Як вивести із кризи сферу побутового обслуговування на селі...
Як вивести із кризи сферу побутового обслуговування на селі. Переглядаючи свій архів, якось мимоволі затримав увагу на публікаціях початку вісімдесятих років минулого століття про дуже модні тоді комплексні приймальні пункти (КПП), через котрі райпобуткомбінати обслуговували “глибинку”. У Горохівському районі 1981 року таких пунктів було 24. Найкращими вони вважалися у селах Вільхівка, Шклинь, Рачин. Невеличкий колектив вільхівського КПП, скажімо, сам собі шукав роботу і виконував її так, що вже робота, із замовленнями на яку приходили сельчани, почала шукати неодмінно їх. Зрозуміло ж, як хороших майстрів, ретельних виконавців і чесних, пунктуальних посередників. А ще, як людей, чия увага під час роботи повністю служила інтересам замовника. Хіба ж не такий підхід до справи повинен бути в ринкових умовах? Мешканці Шклиня, Вільхівки, Рачина через місцеві комплексно-приймальні пункти одержували не менше 15 видів побутових послуг. А в швейну майстерню у Вільхівці, де провідним спеціалістом з крою та шиття жіночого, зокрема, одягу була Зінаїда Парій, приїздили замовники не тільки з поближніх сіл, але і з Горохова, оскільки райпобуткомбінатівські швейні цехи нерідко були перевантаженими, а якістю обслуговування вільхівські кравці горохівським не поступалися. Як підрахували тоді економісти, добре організована служба побуту в селі Шклинь зберігала в середньому за рік на кожного працюючого у місцевому колгоспі до 100 годин робочого часу. Саме того, що його потрібно було би витратити людям на поїздки до районного та обласного центрів у зв’язку із нагальними побутовими потребами. Однак економічна криза початку дев’яностих років, увівши побуткомбінати в крайній занепад, насамперед зліквідувала сільські КПП. Сьогодні у селах Горохівського району про них тільки згадують. У Рачині, наприклад, як сказала секретар тамтешньої сільської ради Оксана Домбровська, “голе місце” лишилося і від приміщення, в якому той пункт був розташований. Але й вакуум, що утворився в облаштуванні сільського побуту, дотепер зостається вакуумом. Бо, “зав’язавши” свого часу обслуговування мешканців села на райцентр, саме КПП, що діяли виключно, як приймальні пункти, позбавили в ньому перспективи місцевих “модисток”, кравців та шевців. І якщо сьогодні у тому ж Рачині є, за словами Домбровської, своя “класна перукарка” Олена Пукарська, то цього ще надто мало, щоб побутове обслуговування можна було налагодити належно. “Аби ще був спеціаліст по ремонту взуття,— почув я від пані Оксани,— було б дуже добре”. Але спеціалістів таких, як й інших в галузі побутового обслуговування, нинішні села здебільшого не мають. І навіть при тому, що “безробітних тут — море”, матимуть не скоро, оскільки традиційно місцеві ремісничі вервечки було розірвано, а в нових умовах чомусь ніхто не подбав про селянський побут. Опріч окремих, хіба, випадків, прикладом яких у Горохівському районі є села Вільхівка, Шклинь та Мирне. Та якщо у Мирному, де мають свою перукарню, а недавно відкрили і швейну майстерню, це пояснюється насамперед особистими якостями і “заводною” вдачею керівника місцевого сільгосппідприємства Романа Притулюка, то Вільхівка і Шклинь є своєрідним феноменом, оскільки сільське побутове обслуговування утрималося тут першочергово саме завдяки ініціативі “низів”. Саме завдяки тій, котра і в епоху найвищого розквіту КПП підприємливо берегла місцеві швейні майстерні. У Шклині, де райпобуткомбінатівський КПП трансформувався у комплекс зі швейної майстерні, пункту прокату посуду та магазину “Ритуал”, носієм такої ініціативи стала колишня завідуюча КПП Галина Новак. Вільхівка ж величезною мірою має завдячувати за збережену сільську службу побуту Зінаїді Парій. І хоч для місцевого сільгосппідприємства ця служба, за словами Зінаїди Ксенофонтівни, “як приший-пристебни”, саме воно створює побутовцям той фінансово-економічний “дах”, без якого “було би край”. А керівник сільгосппідприємства Григорій Шеремета свою прихильність до побутовиків пояснив тим, що тут склався дуже хороший колектив, що для сельчан і трудівників підприємства вони роблять те, за чим треба було би кудись їхати. Сьогодні сільська служба побуту, без якої Вільхівка давно вже себе не уявляє, складається тут із швейної майстерні та майстерні по ремонту взуття. У швейній поряд із Зінаїдою Парій працює кваліфікована і теж досить досвідчена кравчиня Надія Кривенька, яка професійну освіту свого часу здобула у Берестечківському ПТУ-27. А майстерня по ремонту взуття стріла несподіваною жіночою усмішкою, позаяк вважається, що робота шевця — справа чоловіча. Знайомлячись, вільхівчанка Олена Редчук, яка тут працює, зауважила, що вона — “швець поза правилами”. Бо, мовляв, вдаючися до порівнянь, десь говорять “п’яний, як швець”, десь,— що “матюкається, як сапожник”. Вона ж — і не п’є, і не лається. Швидка у розмові, тендітна на вроду, пояснювала, що колись (хіба ж не тоді, як у Вільхівці швейна майстерня організовувалась?) “мама посвятила у взуттєвики”. Бо сама Олена хтіла вчитися на швею, але мати її побувала в Луцьку на взуттєвій фабриці “Черевички” і уподобала для доньки спеціальність взуттєвика. Оволодівши нею в ПТУ-12, працювала на тих же “Черевичках”. У модельному цеху, на індивідуальних замовленнях, де “і для Василя Зінкевича сценічні туфлі шилися, і для артистів Волинського народного хору взуття”. Тепер взуттєвик четвертого розряду Олена Редчук — у своєму селі. Старшу доньку свою Таню (менша, Катя, школу іще кінчає) послала у те ж дванадцяте ПТУ вчитись на швею. Сказала: “Ти будеш вдягати людей, я — взувати. Наша робота потрібна”. Так от і вималювалася подальша перспектива сільського “побуткомбінату”, якому, очевидно, у Вільхівці — розвиватись. Тим паче, якщо ініціатива та підприємливість членів його колективу не залишається поза увагою і знаходить підтримку. Григорій Шеремета поінформував, що сільгосппідприємство має щодо швейної майстерні свої плани, а в цьому зв’язку число робочих місць тут невдовзі збільшиться і обсяги роботи зростуть. А найближчим часом, сказав, для сільських швей буде виділено ще одну кімнату, де облаштують примірочну. Щоб наступної зими тут і від нестачі тепла не потерпали, обладнають майстерню газовим опалюванням. “Бо,— ще раз підкреслив,— коли люди хочуть працювати, треба давати можливість. Тим паче, що користь від цього — всім”. Петро БОЯРЧУК, влас. кор. “Волині”. Фото автора.
