МАЙСТЕР З БЕРЕСТЕЧКА РОЗПИСУВАВ ХРАМИ ТРЬОХ СТОЛИЦЬ

Іконописну справу самобутнього художника Андрія Бурбели сьогодні продовжують його діти

ДЕНЬ ВІН ПОЧИНАВ І ЗАКІНЧУВАВ З МОЛИТВИ
Наша дорога у віддалене село Антонівка Горохівського району розпочалася з... Володимира-Волинського. Зателефонував звідти знайомий і захоплено почав переповідати про те, що нещодавно розпис їхнього знаменитого Свято-Успенського собору зробив один волинський художник разом зі своїми синами. Священик Свято-Успенського собору отець Ярослав уточнив цю інформацію: упродовж кількох років їхній храм розписував відомий не тільки на Волині, не тільки в Україні, а й чи не в усьому колишньому Союзі іконописець Андрій Бурбела. Після раптової смерті Андрія Івановича його сини приїхали і закінчили розпочату батьком справу.
— Це був наш синівський обов’язок перед батьком, — сказав при зустрічі найстарший із чотирьох синів Андрія Бурбели Григорій. — Тато своїм прикладом, своїми роботами із самого малечку прищепив нам любов до малювання, як кажуть, дав нам хліб у руки. Ми просто не мали морального права не закінчити його справи!
Уже за кілька секунд, розглядаючи у їхній хаті портрети і автопортрети, виконані Андрієм Івановичем, ми раз по раз захоплено вигукували:
— Ой, здається, людина на портреті — жива: зараз встане і піде...
І Григорій, і Микола кажуть, що їхні найяскравіші спогади дитинства — це коли тато забирав їх на канікули у те місто чи село, де він розписував черговий храм, показував їм перші ази малювання, а потім поступово залучав до роботи. Спочатку, як дітей було мало — а всіх їх у батьків шестеро, то разом з татом їздила мама Галина. Адже розписати храм — це справа не одного тижня чи місяця, це справа, яка іноді триває не один рік.
Андрій Іванович вважав, що кожен мазок під час створення ікони — це як слово молитви, як крок до зустрічі з Господом. Тому той, хто хоче писати ікону, повинен зосередити свою увагу й усі думки на Богові. Без справжньої віри у Бога, казав, не можна писати ікони.
— Свій день він починав і закінчував з молитви, обов’язково промовляв молитву перед початком роботи і нас цьому вчив... — говорить Микола.
ГОСПОДНЯ ДОРОГА
Промовляв молитви... Андрієві Бурбелі було десять років, коли розпочалася війна. Спочатку трагічно загинула одна сестра, потім — друга. Старший брат підтримував зв’язки з повстанцями. Андрійко, у якого з малих років помічали хист до малювання, часто виконував його завдання: змальовував карикатури на Гітлера та Сталіна, переписував листівки... Але одного дня не стало і брата.
Ціну молитви він знав з тих років... За зв’язок брата з „бандерівцями” батьків відправили до Сибіру. Хтось з людей підказав хлопцеві заховатись. Андрій, якому вже на той час було тринадцять років, цілий рік блукав селами, ночуючи у стіжках сіна і соломи, просячись на ніч або просто погрітись до незнайомих людей. Та настане день, коли і його, і ще одну сестру та їхню бабусю, як і раніше батьків, поженуть у краї, де мороз взимку вище мінус п’ятдесяти не піднімається. Скоро сибірські холода заберуть і його сестру, і її маленького сина...
Пожаліли тоді в столярній майстерні бідного хлопця, який помирав з голоду, і взяли до себе на роботу. Так Андрій вижив. А потім настав день, коли він записався у художній гурток і талант юнака одразу запримітили учителі...
Він не міг не молитися у цей день. Але остаточна дорога до Бога в Андрія розпочнеться після повернення із дев’ятирічного сибірського заслання. На батьківщині ніхто не захоче його взяти на роботу і, не знайшовши ніякого виходу, він подасться послушником у Почаївську Лавру. Разом, до речі, з майбутнім волинським митрополитом Яковом. Але Андрію не суджено буде постригтися в ченці, як Якову. Побачивши у Почаївській церкві великі іконописи, чудесну іконографію і маючи великі задатки до малярства, він вирішив присвятити своє життя Богу по-особливому — буде розписувати Божі храми. Як Андрій молився у цей день!
ЗА ЙОГО ЦЕРКОВНИМИ РОЗПИСАМИ ОНУКИ МОЖУТЬ ВИВЧАТИ ГЕОГРАФІЮ
До своєї найзаповітнішої мрії — за власні кошти відновити церкву в своїй рідній Антонівці, добудувати до неї дзвіницю і розписати її разом зі своїми синами! — він буде йти десятки років. Крізь мозолі від звичайного пензлика, крізь піт від багатогодинної клопіткої роботи над зображенням образу святого на висоті 20 - 30 метрів. Але дійде!
Чи не найбільшою радістю останніх років життя Андрія Івановича був період, коли Бурбели майже усією сім’єю — батько, три сини — Григорій, Микола, Іван, донька Віра й дві невістки Надія та Олена — розписували новозбудовану церкву на Закарпатті у рідному селі тодішнього голови Центрвиборчкому Михайла Рябця. Сам Рябець виходив через різноманітні канали на майстра-іконописця з Волині Андрія Бурбелу.
Справді, у віддалене село на Горохівщині не один десяток раз їхали з усіх-усюд гінці, щоб запросити Андрія Івановича розписувати їхню церкву. Було так, що навіть ставали просити художника на колінах. Як зробили гінці з міста Ізмаїла. Там чекали черги на розпис аж п’ять років і сказали, що ще стільки чекатимуть, аби тільки їхній храм розписував художник Бурбела. Бо надто вже їм був до вподоби його стиль розпису. І це не пусті слова.
Москва — Єлохівський кафедральний Богоявленський собор, Патріарший собор. Київ — Миколаївський (Нікольський) собор Свято-Покровського жіночого монастиря, храм Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря. Кишинів — кафедральний собор. Почаїв, Свято-Успенська Почаївська Лавра — Печерна церква, Похвальська церква і церква святої Великомучениці Варвари. Санкт-Петербург. Самара. Пенза. Тернопіль. Сімферополь. Ізмаїл. Одеса...
По храмах, які розписував Андрій Бурбела, легко можна вивчати географію усього колишнього Радянського Союзу. То вже зараз майстри по розпису церков є чи не у кожному селі, а в часи тотального атеїзму лише одиниці з художників могли погодитися йти на такий для себе ризик. Одного разу чоловік з бригади художників-іконописців попросив у нього пробачення і зізнався, що вже кілька років закріплений за Бурбелою, щоб доносити „куди слід” інформацію про нього.
— Але я не можу тебе здавати, Андрію, адже ти людина, яка ніколи ні з ким не посварилася... — сказав. І не здав.
Показовою тут є історія із розписом у Свято-Покровському монастирі Києва. У головному, Миколаївському (Нікольському) соборі монастиря у 1981 році сталася велика пожежа. Собор потребував капітального ремонту. Комуністична влада дала лише дозвіл заново пофарбувати стіни, а от зробити їх розпис — категорично заборонила. Тому розпис робився підпільно — за риштуванням — навіть у той час, коли в храмі велася служба. Бригаду художників очолив... волинянин Андрій Бурбела. Коли на третій рік їхніх робіт зняли риштування — люди від подиву і захоплення ахнули: на головній стіні було зображення Ікони Покрови Божої Матері розміром 17х23 метри!
Андрій Іванович славився ще й як величезний майстер мініатюрних робіт. У тій самій Нікольській церкві він під лупою на іконі розміром приблизно 80х50 сантиметрів зобразив у повен зріст понад сто святих.
— А я не можу передати словами те, що відчуваю кожного разу, коли підходжу до нашого Георгіївського храму, — вступає в розмову отець Олег, настоятель і перший священик цього храму на Козацьких Могилах в Пляшевій. — Подивлюсь на знамениту „Голгофу” знаменитого Івана Їжакевича — і серце стискається, бо знаю, що ікони під нею, ікони у самій церкві малював і мій тесть — Андрій Бурбела.
„ІКОНИ ПРОСЛАВЛЯЮТЬ НЕ МАЙСТРА, А БОГА”
... Уже по приїзді додому знаходимо в Інтернеті інформацію про розпис Нікольського собору Свято-Покровського монастиря у Києві. „После пожара 1981 г., был расписан Никольский собор (втайне от богоборческих властей, в 1982 – 1983 г.г.).”
Телефонуємо Миколі і шкодуємо, що коли подають таку інформацію про собор, то і зараз не називають людей, які робили його розпис. При цьому зауважуємо, що не помітили батькового автографа і на жодній з його ікон, які самі бачили.
— Ікони покликані прославляти не майстра, а Бога, — казав з приводу цього наш батько... — говорить у трубку Микола.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ.