Світлана Лисюк з Нововолинська у складі медбригади рятувала на операційному столі нинішнього президента Інгушетії Руслана Аушева...
Світлана Лисюк з Нововолинська у складі медбригади рятувала на операційному столі нинішнього президента Інгушетії Руслана Аушева...
ЗУСТРІЧ З АФГАНОМ У літаку, як у душогубці, голці ніде впасти. Лиш в ілюмінатор, ніби крадькома заглядають світлі промінці – звідти, з туманної пелени. 5 березня 1986 року вантажний літак ІЛ-76 здійснював свій черговий рейс за маршрутом Ташкент – Кабул. Світлану, одну з небагатьох пасажирів-жінок цього повітряного лайнера, охопило якесь незвідане досі почуття, яке, як не дивно, було далеке від тривоги, а більше заворожувало цікавістю. Як там, в Афганістані, куди посилали наших юнаків виконувати так званий інтернаціональний обов’язок? Зрештою, ця країна вималювалась в уяві Світлани уже давно з телерепортажів Ліщинського, інших журналістів. Її не посилали – вона зголосилась сама добровільно… Світлана досі трохи побачила світу: жила в Криму, в Білорусії, в Німеччині. І хоч ця країна, де точилась кровопролитна війна, звідки привозили наших хлопців у цинкових трунах, викликала у багатьох жах, молоду жінку це не зупинило. Вважала, що у 34 роки має право приймати самостійне рішення. У літаку – звичайні житейські розмови. Жартують солдати, офіцери. Поруч – знайома Люда Веремейчук. Ніхто не знав, чи надовго їдуть, та й чи повернуться. Всі розуміли, але ніхто не наважувався говорити про такі речі. Ступивши на оповиту наскрізь піском землю Кабула і помітивши на кожному перехресті військових, відчули: тут справді війна. Попереду за 45 кілометрів – Баграмський медсанбат, куди необхідно добратися. … На вокзалі ніхто не зустрів. Темрява все більше поглинала чужу, незнайому землю. Холодок мимоволі закрадався у душу, а розум підказував: розчаруванню і страху не піддаватись. Група з 15 чоловік вирішила самостійно розшукувати комендатуру. Полегшало, коли натрапили на військового, який прямував у Баграм. Співбесіда з комбатом, який, правда, не забув нагодувати, і на закінчення – строге і коротке: “Завтра зранку приступити до роботи”. ПО 20 ГОДИН НА НОГАХ … Вперше в житті Міжнародний жіночий день відзначався більш ніж прозаїчно – з тривогою і сум’яттям на серці. Але ж сама себе підбадьорювала: ти ж так хотіла, так хотіла. І справді, перший раз у 1984 році Світлані відмовили у службовій поїздці в Афганістан. Вдруге, через рік, вона отримала “добро”, правда, на вакансію медсестри. Але, незважаючи на те, що працювала лаборантом, погодилась. Адже за плечима – медучилище, більш як десяток літ роботи у медичних установах. Та в останній момент перед від’їздом у Луцьку переоформили документи – і 9 березня вона зайнялась своєю звичною роботою. Якою була ця робота у воєнно-польових умовах нецивілізованої східної країни? Якщо коротко, то напруженою, виснажливою і відповідальною. Особливо у дні інтенсивних бойових дій, які приносили немалі жертви: по 30 чоловік поранених у день. Щодня – операції, операції, доходило аж до семи. Аналізи потрібно було брати кожних дві години. Взагалі, першими, хто підходив до хворих, – це медсестра і лаборант. Доводилось бути на ногах по 15-20 годин без перепочинку. Тоді від утоми падали, мов убиті. — Пригадую, як на КамАЗ, у якому їхало п’ять чоловік, упав… літак – афганському пілоту не відкрився парашут. Потерпілих привезли у медсанбат, робили все необхідне, але життя молодим людям врятувати не вдалося, — пригадує перший шок моя мила співбесідниця. Не меншим жахом стало те, коли побачила палаючі склади з хімічною зброєю, розміщені неподалік, у які влучив снайпер. А через кілька днів – новий стрес. В обідню пору перед очима відкрилась страшна картина: у небо злетів літак – вибух – і в лічені хвилини його охоплює полум’я. Четверо наших встигли вистрибнути з парашутами. А п’ятий, командир, залишаючи палаючу машину останнім, потрапляє у руки душманів. Згодом дізнаються, що він жорстоко був порубаний душманами. А за голову радянського офіцера давали мільйон афганів... Залишив свій похмурий слід і день 1 липня 1988 року. — Евакуйовували цього спекотного дня у Кабул хворих. А перед тим наш БТР збив афганський автобус, були поранені, — розповідає Світлана і її проникливий погляд голубих очей ніби починає дивитися крізь роки. – Знаючи мстивість духів (душманів), нам порадили сісти в інший БТР. І ось серед тиші по нашому броньовику – автоматна черга. Стоматолог, який сидів наверху, стікає кров’ю. Ми, охоплені страхом, повертаємо назад, у лічені хвилини стаємо до операційного стола… А чи пригадуються моїй співбесідниці якісь світлі моменти серед суворих буднів війни? Якщо вдавалось врятувати солдата чи офіцера – це вже було велике свято. Пригадала не лише пам’ятний, але й досить-таки історично значимий факт… На операцію з пошкодженими легенями потрапив молодий чоловік кавказької зовнішності. Зробили все необхідне – йому стало значно легше. А тоді дізнались, що це той самий Руслан Аушев (нинішній президент Інгушетії – А.Л.), який на той час вже був Героєм Радянського Союзу, прославившись при охороні дороги через перевал Саланг. Тоді жартувала до своєї напарниці казашки Гулі: “Запам’ятай той момент, коли ти великій людині мила ноги”. Він був досить привітний з усіма. Лежав на лікарняному ліжку довгенько, згодом доглядати його приїхала красива жінка, яка назвалась сестрою. СМЕРТЬ ЧАТУВАЛА ВСЮДИ Баграмський медсанбат – майже на передовій. Це про нього у свій час писала зворушливі матеріали у “Комсомолці” Олена Лосото. Це там, поруч, побував і написав свій останній репортаж журналіст Олександр Секретарьов, про якого тоді говорила вся країна… Вирізки з газетними матеріалами, які стосуються афганської теми, бережливо зберігаються у Світлани. Для неї вони – дорога реліквія, яка нагадує найхвилюючіші моменти життя. —Жодного разу, — розповідає, — на щастя, наш медсанбат не обстрілювали. І це завдяки тому, що ми не відмовлялись лікувати їхніх. Поставимо на ноги, а тоді в обумовленому місці і в певний час передаємо ворожому табору. Медики мусили поступати гуманно – і нас за це цінували. Хоч з нашими чинили надзвичайно жорстоко… Не одну таблетку заспокійливого довелось випити, коли прийшло повідомлення, що її земляк з селища Жовтневого Ващук, з яким раніше спілкувались не раз, загинув. І якщо чесно, то на кожного, хто був там присутній, смерть чатувала скрізь. Траплялось, що нашим солдатам підкидали зовсім безневинні речі: кулькову ручку або мильничку. І варто було бодай легко зачепити, як лунав вибух. — Навіть на ринку, — пригадує Світлана, — і то боялись щось купувати, аби не отруїтись. Одного разу купили апельсини, а вони виявились наколоті чимось, від них стало погано… Траплялось, що наші жінки заходили в магазин і там пропадали. Тому конвой за нами завжди пильно стежив, інколи навіть серед ночі робили перевірку. Важко було пережити піщані бурі, задушливе повітря, шістдесятиградусну спеку і рій мух. Сидиш у їдальні, а піт цівкою стікає у тарілку. Кондиціонер був лише у польовій лікарні. Вмирали від черевного тифу, інших інфекцій. "ТАКИМ ЖІНКАМ — СТАВИТИ ПАМ’ЯТНИКИ" — Це була безглузда війна. Але присутність таких жінок, як я, у той момент була більш ніж оправдана, — філософськи дивиться на події 16-річної давності Світлана Лисюк і додає. — Та, попри все, це були прекрасні роки мого життя. Я бачила свою потрібність людям, відчувала їхню глибоку вдячність… І ця “потрібність” вилилась у десятки грамот, подяк за “мужність і турботу, виявлені до поранених і хворих на землі Афганістану під час виконання інтернаціонального обов’язку”. Два роки і сім місяців Світлана Лисюк пропрацювала у цьому земному пеклі. Як чекали її повернення назавжди (в короткотривалих відпустках була двічі) мама Галина Тарасівна і сестра Ірина! Афганістан – це наші непростимі втрати, яких нема права забути. Як і те, що ця війна мала би багато чому навчити нас. Хоч знаємо ми про неї далеко не все… Так вважає Світлана Лисюк, яка має на це моральне право. —Таким жінкам треба ставити пам’ятники за життя і нагороджувати вже за те, що вони приземлились на афганській землі, — запам’ятались слова командуючого обмеженим контингентом радянських військ в Афганістані генерала Громова. Це про таких жінок, як Світлана, скромних, непомітних, але самовідданих. Нею не можна не захоплюватись і тому, що вона зуміла зберегти велику любов до життя. Безмірно турбується про дочку-красуню Ірину і маму. …Нагорода Світлану знайшла вже на рідній землі. Медаль “За бойові заслуги” вручали їй у Нововолинську. Алла Лісова, влас.кор. “Волині”.
