Минуло 60 років відтоді, як українці Холмщини й Підляшшя були депортовані зі своїх споконвічних земель...
Минуло 60 років відтоді, як українці Холмщини й Підляшшя були депортовані зі своїх споконвічних земель.
У віршованих рядках українського поета і прозаїка Йосипа Струцюка, винесених у заголовок, відображені й біль душі, і туга за рідним краєм, і розпач сотень тисяч етнічних українців, депортованих з Польщі у 1944—1946 рр. Багато збігло років од тих тривожних часів, а біль і печаль не розвіялися. Історія цих пограничних земель багатюща й трагічна водночас. Вона таїть у собі таємниці древніх Червенських городів і феномен легендарного князя Данила Галицького, незламність духу жителів цих територій, які постійно мусили протистояти то одним, то іншим окупантам. З 1815 по 1914 роки Холмщина потрапила під владу Росії, майже на ціле століття, але ніколи не полишала ідеї возз’єднання з Україною. Приєднання Холмщини до України було проголошене постановою Центральної Ради 12 листопада 1917 року. Також за Берестейською мирною угодою (9 лютого 1918 р.) Холмщину прилучено до України. Але вже у 1919 році Польща знову перебирає владу над Холмщиною. Не можна не згадати, що всі окупанти в різний спосіб і різними засобами обмежували і навіть забороняли освіту для українського народу, гальмували і придушували культурно-освітній рух українців, прагнули знищити національну свідомість. Польська влада силою обмежувала творення української інтелігенції, вбачаючи в ній найбільшу перешкоду в процесі полонізації українського населення. Не звертаючи жодної уваги на свої зобов’язання в міжнародних договорах та наперекір своїй Конституції, польська влада брутально, жорстоко знущалася над своїми братами-українцями. На Волині й Поліссі, де поляки становили тільки 20 відсотків населення, в 1938 році було лише вісім українських шкіл і 1459 польських та 520 двомовних. На Холмщині й Підляшші не було жодної української школи. Влада застосовувала насильство, пацифікації, нічні напади на села, в яких українці відмовлялися переходити на римо-католицьку віру, що тоді означало прийняття польської національності. З того часу минуло 60 років. Але, на жаль, влада і досі не прислухалася до наших вимог дати політико-правову оцінку виселення українців з їх етнічних земель у 40-х роках минулого століття й надати їм статус депортованих. Відшкодувати моральні й матеріальні збитки, яких вони зазнали у результаті депортаційних акцій, допомогти в облаштуванні цвинтарів та могил предків, залишених по той бік кордону, місць масових захоронень наших краян, закатованих польськими бандитами лише за те, що вони були українцями. 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення була підписана ганебна угода про “евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Ганебною ця “евакуація” була з багатьох причин. Насамперед тому, що для її здійснення використовувалось регулярне польське військо. У березні 1944 року нищення українців стало масовим. Тільки в одному Грубешівському повіті польські бандити спалили понад 60 українських сіл, вимордували більше чотирьох тисяч безневинних селян, серед них діти, жінки, люди похилого віку. А взагалі це варварство почалось (як стверджують і польські джерела) ще у 1941—1942 роках. 26 травня 1943 року були знищені українські села Моложів, Стрільці, Тугані, Мірче. Такими ж жертвами 27 червня 1943 року стали і мешканці сіл Кічкарівки і Черчиць Волинської області, тепер ці села входять до складу міста Луцька. Ось що згадують очевидці. Володимир Радовець: “Мені йшов п’ятнадцятий рік. Я погнав корову, дорогою побачив німецьку танкетку, а за нею їхала підвода. На підводі сиділи поляки. Про те, куди вони їхали і чим вони займалися, я дізнався, коли прийшов у двір Бохонюків — рідних моєї мами. Того дня мали бути хрестини моєї маленької двоюрідної сестрички Наталки, яка народилася за два тижні до свята Трійці. Коли я зайшов до хати... Вибачте за сльози... Досі не можу про це спокійно говорити. На ліжку лежала вбита трирічна Софійка, її, мабуть, застрелили сонною, вистрелили в голівку, аж пір’я з подушки розлетілося. Посеред хати були вбиті дядькова дружина і двотижнева Наталочка. Я вибіг у двір, кинувся до клуні. Там лежали вбиті бабуся і дядько Василь. Не знаю, скільки там стояв, приголомшений побаченим. А коли вийшов на подвір’я, туди вже знову заходили вбивці — “Цо ти робиш?”— запитав мене поляк — “Ніц не роблю”,– відповів я. А коли він відвернувся, кинувся втікати додому. Похоронили всіх біля дому, бо на цвинтарі не дозволяли”. Віра Юхименко: “Перед Різдвом 1943-ого року тато пішов до крамниці дещо купити і зайшов до Залєвського. Той сказав: Платоне, йди додому, забирай сім’ю і втікайте, бо чув, що поляки українців різати будуть, казали: “Ми їм зробимо вігілію”. Тоді люди повтікали, але нічого не було — лихо ховалось аж до Трійці. І вже ніхто не попередив. Пам’ятаю, як мама ранесенько вийшла на подвір’я і закричала: “Черчиці горять!”. Горіло там, де жила моя бабуся (мама з роду Середів). Потім нам розповідав чоловік, чех за національністю, який врятував двомісячну українську дитину. Він побачив, що горить хлів, кинувся до хати, щоб розбудити господарів. Двері були відчинені. Він зайшов, а там калюжі крові і в них мертві люди. Вибіг на вулицю, а в хаті почувся дитячий плач. Він повернувся, взяв дитину на руки. Коли виніс дівчинку, йому шлях перекрили ті, хто палив і вбивав. Наказали: “Кидай дитину у вогонь!”. Але він відмовився, сказав: “Можете вбити мене самого, але дитину у вогонь я не вкину”. Відніс дитину до Ситників, а ті вже потім передали родичам. Вийшов від Ситників — горить хата Мотрі Середи. Діток поранених винесли на простирадлі, понесли до хліва. Хлів підпалили. Чех кинувся до дітей. Але його не пустили. З вогню чути було крик, аж поки діти не подушилися димом. Згоріла і наша бабуся. Серед тих, хто чинив ці звірства, була і полька пані Демська. Демські жили поруч із Сардачуками та Бохонюками. Їхня донька працювала в німецькій поліції. Завжди ходила у чорних штанях, френчі і з нагайкою, якою любила постукувати по своїх хромових чоботях. Ця полька брала участь у цій акції по знищенню українців. Страшна була людина. Наступного дня ми пішли на те місце, де вже не було бабусиної хати. А хата Півчуків стояла непошкодженою. Сусідка розповіла, що коли до неї зайшли і запитали, якої вона національності, то відповіла, що польської. Їй наказали зачинитися в хаті і не виходити. Через вікно вона бачила, як убили чоловіка моєї тітки, маминої сестри, а саму тітку поранили, вона повзла по хаті, просила помилувати, але її спалили живцем у хаті. Ще одна сусідка, баба Климчучка, залишилась жива, бо, коли її запитали про національність, вона сказала, що обидві доньки заміжні за поляками”. Віра Притолюк — пані Віра Юхименко — сказала, що наших людей раніше попереджали про небезпеку, а цього разу ніхто нічого не знав. Я думаю, що дехто все-таки знав. Вдень перед тією страшною ніччю Василь Бохонюк, мій рідний дядько, зайшов до сусідів, щоб забрати свою трирічну Софійку. Дівчинка розігралася і не хотіла йти додому, ледве він її вмовив. Коли виходили, попрощався. А Демський, батько тієї самої бандитки Демської, яка служила в німецькій поліції, саме також зайшов до сусідів і сказав: “До відзеня. Нє вядомо, чи ютром зобачимись”. Вони таки більше не побачилися, вночі всю родину Бохонюків убили: дядину з двома дітьми в хаті, а бабусю і дядька — в клуні. Бабуся, коли їх вели до клуні, благала: “Вбийте мене, але сина не вбивайте, він ще такий молодий, у нього такі маленькі діточки...”. Людям старшого покоління добре відома трагедія білоруського села Хатинь. Хатинські дзвони тривожно гули над світом, застерігаючи людство від фашизму, але у цей час уся цивілізована Європа не чула стогону безвинно катованого, мордованого, спалюваного, розстрілюваного українського люду села Сагринь, що на Холмщині. Європа мовчки спостерігала за варварською інквізицією «великих польських християн» проти українців — теж християн. Ось що згадують очевидці трагедії — настоятель Сагринської церкви, а також жителі Сагриня Розалія Носаль, Антоніна Митюк, Надія Медвідь, Василь Притула. 10 березня 1944 року о 4 годині ранку Сагринь оточило 500 бандитів, які почали стріляти запальними кулями. Село запалало, людей охопив жах, почалася паніка. Горіла церква, парафіяльні будинки, горіла земля під ногами. Люди кидались у різні сторони, щоб уникнути смерті, але вона наздоганяла їх усюди. Ревіла худоба, іржали коні. Василеві Притулі, тоді семилітньому хлопчикові, у цьому пеклі судилося вижити, бо родина сховалась у схроні, закритому плотом із лози і присипаному землею. Як згадує Василь Притула, у схроні було 22 особи, серед них малолітні діти. Аж тут почувся тупіт коней, перемішана лайкою польська мова, зойк і стогін поранених. Те, що люди побачили, вилізши із схрону, важко описати: села вже не було, від церкви лишились тільки мури, всюди було багато трупів, закатованих жінок, яких розстрілювали разом із дітьми. Анатолій ПРАЧУК, колишній голова Волинського товариства «Холмщина».
