Нотатки з поїздки в 30-кілометрову зону за колючим дротом...
Нотатки з поїздки в 30-кілометрову зону за колючим дротом.
3. НА ПОКЛІН ДО ПОКИНУТОЇ ХАТИ Коли їхали вночі у Чорнобиль, наш автобус гудів, мов вулик. Нікому не спалося. Щебетала щось вусатому водію з виставного крісла говірка юнка. Подумалося: а чого вона їде з нами? Для ліквідаторки — замало літ. Потім з’ясувалось, що неподалік була її невгамовна мама — Валентина Горошко. Коли проснулися глухі вулиці Чорнобиля, Валентина Олексіївна стала для нас неофіційним гідом. Коментувала усе з особливим запалом, любов’ю і ностальгією. Отут я вчилася в медучилищі, тут жила в гуртожитку, тут працювала в санстанції, тут... Раптом мати з дочкою попросили зупинити автобус і кудись поспішили. Підібрали їх уже після екскурсії. Наша зворушена пасажирка витирала сльози: — Коли підійшла до покинутої хати через стільки літ, мацала її стіни, плакала. Хоч родом я з Торчина, але чомусь полюбила Чорнобиль. Поступала в медінститут — не пройшла за конкурсом. Прийняли в медучилище у цьому атомному місті. Вийшла заміж. Збудували з чоловіком двоповерховий будинок. Тут і Женя, оця моя донька, народилася. Як сталася аварія на ЧАЕС, першими евакуйовували жителів міста Прип’ять. Світ був стривожений, щодня дзвонили директрисі нашої санстанції: «Що там у вас трапилося?» Я зібрала 15 дітей своїх добрих знайомих (серед них було троє моїх) і повезла у село до матері знайомої подруги в Іванківський район. Моя Женя, їй було тоді чотири з половиною рочки, досі пам’ятає: сиділа біля курочки й чекала, коли вона знесе свіже яєчко. А як сільська тітка доїла корову, п’ятнадцять дитячих рученят тримали кружечки, чекаючи парного молочка. Згодом майже нелегально і з великими труднощами (усі поїзди були переповнені) доставила своїх дітей в Торчин. Увечері ми радісно поспілкувалися. А вранці приїхала машина. З неї вийшли працівники військкомату і міліції, поставили ультиматум: «Мусиш повертатися в Чорнобиль, ти військовозобов’язана». Півроку ще там працювала. Їздили по радіаційних селах, голодних корів з хлівів випускали, собак звільняли із прив’язі, вулиці мили порошком, по них текли ніби молочні ріки. А тоді переїхали в Луцьк, де нам виділили зовсім нерівнозначне житло тому, яке мали в Чорнобилі. Визріла навіть думка фіктивно розлучитися з чоловіком, аби щось виграти. Він не погодився. А потім усе програли. Тут, у Чорнобилі, сьогодні зустріла на своїй вулиці кума Ваню Нечипоренка, сусіда. Таке усе близьке і дороге. Хоч я виросла на Волині, та чомусь Чорнобиль в’ївся мені в душу. Здається, колись ще повернусь у свою покинуту хату. — А я все пригадала, — каже Женя, ота молода особа, яку прийняв за ліквідаторку. — Знаю, де стояв диван з моїми улюбленими іграшками, і бочка, з якої стрибала. А ще зустріла тут свого хресного, якого так давно не бачила. 4. МІСТО, В ЯКОМУ НЕ СПІВАЮТЬ ПТАШКИ Коли повернулися з Чорнобиля, наступного ранку вийшов перекурити на лоджію своєї міської луцької квартири. У сквері навпроти солодко співали пташки. А я згадав німу тишу мертвого міста Прип’ять, де не чув жодного пташиного голосу. Навіть комашки на землі не побачив. Птахи не прилітають туди, де немає людей, бо не люблять на відміну від нас самотності. Коли птахи співають, то хочуть, щоб хтось їх умів слухати. До аварії на ЧАЕС у молодому місті енергетиків проживало 52 тисячі мешканців. Як вони любили його — цей архітектурний оазис Полісся. Те, що ми побачили там, справило гнітюче враження. У квартирах комфортабельних багатоповерхових будинків було все: щастя молодих сімей, сучасні меблі, дитячий сміх, незбагненні мрії. Тепер там нічого не залишилося — тільки мертве місто з вижовклим написом на високому фасаді однієї з багатоповерхівок: «Партия Ленина — сила народа нас к торжеству коммунизма ведет». Спеціальний кореспондент газети «Вісник Чорнобиля» по зоні відчуження Сергій Чернов, який опікувався нами за дорученням агентства «Чорнобильінтерінформ», зауважив, що Прип’ять зараз щодня обслуговують 50—60 вахтовиків. Та ніхто з них тут не ночує. Атомне місто залишилось без електрики, без жодного ліхтаря. З настанням сутінків його огортає повна темрява. У Прип’яті нам дали півгодини вільного часу. Дві жіночки побігли до своїх покинутих квартир. Опісля взяв у них короткі інтерв’ю. Валентина Бензель сказала: «Я жила на вулиці Леніна, 49 у квартирі № 2 на другому поверсі. Зайшла — квартира відчинена, порожня, навіть обої зірвані. Ступила на поріг — плакала, виходила — ще раз сльозами заливалась. А скільки було нажито! Коли нас відселяли, вийшли в чому були. Забрали тільки документи і фотоальбом. Ото вперше через 19 років зайшла до своєї хати. Вікна розбиті, зосталася лише розкурочена газова плитка на кухні». Марія Зав’ялова після чорнобильської аварії похоронила двох своїх чоловіків, трьох братів, батька і матір. Усі вони були ліквідаторами аварії на ЧАЕС. А я то думав ще до інтерв’ю, чому ця молода, з пишними сивими пасмами волосся жінка відійшла завчасно від поминального столу в зачорнобильському лісі і пішла у самотність до розбруньканих весняних беріз. А за кілька годин перед тим у Прип’яті один з пасажирів нашого чорнобильського автобуса зібрав невелику компанію й запросив усіх до ресторану з потрощеними дверима і вікнами. Колись там він справляв своє весілля. Накрили стіл перед рестораном на порослому мохом бетоні, який уже прорвали явори і колючі кущі, випили по чарці. На жаль, жодна пташка нам не заспівала. І тости на кам’яному застіллі були сумними. Святослав КРЕЩУК. Фото автора. (Закінчення буде).
