися від німців, коли біля села йшли бої. Після фронту й лишилися на полі блискучі “цяцьки”. Одну з них і знайшов згодом малий Олексійко. Сусідська дівчинка Настуня зацікавилася, що ж то за штука така? Альошка знав, що то нібито протитанкова граната, але, щоб заінтригувати дівчинку, сказав, що то пістолет.
— Дай, подивлюся,— попросила вона.
Він відбіг, аби те дівчисько не забрало, а тоді став показувати, як блискуча “штучка” вставляється в той “пістолет”.
— Я навіть вибуху не чув і болю не почув,— згадує він тепер. — Тільки наче свист у голові. Він і досі там у мене “сидить”, той свист, часом до півночі, як не можу заснути.
Очнувся він під липою на хуторі Власюки, побачив над собою схилені людські обличчя, серед них злякане батькове. Дуже хотілося пити, попрохав води. Ще не знав тоді, що вибухом пошрамувало обличчя, особливо підборіддя, вибило шість передніх зубів і відірвало праву руку. Не знав, що на його щастя неподалік виявився солдат із якогось запізнілого обозу, який кинувся до місця вибуху і відразу перев’язав йому міцно те, що лишилося від дитячої руки — інакше б помер від втрати крові, яка полилася фонтаном.
Потім він бачив, як пливло над ним чисте високе небо — то везли підводою до лікарні, яка почала працювати у Згоранах. Після тижневого перебування в лікарні відправили його у військовий госпіталь в Голобах. Там він лікувався з військовими, солдатами, і досі згадує з усмішкою, як бігав з ними навперегінки й завше вигравав — бо ж він, хоч і без руки, але на двох своїх ногах, а солдати ті — на костурах стрибали.
Восени сорок четвертого, коли зажило те, що від руки лишилося, затяглися шрами на обличчі, виявилося, що ніхто в госпіталі не знає, звідки той “малолітній солдат”. Олексійко став пригадувати, як його та сусідні села звуться і тут знайшлася добросердна тітонька, що до свого солдата приїхала. Родом вона була з Журавлиного, що в Старовижівському районі, і тоді Олексій пройшов разом з нею пішки шлях додому через пів-Волині. Як виявилося, вдома кілька місяців не знали, де він подівся і чи живий взагалі.
Він вижив, але відтоді на все життя отримав сільське прізвисько — Олексій Безрукий. У школі з заздрістю дивився на ровесників, які підтягувалися, а потім і “крутили сонце” на турніку. Зате на уроці фізкультури старався швидше за всіх пробігти і далі стрибнути, а про якесь звільнення від фізкультури й слухати не хотів.
Тут в дитинстві трапилася подія, яка багато в чому визначила його подальшу долю. Як і всі сільські хлопчаки пас корів. Тоді кожен пас свою корову, а разом збиралися на вигоні. І кожен для дівчат робив таку іграшку — возика з саморобними колесами, до яких приставлялася палиця, що допомагала тому колесу котитися. А вищий клас був — візок з двома колесами. І була там дівчинка Віра, яка раптом сказала:
— Хочу, щоб мені Альошка колесо зробив. Зробиш, Альошко?
У нього тоді ледь сльози з розпачу не виступили. Подумав — це ж навмисне насміхається дівчисько. Як же він однією рукою? Ще прутика якось виріже, ножик є, але ж треба колесо скласти, перетинки повставляти, ручку приладнати. І все однією рукою. А дівчинка дивилася наче б ненасмішкувато, заохочуюче. І він взявся робити. Як не дивно, а його візок виявився найкращим, потім і для інших майстрував.
— Це тепер я вже розумію, що Вірка тоді мене до життя заохочувала,— посміхається Олексій Єфремович. — По-своєму, по-дитячому підказувала, що мушу я, незважаючи ні на що, справжнім чоловіком бути.
Він ще, звісно, не знав, що доля в майбутньому готує ще один підступний удар. А тоді для себе вирішив ніяких поблажок не давати. Рубав дрова, орудував вилами, і все лівою рукою. А коли по закінченню школи вісімнадцятилітнім поїхав на заробітки в село Олексіївку на Дніпропетровщину, то ображався, як його овечки поставили пасти. І ожив, коли довірили керувати волами, а потім і брати участь у скиртуванні. П’ять років так разом з товаришами торував шлях до дніпровських країв. А тоді пішов у МТС, де працював механіком старший брат Василь і став машиністом льонопереробного агрегату.
— Через два роки я вже натирав льону найбільше у Головнянському районі,— задоволено розповідає. — Я придумав спосіб, як той льон два рази перепускати, з куделі продукцію получати, і жінок навчив як так подавати, щоб було менше втрат. За те мене преміювали путівкою на Виставку досягнень народного господарства у Москву.
На жаль, побачити “зореносну столицю” не судилося. Якраз треба було забрати зерно у колгоспі Рівненської області, де працював молодший Олексіїв брат. Отож, і поїхав за зерном. А як вернувся через два дні, переконався: напарник жодного разу машини не чистив, як належало. Як на те, якраз приїхала комісія з району, Олексій взявся терміново наводити лад. Якраз чистив, відгортав руками відходи, мимо проходила жінка, торкнула випадково за ногу, його нога опинилася в пастці. Коли став визволяти ногу, уже в іншу пастку потрапила його єдина ліва рука.
Поламало три пальці, два відрізали. Якось упрохав, щоб хоч і неправильно зрослого, але залишили ще одного пальця. По суті ж, після трьох з половиною місяців перебування в лікарні й кількох операцій, він лишився з однією рукою, на якій було два нормальних пальці.
Після того страшного випадку кілька років пас худобу в колгоспі. Та якось став придивлятися, як працює сусід Якуб, який вмів ремонтувати годинники. Народилося дивне, як у його становищі, бажання і собі спробувати. Спочатку практикувався на настінному годиннику-ходиках, а тоді знайшов на звалищі будильника і спробував залізти в його “нутрощі” й добився, що він хоч ненадовго (бо все іржаве всередині було), а таки пішов.
Неможливо повірити, доки сам не побачиш, що людина, в якої немає правої руки, а ліва покалічена, бере в ту руку мініатюрну викрутку, тримаючи її двома пальцями, і притримуючи третім, тим самим, скарлюченим, і починає буквально чаклувати в малесенькому серці такого маленького годинника. На лобі виступає піт, погляд зосереджений і... натхненний, іншого слова й не підбереш. Підкоряючись порухам його інструменту, дрібненькі коліщатка оживають.
Коли в Згоранах будинок побуту відкрився, його директор цілком офіційно пропонував Олексієві Єфремовичу роботу годинникового майстра. Відмовився, бо треба було по селах їздити, а його чекала худоба на паші, город, який треба було обробляти. А от коли організували швейний цех, взяли майстром по ремонту швейних машинок (хоч будь, хоч не будь на роботі, казали, а щоб машинки справно працювали). Тоді Олексій Єфремович числився відразу на трьох роботах — пас колгоспних корів, ремонтував швейні машинки і в тому ж колгоспі обслуговував дві зерноочисні машини. Найважче, посміхається, було навчити жінок біля тих машин працювати. Я пригадую, як у селі про таких казали — нарваний до роботи — і він уже голосно сміється.
— Ну, а годинники досі возять ремонтувати, навіть з Любомля,— задоволено каже. — Якось зайшов там у райсобез, бачу такий великий старовинний годинник висить, я коло нього годинку попорпався, і пішов як миленький. А потім директор краєзнавчого музею в Любомлі Олександр Остап’юк попросив ще старовинний відремонтувати, такий, що на підлозі стоїть. Тепер, правда, не те, руки трясуться, бо ж вік, чоловіче...
А на тому віку судилося Олексієві Мартинцю зустріти свою кохану жінку Федору, в сільському хорі познайомилися, де обоє співали. На той час було йому двадцять шість. Семеро дітей виховали. З особливою теплою інтонацією називає Олексій Єфремович їх імена — Вася, Володя, Люба, Катя, Коля, Льоня, Надя. Хоч діти вже всі дорослі, по світах розлетілися. Склалося так, що Василь і Володимир у російській В’язьмі живуть, в одному будинку, обоє робітники. Люба співає в Кубанському козачому хорі, на гастролях за кордоном побувала. Катя — фельдшеркою працює в Мельниках, біля Шацька. Знайшли своє місце в житті й інші. Із здивуванням дізнаюся, що дружина Миколи — відома львівська журналістка Світлана Мартинець. Семеро онуків уже має подружжя.
Олексій Мартинець сам однією, причому лівою рукою з трьома (чи двома) пальцями рубає дрова, їздить їх в ліс заготовляти, виконує всі можливі роботи по хазяйству, як може дружині допомагає. У 1976 році, коли був на сезонній роботі у знаменитому селі Березовичі, від нині вже покійного тамтешнього голови Василя Герасимчука дізнався, що є коса, яка незвично, у зворотний бік, зліва направо косить. Так що її можна пристосувати до лівої руки, притримуючи протезом, якого він став носити замість правиці з 59-ого року. Виписав таку незвичну косу аж із російського міста Орська і з того часу сам і сіно для корів накошував.
Ось уже багато років має Олексій Єфремович мрію — отримати машину, що як інваліду Великої Вітчизняної війни першої групи, сказали йому, належить. Переписка з цього приводу із органами соцзабезпечення тривала довгі роки, доки з відчаю махнув рукою, отою, з покаліченими пальцями.
З особливим почуттям і сором’язливою усмішкою згадав, як якось зайшов до сільради, а там заврайвідділом соцзахисту, якому він годинник колись відремонтував. Подивився, впізнав і сказав, звертаючись до його односельчан, що були в кабінеті:
— Люди, шануйте цього чоловіка, бо він того заслужив. — На очі Олексія Мартинця навертається скупа сльоза.
Володимир ЛИС.
Фото Миколи МИКИТЕНКА.