Сьогодні — Лазарева субота, святкування якої сягає перших віків християнства. Свою Божу місію на землі Ісус Христос завершив двома величними актами — воскресінням Лазаря й тріумфальним в’їздом до Єрусалиму. То був світлий фінал драми Христового життя у переддень його мук і смерті...
Сьогодні — Лазарева субота, святкування якої сягає перших віків християнства. Свою Божу місію на землі Ісус Христос завершив двома величними актами — воскресінням Лазаря й тріумфальним в’їздом до Єрусалиму. То був світлий фінал драми Христового життя у переддень його мук і смерті. За своє земне життя Христос вчинив чимало чудес, та жодне з них не мало таких наслідків, як воскресіння Лазаря. Для багатьох воно стало дуже переконливим доказом Христового божества. Тут він виступає як Пан життя і смерті, як переможець смерті, як всемогутній Бог. Відомий церковний письменник і аскет о.М.Мешлєр, розмірковуючи над цією подією, писав: “Це вже не був Ісус із Назарету, ані могутній учитель, ані один з давніх пророків, ані якийсь дух з другого світу, — це був сам Живий Бог. Одне Його слово дзвенить через безодню вічности і знову приводить душу з кінця потойбічного світу. Промінь блискавки проходить крізь темноту гробу і засвічує в мертвих костях іскру життя”. Адже Ісус у Віфанії воскресив Лазаря, який уже чотири дні лежав у гробі! Паломниця ІV століття Сильвія Етерія залишила детальний опис святкування Суботи Лазаря, в тому числі в Єрусалимі. У щоденнику її паломництва розповідається, що того дня після вранішньої літургії процесія вирушала до дому Лазаря у Віфанії, розташованій за якихось дві милі від Єрусалиму, того дому, в якому так любив відпочивати Христос. У процесії були єпископ, священики, монахи і багато вірних. По дорозі вони відвідували церкву, яка стояла на тому місці, де Марія, сестра Лазаря, зустріла Господа й сповістила йому про смерть свого брата. У цій церкві читали ту частину із святого Євангелія, де говориться про стрічу Марії з Христом. Потім, співаючи псалми, всі йшли до гробу Лазаря, де збиралися такі маси людей, що ними вкриті були всі довколишні поля. При гробі Лазаря служилася богослужба, на якій читали Євангеліє про воскресіння Лазаря. Цікаво, що Лазарева Субота — це єдиний день у році, коли недільна служба виконується не в неділю. Церковне передання каже, що праведний Лазар по своїм воскресінні залишив Віфанію, бо єврейська старшина хотіла і його вбити. Він помандрував на острів Кіпр, де був єпископом. Там і помер, проживши ще 30 літ після свого чудесного воскресіння. А в останню неділю Великого посту Церква святкує урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим, велике дванадесяте свято, одне із найстаріших в історії церкви. За воскресіння Лазаря Христос і був прославлений народом як довгожданий Месія, цар Ізраїлю. Здійснилося пророцтво, записане у Старому Заповіті, і він в’їхав у Єрусалим, царське місто, сидячи на молодому ослі. Але чому на ослі, а не на білому коні, що було б значно урочистіше? У Господа кожне слово, кожен жест мали свою символіку. Адже кінь, як відомо, здавна був символом війни, його сідлали у похід, сидячи на конях, навіть вели бої. Осел же був символом миру, бо він придатний лише для повсякденної селянської праці. Ісус ніс людям мир, усі його проповіді були тільки про царство миру на землі. Натовп зустрічав його, тримаючи в руках пальмові гілки й радісно вигукуючи: “Осанна!”. Це всенародне уславлення Ісуса Христа й привело первосвящеників до остаточного рішення стратити його. І той же натовп кричав: “Розіпни його”. Ще один вражаючий урок біблійної історії, вельми важливий та актуальний для сьогодення. У древніх римлян пальмова гілка була символом перемоги. Нею сповіщали про вдалий похід, нагороджували переможців під час велелюдних ігрищ. Грецькою мовою пальмова галузка називається “баія”, по-церковнослов’янському — “ваія”, а звідси і назва Неділі Ваїй. Оливкова ж галузка — символ миру. Оскільки ж у нас ці рослини не ростуть, то символом свята стала традиційна і всюдисуща верба, дерево, здавна шановане у нашому народі, бо своїми котиками найперше сповіщає про прихід весни. Окрім цього, має чимало цілющих властивостей. Звичай садити вербу дуже старий, бо вже в “Ізборнику” (1073 рік) згадується “Праздъникъ Върбъни”. Згадував про неї й Данило Паломник (1095—1103), що відвідав Єрусалим, примандрувавши туди із чернігівських земель. До речі, нещодавно довелося почути, що традиція здійснювати піші паломництва до святих місць існувала в нашому краї ще й у 20-і роки минулого століття. Так, одна жінка із Володимира-Волинського здійснила таку мандрівку, потративши на неї рік. Вдруге вона пішла до Єрусалиму разом із своєю донькою, але назад уже не повернулася. Здавна вважалося гріхом не піти до церкви, коли святять вербу. Першими намагалися взяти свячені галузки діти. Вважалося, кому дістанеться найбільша, той буде найщасливішим. При цьому годилося відщипнути пухнастого котика чи бруньку і з’їсти, “щоб горло не боліло”. Кому дісталася суха гілочка, то вважали, що в господарці не вестимуться вівці. Був звичай, не заходячи до хати, одну з галузок втикнути у землю край дороги чи на городі. Якщо свячене дерево пускало коріння, то був добрий знак. Чи не тому, зауважує етнограф Василь Скуратівський, українські села завжди потопали у вербах. Чи не найчастіше, поряд із калиною, вона оспівана й у піснях. І у моїй пам’яті річка дитинства Луга назавжди буде освячена трьома заповітними вербами, під якими минали літечка-літа... Тож не забудьте у Вербну неділю пригадати нехитрий звичай і приповідку наших предків: Не я б’ю — верба б’є, Недалечко червоне яєчко. За тиждень — Великдень! Не вмирай, не вмирай — Великодня дожидай. Валентина ШТИНЬКО.
