Минуло 60 років відтоді, як українці Холмщини й Підляшшя були депортовані зі своїх споконвічних земель...
(Закінчення. Початок у “Волині” за 9 квітня)
Минуло 60 років відтоді, як українці Холмщини й Підляшшя були депортовані зі своїх споконвічних земель... (Закінчення. Початок у “Волині” за 9 квітня) Розалія Носаль була свідком того, як сусід-поляк наздогнав на коні мамину сестру Анастасію й вистрелив їй у голову. Бачила також, як один з бандитів вбивав сусідку Теклю з двома дітками, яких вона пригорнула до своїх ніг. Бандит стріляв по ногах, щоб вбити дітей на очах у матері. Пані Розалія до кінця життя не забуде жахливого крику Теклі. А ось що розповіла жителька Сагриня Антоніна Митюк: «Ми з чоловіком, як снопи з поля, трупи підводою возили. Кругом було людьми встелено». Настоятель села Жиховичі, яке теж було спалено 10 березня, о 2 годині 30 хвилин у своєму звіті писав, що тут було вбито 200 людей. Ходив я з людьми з Космова до Жихович поховати вбитих, але бандити не дають, кожного разу стріляють, вчора я ще раз ходив до Жихович і бачив, що трупів почали їсти свині, які бродять голодні на згарищах. Тоді ж настоятель стверджував, що загально в Сагрині загинуло 800 людей, є ще окремі свідки, які кажуть про 900 осіб. Деякі закопані там, де вони загинули, і це крадькома, щоб поляки не вбили ще й тих, що ховають, як це зробили в селі М’яким, де на другий день повбивали людей, що вернулися з села. Лучанин Віталій Сивак з Модриня свідчить, що наприкінці осені 1944 року поляки вбили Агафію Остреняк та її дочок 8-річну Настю та 6-річну Ганю за те, що вони не хотіли виїжджати в Україну... Таких свідчень дуже багато. Уповноважені громад Грубешівського та Томашівського повітів 2 серпня 1944 року в листі до Й. Сталіна писали про те, як польські бандити почали оточувати українські села, дотла палили будинки, нищили усіх підряд людей, що всього ними на той час було спалено понад 150 українських сіл та знищено майже 15 тисяч українців. Це тільки по двох повітах. Лучанка Надія Мельник (з дому Новосадів), яка ще в березні 1944 року пережила пекло Сагриня і Ласкова, розповіла, як колишні польські бойовики вийшли з лісів після вигнання німецьких окупантів і влившись в ряди польської міліції, продовжували бити, мордувати, грабувати мирне українське населення. «Коли ми зверталися до представників радянської влади, уповноважених по евакуації, — казала вона, — то ті посміхалися і радили: «Поєжайтє к нам, у нас мєста і работи хватіт для всєх». А ось про що розповідала лучанка, колишня мешканка Верховин Холмського повіту Софія Адамчук. 6 червня 1945 року на її село напав до зубів озброєний загін Народних Сил Збройних Люблінського округу, яким керував капітан Мечислав Паздзерський (псевдонім «Сірий»). Нападники вбивали дітей, стариків, немовлят у колисках, усіх, аби тільки це були українці. Декілька місцевих поляків, серед них був учитель Казановський, показували будинки українців. Убили столітнього діда Тивонюка, замордували священика, його вагітну невістку та п’ятирічну внучку. На колонії (хутір) знищили Кондратюка та всю його сім’ю. Позганяли людей із поля в одну з кімнат господаря, впритул розстріляли розривними набоями 14 осіб. На долівці, стінах, стелі кров, людські мізки, пальці рук, ніг... Перед хатою лежало тіло закатованого Кондратюка, розрубане вздовж лопатою... Упродовж години тут загинуло понад 200 верховинців (за офіційними даними 196), серед них — 65 дітей від двох тижнів до одинадцяти років, 45 чоловіків, а решта — то були жінки та діти старшого віку. Убивали сокирами, лопатами, мотиками. Мало місце гвалтування. Особливо до брутального насильства стали вдаватися з середини вересня 1945 року. До районів масового виселення українського населення направили три піхотні дивізії Війська Польського. Примусове переселення українського люду проводилося польськими військами, народною міліцією, управлінням безпеки, нерідко без попередження. На збирання давали 24, а то й дві години. Люди не встигали забрати з собою навіть необхідні речі. Майно, залишене депортованими, привласнювали військові, міліція, або звичайні бандити. Брутальними були факти обкрадання в дорозі, на пересильних пунктах, де голодні, беззахисні люди без даху над головою в негоду, навіть у зимову пору перебували по кілька днів, а то й кілька тижнів чи місяців. Більше півмільйона українців упродовж періоду від 14 жовтня 1944 року і до кінця липня 1946 року були «добровільно евакуйовані» зі своїх споконвічних прабатьківських земель. Ростислав Клейзор із села Лошнів на Тернопільщині (1935 р.н.), колишній мешканець села Гвоздів Грубешівського повіту, розповів про те, як польською бандою 8 березня 1945 року було пограбовано ешелон з його односельцями. Сталося це на місцевості Липовець. Потяг зупинили. Людей роздягали до білизни, забирали одяг, взуття, навіть білизну, худобу, продукти, усе пограбоване вантажили на фури і від’їжджали. Мали намір вагон облити бензином і спалити разом із переселенцями. Беззахисні люди стали прощатися. Одна жінка зняла з грудей ікону Турковецької Божої Матері. Дорослі та діти цілували цю ікону, просили Божого спасіння. І раптом усе стихло, потяг рушив. Голі, босі, пограбовані переселенці з с. Гвоздева їхали в Запорізьку область. Розповідав мій батько, Прачук Олександр Антонович, житель м. Луцька, мешканець села Горшів Замостського повіту. «Знущання з боку поляків і совєтів змусили нас покинути свою рідну землю, де мій батько мав понад 100 га, та їхати в світ за очі, на дальше поневіряння. Під час виїзду на нас напали польські бандити, грабували, забирали в нас коней, корів, вози, інше майно, убивали нас. Перед самим від’їздом бандит Міхнович з с. Невірків Замостського повіту забив сестру моєї дружини Наташу Туркалю, а потім ходив по селі й хвалився, який він герой. Також Міхнович розповідав, що Наташа просилася, щоб він її не вбивав, віддавала все, що при собі мала: кожух й інші речі, але Міхнович не послухав, тіло, за його словами, викинув у рів, ми і до цього часу не знаємо, де похоронена 24-річна Наташа». Сумнозвісна акція «Вісла», здійснена польським тоталітарним режимом у 1947 році, безсумнівно, була депортацією за етнічною ознакою, якої зазнали більш як 300 тисяч українців. Друга депортація відрізнялася від першої лише напрямком. На цей раз вивозили на захід, до самого кордону з Німеччиною. Мета була єдина: щоб не залишилось і сліду українського на цих землях. Вивозили та розселяли по дві, три родини у селі, щоб швидше можна було асимілювати, викорінити та знищити національний дух. У цьому полякам сприяв прошовіністичний уряд на чолі з душителем усіх народів Сталіним. 12 жовтня 1944 року до Москви прибув прем’єр польського уряду в екзилі Миколайчик із професором Грабським на переговори зі Сталіним. Сюди також прибули: Черчілль, Іден, Гаріман. 13 жовтня відбулася спільна зустріч у Кремлі, де обговорювалося питання кордонів між Польщею і Україною по лінії Керзона. Як бачимо, встановлювали кордони без участі українців, віддаючи наші прадавні землі та викидаючи на поталу наш народ. Перед від’їздом з Москви Миколайчик мав ще одну зустріч зі Сталіним, благав віддати Західну Україну і Білорусь Польщі. На що Сталін відповів: «Поляки мусять бути вдячні, що я не жадаю більшого, в часі 1914 року ми мали більше». Під час цієї розмови знову була мова про винищення українців. Сталін спокійно сказав, що він дав наказ розстріляти 20 000 західних українців, а 200 000 загнати до війська, що було виконано («Історія Холмщини і Підляшшя»). Соціологічні дослідження, проведені понад десять років тому на Львівщині, показали, що 95,2 % з числа переселених підтвердили, що це була депортація. Останнім часом Волинське товариство «Холмщина», опитавши понад 300 респондентів — колишніх мешканців Холмщини і Підляшшя в Луцьку, Ковелі, Рожищенському, Локачинському, Луцькому, Любомльському районах, отримали стовідсоткову відповідь про те, що переселення їхніх родин було примусовим. Вони заявили: «Ми не переселенці, ми — вигнанці». Депортовані українці залишили в Польщі 461317 га власної землі та посівів на загальну суму понад 17 мільйонів злотих, майна на суму 732278998 карбованців, у тому числі будівель на суму 615718506 карбованців. Вони привезли з собою в Україну більше 55 тисяч коней, 113500 голів великої рогатої худоби, 46500 овець та кіз, 24500 свиней, 66500 одиниць грунтообробної техніки, 1013 сівалок, 1653 зернозбиральних машин і механізмів, 2024 молотарок, 24069 возів. Адже їм тут землю обіцяли для ведення одноосібного господарства в розмірах не менших, ніж ті, якими вони користувалися до евакуації, але не більше 15 гектарів на одне господарство. Але, як відомо, все це опинилося в колгоспах. Через рік-другий переселенці пішли по світу з торбами... Те, що сталося на Холмщині та Підляшші, має залишитися в українській історії, перейти у вічність. Пам’ятаючи заподіяні один одному кривди, робімо все для того, щоб це ніколи не повторилося. Анатолій ПРАЧУК, колишній голова Волинського товариства «Холмщина».
