Не було б нічого дивного, коли б не отака приписка: “В документі сім’я викреслена. Є відмітка, що всі члени сім’ї в банді, дослівно: “Вся сім’я в банді”...
Одного дня до редакційного кабінету зайшла жінка й поклала переді мною архівну довідку, видану на підставі погосподарської книги № 1 тодішньої Вовчецької сільради Колківського району за 1944—1945 роки, у якій за № 143 облікується сім’я Максимчук Кулини Захарівни. Довідка як довідка, разом із головою родини вказано шестеро її дітей, усі по батькові — Семенівни та Семеновичі: Зіна, Олена, Михайло, Параска, Микола, Марія... Не було б нічого дивного, коли б не отака приписка: “В документі сім’я викреслена. Є відмітка, що всі члени сім’ї в банді, дослівно: “Вся сім’я в банді”. І вже справжній шок викликала інша архівна довідка, з якої можна було довідатися, що всі шестеро дітей, зазначених там,— малолітні. Найстарша, Зінаїда Семенівна, котра й принесла всі ці документи, із 1931 року народження, наймолодші, близнята Миколка і Марія — із 1944-ого... Уявляєте собі “банду”?! Ще не знала, яку історію повідає мені Зінаїда Семенівна, та журналістське чуття підказувало, що буде вона незвичайною й вартою уваги читачів. 1. БУВ БРАТ КИРИЛО, СТАВ СОТНИК “СТРІЛА” – Мені вже восьмий десяток, відчуваю, що небагато залишилось, а так не хочеться помирати “членом банди”. Тому й прийшла до вас, щоб розказати все, що пам’ятаю, як воно було насправді. А ще дуже сподіваюся, що, може, ще є хтось живий, хто пам’ятає братів моїх старших, Кирила Семеновича Максимчука, він був із 1924 року народження, і Федота Семеновича, на два роки молодшого. Вірите, рука не піднімається записати їх, коли поминаю в церкві, “за упокій”. Бо нічогісінько про них не відаю, чи склали де свої голови, чи є над ними хрест і могила, а раптом живуть десь за кордоном?! Я і прізвище своє не міняла, все надіялася, що будуть мене шукати. І сама шукала, як тільки могла, та безрезультатно. Тепер у мене на газету останнє сподівання. Вас же не тільки на Волині тепер читають,— з надією мовила жінка. А почалося все, як повідала нам Зінаїда Семенівна, з того дня, коли її старший брат Кирило, який до війни, “за тамтих совєтів”, працював у Колках у кооперативі, привів до хати стрункого, гарного молодого чоловіка. Сіли обідати, а він до матері: — Ви, мамо, не гнівайтесь, я вступив в УПА, а оце — мій командир... Мати аж руками об поли вдарила: — Змилуйся, дитино, чи ж ти не знаєш, скільки у тебе братів і сестер? Так ти не тільки на свою голову біди шукаєш, але й на нашу! Та коли тобі заледве виповнилося вісімнадцять літ, хіба дослухаєшся до материнських засторог і гіркого досвіду?! Хіба всидиш у хаті, коли в довколишніх лісах, мов у котлі, кипить, викристалізовується якась незнана досі сила? А що то справді була сила, селяни незабаром мали нагоду переконатися. Лиш за одну ніч без будь-якої техніки недалеко від обійстя Максимчуків хлопці насипали високу могилу і поставили хрест-фігуру. За якийсь час Кирило знову прийшов додому разом із товаришем, то був хлопець із с. Лисово на псевдо “Бурлака”. Цього разу Кирило зізнався матері, що отримав дуже непросте завдання. Разом із “Бурлакою” вони мають влаштуватися в Колках у німецьку поліцію з тим, щоб усіх українських хлопців, які там служать, вивести в ліс, де вони поповнять загони УПА. Либонь Кирилові, який мав тепер псевдо “Стріла”, разом із “Бурлакою” вдалося виконати це завдання. Бо незабаром в хату Максимчуків постукали двоє чоловіків і наказали негайно збиратися всім сімейством і йти до лісу. Помітивши, що мати вагається, а в неї тоді під серцем уже зароджувалося нове життя, несподівані гості наголосили: “Не підете до лісу — німці вас поб’ють. Про дітей подумайте”. Що було робити? Глава сімейства, Семен Максимчук, був людиною віруючою, зброї до рук не брав із релігійних міркувань. Та про дітей мусив думати. У лісі, як з’ясувалося, для них уже була підготовлена землянка, в якій вони й оселилися всім сімейством. Батько шив чоботи, латав, ремонтував взуття, а сімнадцятирічний Федот пішов у загін разом із старшим братом, мав псевдо “Явір”... Шестеро ж молодших були при матері, виживали, як могли. Отака була “банда”... ... Коли уже в наші дні Зінаїда Семенівна спробувала розшукати бодай якісь сліди своїх старших братів, один із співробітників комітету національної безпеки сказав їй, що коли б сотник “Стріла” воював у червоних партизанах, то був би справжнім героєм, а його родина — належно пошанована. Бо на рахунку хлопців “Стріли” не один підірваний німецький ешелон, які потім були поставлені в заслугу партизанам Федорова. Із цих слів жінка робить висновок, що в архівах КДБ зберігається значно більше відомостей про сотню “Стріли”, ніж ті, з якими її ознайомили. Вона ж лише пам’ятає, що брат якось обмовився, нібито у його сотні понад 300 вояків. За його голову німці обіцяли великі гроші, а потім з’явилися енкаведистські листівки з такими ж обіцянками. 2. “ОСТАННІЙ РАЗ “ПРОЩАЙ” СКАЗАВ”...(ІЗ ПОВСТАНСЬКОЇ ПІСНІ) — Доки були німці, якось ми у тому лісі виживали... А як прийшли “совєти”... На нашу родину влаштували справжнє полювання, бо дуже хотіли зловити Кирила. Спочатку в 1944-ому забили батька, хоч він, як я казала, ніколи зброї до рук не брав. Але дали підводу, щоб привезти тіло і поховати на сільському цвинтарі. Цвинтар оточили, бо сподівалися, що сини вийдуть з лісу, щоб попрощатися з батьком. Але ніхто не вийшов, — Зінаїда Семенівна на мить замовкає, щоб проковтнути тугий клубок, що підкотився до горла. — Без батька нам жилося ще трудніше, шестеро ж дітей... Завжди хотілося їсти. Якось ми з мамою пішли в поле жати жито, а до нас під’їхали кіньми енкаведисти і кажуть, що мама повинна знайти Кирила і вмовити його добровільно здатися. Тоді всі ми, вся родина, буде жити спокійно і добре. І що Кирилові нема чого боятися. “Мамаша, в нашей партизанке он был бы герой”,— сказав один із них. Хтозна, чи повірила бідна Кулина, якій на той час ще й сорока не виповнилося, у солодкі обіцянки енкаведистів, але мусила зробити нелегкий вибір: там, у лісі, двоє вже дорослих синів, тут — шестеро душ малечі, якій разом із нею слалася хресна дорога у Сибір. На ранок, взявши за руку найстаршу тепер, Зіну, жінка пішла шукати Кирила. Цілий день вони ходили лісом, мабуть, мати більш-менш знала, де можна натрапити на синові сліди. Натомість зустріли якийсь інший загін, може, то була “червона партизанка”, висловлює припущення Зінаїда Семенівна. — Вони впізнали нас, побили маму і прив’язали до воза, так вона бігла за возом, доки було сил, і кричала. У лісі той крик почули, зав’язався бій і маму відбили, а я втекла сама. — Після того випадку мати стала якась сама не своя, “ніби мертва”, —пригадує Зінаїда Семенівна. — Але від пошуку старшого сина не відмовилася. Через кілька днів, трохи очунявши, знову пішла до лісу. Зустріла таки зв’язкового загону “Стріли” і той сказав зачекати. Незабаром верхи на коні під’їхав Кирило. Як не важко було матері, але вона висловила своє прохання здатися. І тут вперше побачила на очах сина сльози. Він зліз із коня й опустився перед нею на коліна: — Мамо, простіть і благословіть! З лісу я не вийду, бо не для того я хлопців наших із поліції виводив, щоб тепер напризволяще кинути... То було останнє побачення матері зі старшим сином, бо незабаром, у 1945 році, і саму її застрелили енкаведисти в селі Велика Осниця, куди вона йшла провідати дітей. 3. ЯКА Ж ГІРКА ТИ, СИРІТСЬКА ДОЛЕ... Після смерті матері “хлопці” розподілили Кулининих сиріт по людях, Зіна, як найстарша тепер, скільки могла, опікувалася ними. Якось із Торчина йшла боса, пішки по залізниці у Вовчецьк за найменшими, які були в родичів. До крові збила ноги. Тільки-но всадила їх у тазик з теплою водою, як хату оточили енкаведисти. — Что, бандеровка, ноги моешь?! Її заарештували. Про те, чого довелося натерпітися, згадувати не хоче. Але хлопці-односельці допомогли їй втекти. Дали знати, щоб у певний час вона попросилася у туалет. Відволікли вартового, запропонували йому покурити, а вона тим часом городами втекла до лісу. А того хлопця, що курив з вартовим, заарештували. Пригадує, що звали його Євдоким, потім їй розповідали, що він живе у Дніпропетровську... Цікаво, що дівчині дала притулок у Торчині родина енкаведиста, тільки була вона вже не Зіною, а Василиною. Брат же, Михайло, так і помер у Казахстані й похований у місті Каражал під чужим прізвищем — Кононов. Ніхто й не здогадується, дивлячись на надгрібок, що лежить там українець Максимчук. Одна із сестер опинилася в Дніпропетровську, інша — в Ленінграді. Помиляється той, хто думає, що репресивна система оминула родину Максимчуків, пожаліла дрібних дітей, адже тоді любили повторювати, що “син за батька не відповідає”. За постановою УНКВС Волинської області від 31 січня 1944 року, затвердженою наркомом внутрішніх справ УРСР від 31 серпня 1944 року і санкціонованою прокурором УРСР Акулина (Килина) Максимчук разом із її шістьма неповнолітніми дітьми підлягала виселенню в Архангельську область терміном на п’ять років як родина учасника УПА. Але, як свідчать інші документи, жінка з ешелону втекла, щоб загинути на рідній землі від кулі енкаведиста, і згодом бути реабілітованою, а діти від виселення “ухилилися”, як було зазначено в наявній в архівній справі довідці заступника начальника першого спецвідділу УНКВС Волинської області. Сирітська доля не милувала жодного із родини Максимчуків. Але чи не найбільше, як старшій, дісталося Зіні. Втім, у редакцію вона звернулася не для того, аби оповісти про свою нелегку долю. Має жінка надію, що, може, хтось ще відгукнеться і розповість про долю її старших братів — Кирила й Федота, на псевдо “Стріла” і “Явір”. 4. “НІХТО НЕ СВІТИВ ВАМ СВІЧОК В ГОЛОВАХ”... (ІЗ ПОВСТАНСЬКОЇ ПІСНІ) Із копій документів, фрагментів протоколів допитів, які надали Зінаїді Максимчук в органах держбезпеки, випливає, що сотня “Стріли” діяла не лише на Волині, а й на Рівненщині, поряд із сотнею “Чарноти”. Саме з цієї сотні до “Стріли” був відправлений із донесенням Степан Потапович Мельник із с. Козлиничі, який на початку серпня 1944 року потрапив у руки енкаведистів. За кримінальною справою Мельника проходило ще дев’ять осіб, майже всі — з с. Козлиничі Маневицького району, майже всі — з 1924 року народження. Судили їх у Рівному й одразу ж було винесено сім смертних вироків. Одного із засуджених найближчим часом розстріляли, іншим Верховний Суд СРСР замінив розстріл на 20 років каторги з наступним позбавленням громадянських прав на п’ять років та конфіскацією майна. Частина вояків із сотні “Стріли”, зокрема, й із с. Вовчецьк, у 1944 році були призвані до радянської армії й опинилися в Башкирії у 28-ому запасному стрілковому полку 12-ої запасної дивізії. Незабаром усіх їх арештував відділ контррозвідки “Смерш”. Саме у свідченнях цих заарештованих є скупі відомості про Кирила Максимчука, але ніхто не бачив його мертвим і не знав про подальшу долю. Є серед цих свідчень і таке: “В июне 1944 года наша банда ОУН “Стрела” (так в оригіналі — В. Ш.) была окружена в Волчецком лесу воинскими подразделениями и советскими партизанами. Командир “Стрела” — Максимчук Кирилл Семенович на протяжении двух дней водил нас по лесам и пытался вывести нас из окружения. На второй день, видя безвыходное положение, он разрешил нам разойтись и скрываться по одному”. Так було записано у протоколі допиту одного із членів сотні. Що сталося із самим “Стрілою”, можна лише здогадуватися. Одне зрозуміло: до рук енкаведистів він не потрапив. Що ж до інших односельчан, заарештованих у Башкирії, то Мицюка Власа Вікторовича, 1920 року народження, і Колбуна Гната Тимофійовича, 1922 р.н., було засуджено до розстрілу, який потім було замінено 20-літньою каторгою, Кравця Мирона Федоровича, 1912 р. н., Мицюка Антона Вікторовича, 1909 р.н., і Панасюка Дмитра Філімоновича, 1905 р.н. — на 20 років каторги, Колбуна Олексія Яковича, 1910 р.н., Максимчука Дмитра Сергійовича, 1923 р.н. і Максимчука Олександра Сергійовича, 1908 р.н. — на 15 років каторги. Із документів, зібраних Зінаїдою Максимчук, можна довідатися, що вояками сотні “Стріли” були Яків Гарасимович Максимчук, рядовий стрілець, псевдо “Ворона”, Захар Титович Лук’яневич, ройовий “Малина” (вийшов з повиною, служив у 1944 році “стрибком”), Артем Максимчук, ройовий чи чотовий “Хмара”, Кузьма Тимофійович Савицький, рядовий, заготовувач харчів, псевдо “Лев”, Василь із с. Лосєво, рядовий “Сокол”, Мойсей Іванович Максимчук, кухар “Слива”, Дмитро Григорович Дулько, рядовий “Зірка”, Макар Оксенюк, “Цветок”, а також Семен Пилипович Козюк, Антон Леонтійович Колбун, Олександр Гордійович Ковальчук, Панас Гордійович Козюк, Олександр Кузьмич Колбун. Отже, слова “Стріли” про те, що у його сотні понад 300 вояків, не були перебільшенням. Зрештою, це підтверджують і документи. Тож залишається ще бодай маленька, мов свічечка, надія, що хоч хтось із них вижив у тій страхітливій веремії і хоча б щось знає, пам’ятає про свого командира Кирила Максимчука. Можливо, доля закинула їх далеко за межі рідної Волині. Тому звертаємося до тих читачів, котрі читають нашу газету в Інтернет-версії. Вчитайтесь у ці імена. Будь-яка інформація про “Стрілу” та його сотню буде для нас важливою й цікавою. Валентина ШТИНЬКО.
