У що перетворили святе місце — колишнє кладовище і капличку навпроти гімназії №4?..
У що перетворили святе місце — колишнє кладовище і капличку навпроти гімназії №4? Після служби Божої у Свято-Троїцькому кафедральному соборі до мене підійшла вчителька української мови і літератури, союзянка і краєзнавець Лариса Токарук з Луцька. — Ось подивіться,— простягнула стос паперів: копії листів, відповідей, виступів у пресі. — Це про колишнє кладовище і капличку навпроти гімназії № 4. У що перетворили це святе місце! Це ж глум над пам’яттю наших предків... Лариса Пилипівна — одна з тих багатьох, яким далеко не байдуже, як сучасники шанують свою минувшину. Листи кричать. І не лише тому, що, як писав відомий поет, “всі ми там будем”. Кожне живе покоління, коли в нього не атрофовані совість і почуття поваги до своїх пращурів, рідних і близьких, до своєї історії, нації і держави, трепетно береже пам’ять про них, дорожить ними. Так вже влаштував Творець: кожна людина, ступивши на Божу дорогу, свою душу віддає на суд Йому, а земний слід — нам, думаючи, аби він у пам’яті живих чи в камені зберігався найдовше. Викарбувані імена, портрети дорогих чи незнайомих людей, цвинтарні горбики — це те, що лишилось нам для вшанування, осквернення чого вважається найтяжчим гріхом. Багато людей, громад, міст, країн показують, як треба дбати про своїх пращурів, рідних, співвітчизників, єдиновірців. Це не тільки приклад дотримання норм людської етики, християнської моралі, заповідей Божих, а й політика держави. На жаль, безбожна комуністична влада за час свого існування поруйнувала не лише віру в душах людей, а й безліч храмів, цвинтарів. На людських кістках зводились промислові об’єкти, житлові квартали, прокладались дороги, де тепер найчастіше бувають ДТП. Не є винятком і Луцьк, інші волинські міста і села. Багато з нас ще пам’ятають сцени “впорядкування” одного з найстаріших кладовищ, про яке йшла мова. Цей чиновницький термін означав руйнацію кладовища і каплички, де були численні могили. Деякі перезахоронення взяла на себе місцева влада, але останки багатьох лишилися в землі, при землерийних роботах викопувались ще й недавно, хоч у звітах пройшло: захоронень нема. Численні звернення до міського, обласного керівництва, народних обранців різного рангу, в пресу вимагають відбудувати каплицю, встановити меморіальну дошку про те, що тут було православне кладовище, назвати гімназію іменем Модеста Левицького, який був тут похований. Хіба це багато? І розпочався чиновницький футбол. Людям відписують: виконано частину робіт по впорядкуванню скверу, але коштів надалі нема, був оголошений конкурс на кращий проект впорядкування... Вловлюєте зміст? У городі бузина, а в Києві дядько... Люди пишуть про цвинтар, а їм відповідають про сквер. Ну, а коли сквер, то це осередок розваг. То ж він і став місцем, де вигулюють собак, розпивають спиртне, веселяться. Для його “впорядкування” (недобудований фонтан, східці, доріжки тощо) відкусили з міського, з нашого бюджетного пирога немалий шматок. Але питання це не вирішило і не вирішить, бо не враховує морально-етичного, християнського аспекту. По суті це спроба стерти з пам’яті майбутніх поколінь згадку про те, що тут було місце спочинку наших земляків, архітектурна пам’ятка. Нині роботи тут не ведуться: нема коштів, проекту. Зате якесь МП чи грошовита особа відхопила собі частину кладовища і зводить чи то котедж чи офіс, підібравшись до самісінької могили генерала УНР Олекси Алмазова, пам’ятника авіаторам УНР. При землерийних роботах, як розповіли очевидці, було зруйновано склеп. Що й говорити, “зручні” місця вибирають деякі “нові українці” для свого житла чи контор... І гріха не бояться. Інша доля у сусіднього міського кладовища, на місці якого виріс меморіал Слави. Тут зоставили частину могил, на решті території, на місці попередніх поховань зробили символічні могили, пам’ятники військової доблесті. Але завітайте сюди пізнього надвечір’я і побачите глум: власники четвероногих вигулюють своїх улюбленців, для яких свої “закони”. А коли зробиш заувагу хазяїну, то можеш нарватись на такий діалог, що інфаркт недовго вхопити. Меморіал став своєрідним літописом нашої історії. Тут пам’ятники, символічні могили полеглим у війні 1941—1945 років, партійним, радянським, комсомольським, енкаведистським працівникам, які “загинули від рук українських буржуазних націоналістів”, воїнам останнього воєнного призову, воїнам-волинянам, які склали голови “при виконанні інтернаціонального обов’язку” (перед ким?— А. Б.), вигнанцям з етнічних українських земель за Бугом. Так вже склалась історія. А де ж згадка про борців за волю і незалежність України, які за це не шкодували й життя? Це “табу”, біла пляма історії Волині, де зародилась і воювала УПА. Сім років тому на сторінках “Волині” я оприлюднив свої пропозиції в матеріалі “Нехай нас мирить земля живими”. Їх підтримали ієрархи православних церков, майже всі громадські, політичні організації. Глухими лишились лиш міська та обласна влада. Але час вимагає, аби в Луцьку постав такий пам’ятник. Меморіал виконує по суті роль парадного кладовища. Тут при урочистостях строєм проходять солдати, ветерани війни, гримить салют, пам’ятники, могили, до них лягають розкішні вінки і квіти. Ось ми, мовляв, як шануємо героїв, своїх пращурів. Такий сценарій і в інших населених пунктах області, України. І все б то нічого, коли б така демонстрація шани не була дисонансом на фоні поруйнованих, занедбаних, забутих чи й осквернених вандалами цвинтарів. Так, нас обурюють наші вибоїсті дороги, бо на них трясе. Тому знаходимо час, місце, сміливість сказати про це владі. А про місце спочинку наших предків скромно змовчуємо. Хіба, коли там зроблять безчинство підлі люди, яких зазвичай не знаходять. Так, ті, хто лежить в землі, вже ніколи не скажуть і слова у свій захист. Це полишили вони нам, живим, для яких цвинтарі — дзеркало духовності, моралі, етики, поваги до власної історії. Ось маємо символ занехаяності, байдужості — велику братську могилу біля птахофабрики з промовистим написом на камені: “Жертвам фашизму”... На могилі, обсадженій живоплотом, сліди нічної пиятики — згасле вогнище, порожні пляшки, які щодень підбирають бомжі. Пластиковими ємкостями, поліетиленовими пакетами, різним мотлохом усіяний весь схил і низ, а біля входу і далі — цілі звалища сміття. Я вже спускався вниз, коли зустрів молодого хлопця, який підіймався вгору. Він підійшов до пам’ятника, хвилину постояв, став іти до виходу. Запитав у нього: можливо, хтось із рідні тут похований? — Ні,— каже він. — Зайшов просто так подивитись,— і, окинувши оком безлад, додав: — Яке свинство! Невпорядкованою лишається і символічна могила-пам’ятник 10 тисячам дівчат, розстріляних енкаведистами в Прибалтиці. Це були полонянки — українки, полячки, білоруски, звільнені радянськими військами. Пам’ятник зініціював патріот Олексій Добко років вісім тому. З того часу у влади не знайшлося бодай два самоскиди асфальту, аби настелити грунтову доріжку до хреста, яку розмиває вода. А неподалік пам’ятника біля іномарки веселиться компанія. Вже більше 15 років чекають на впорядкування енкаведистські захоронення розстріляних ними ж тисячі в’язнів Луцької тюрми, які лежать під асфальтом з червня 1941 року. Заглохла кримінальна справа за фактом злочину, знесилились у двобої з владою наші патріоти. Щоправда, торік був відкритий пам’ятник розстріляним, однак за 200—250 метрів від тюрми. За старання щира дяка ініціаторам. Однак я переконаний: влада і тут перемогла, бо проблеми не вирішила, а пару з котла невдоволення випустила. Навмисне не зачіпаю найбільшого в області кладовища лучан в селі Гаразджа. Це окрема тема, яка потребує свого дбайливого дослідження, за яку неохоче беруться мої колеги. Є тут свої проблеми, як і в кожному з таких місць спочинку інших міст, селищ, сіл. Одне лиш побажання: нехай кожен, хто прибирає могилку своїх рідних, близьких напередодні великого свята Воскресіння Христового чи проводів, трохи впорядкує і сусідню, чомусь недоглянуту могилу. Це буде даром тому, кого забули живі. Увага до цих священних місць набуває особливої актуальності нині, після перемоги помаранчевої революції, коли до влади приходять люди, віддані ідеалам, за які полягли національні герої, ідеалам, які були підтверджені на Майдані. За економічними проблемами влада не повинна забувати про утвердження норм моралі, етики, духовності, які не менш важливі. Виховуються ці якості у людини і на нашому ставленні до місць поховання, нашої минувшини. А можливо, розробити і прийняти на сесіях загальнообласну, а на її основі — місцеві програми “Цвинтар”, що було б постійною програмою роботи влади і різних конфесій. Андрій БОНДАРЧУК, журналіст, голова Волинського крайового братства св. ап. Андрія Первозваного, народний депутат України І скликання.
