«Я збираю листочки щороку. Це як... колекція тепла перед зимою».
День… Романів. Історія на вечір
Осінній день у Луцьку був тихим, прозорим, ніби створеним для спогадів. Парк імені Лесі Українки дихав золотом – клени, липи, каштани скидали листя, вкриваючи алеї барвистим килимом. Романа, тендітна дівчина з темно-русявим волоссям, що вибивалося з-під берета, неквапливо йшла стежкою, збираючи найгарніші листки у свій невеликий кошик. Вона любила цю осінню тишу, коли кожен шелест нагадував слова, яких ніхто не вимовляє, але всі розуміють
Вона присіла біля лавки, щоб розглянути знахідки – листя було немов картини: одне нагадувало серце, інше – вогонь, третє – сонце на заході. І саме тоді вона почула тихий скрип. Повернула голову – по доріжці рухався чоловік у візку. Молодий, але з поглядом, у якому вмістилися і біль, і мужність, і спокій, якого не знають ті, хто не бачив війн.
Вони зустрілися очима.
– Гарні листочки, – сказав він, зупинившись неподалік.
– Дякую, – усміхнулася вона. – Я збираю їх щороку. Це як... колекція тепла перед зимою.
– Гарна ідея. А я – Роман, – простягнув він руку.
– Романа, – відповіла вона, торкаючись його долоні. – Виходить, сьогодні день… Романів.
Вони розсміялися. І цей сміх ніби розтопив щось у повітрі – став першим містком між двома долями.
Вони розмовляли про все: про дитинство біля Стиру, про музику, про мрії, які, здавалося, зникли разом із війною, але все ще жили в ньому – у погляді, у словах, у вдячності до життя.
Він розповів, що повернувся з фронту нещодавно. Після поранення довго не виходив з дому, поки не зрозумів: світ не зупинився, і він теж не має права стояти на місці.
– Я боявся виходити в парк, – зізнався. – Думав, люди дивитимуться з жалем. А тепер... мені здається, що все було не дарма.
Романа дивилася на нього й відчувала, як щось нове прокидається в серці – не просто співчуття, а тихе, глибоке захоплення силою людини, яка не зламалася. Вона запропонувала допомогти зібрати ще листя, і він погодився. Разом вони вибирали найгарніші кленові зірки, сміялися, коли вітер раптом піднімав їх угору, ніби грався з ними.
У мене є звичка: з кожного осіннього дня я залишаю один листок у книжці.
– Знаєш, – сказала Романа, коли сонце почало ховатися за верхівки дерев, – у мене є звичка: з кожного осіннього дня я залишаю один листок у книжці. Щоб пам’ятати моменти, які гріють.
– Тоді залиш і цей, – відповів Роман, подаючи їй червоний, мов жар, листок. – Нехай нагадує про день, коли «двоє Романів» зустрілися в осені.
Її пальці тремтіли, коли вона взяла листок. Було в тому жесті щось надзвичайно ніжне, немов він передавав не просто дарунок, а частинку себе. Вона сховала листок у блокнот і посміхнулася:
– Тоді наступного разу я принесу тобі каву. Осінь краще смакує, коли поруч є хтось, із ким можна мовчати.
Так почалися їхні зустрічі – під шелест листя, під дощ, під зимові хмари. Вона читала йому вірші, він розповідав про зорі, які бачив на фронті, коли думав, що ніколи не повернеться. Вони разом навчилися сміятися над дрібницями й цінувати кожен подих вітру.
І коли навесні у парку розквітли перші тюльпани, він покликав її до тієї самої лавки, де вперше заговорили.
– Романо, – сказав тихо, – ти подарувала мені не просто осінь. Ти повернула мене до життя.
Вона взяла його руку і прошепотіла:
– А ти подарував мені віру в те, що навіть після найтемнішої ночі знову сходить сонце.
Їхні долоні з’єдналися – і Луцьк, що дихав весною, став свідком того, як осіннє листя перетворилося на початок нової любові.
Зорян СТОЖАР.
