ПРОБЛЕМИ “СТАРОГО ЛУЦЬКА”: ЩО ГАЛЬМУЄ ЇХ ВИРІШЕННЯ?

Нинішньої весни історико-культурний заповідник “Старий Луцьк” відзначив своє двадцятиріччя.
Але, як і двадцять літ тому, так і сьогодні актуальною залишається проблема його фінансування. Бо коли йдеться про реставрацію пам’яток архітектури, відновлення забудови, створення музейного комплексу, туристичних маршрутів, що передбачено генеральною програмою, то на одному ентузіазмі, як кажуть, далеко не заїдеш. Про це наш кореспондент розмовляла із директором заповідника Тарасом Рабаном.
— Фінансування заповідника ніколи не було розкішним,— говорить Тарас Веніамінович. — У перші роки його існування виділялась невеличка сума не лише на зарплату штатним працівникам, а й частково на реставрацію. На початку 90-их років, уже в незалежній Україні, теж було, якщо, може, не безпосереднє фінансування, то виділялись кошти на реалізацію окремих програм області, міста.
Проводився благоустрій Замкової площі, всередині замку. Було знято асфальт і перекладено старовинну бруківку, що лежала під ним. Будинок, де зараз знаходиться дирекція заповідника, теж було відреставровано. Адже до його створення в цьому, одному із старовинних будинків після націоналізації у 1939 році постійно знаходились якісь установи. В кінцевому результаті його було передано заповіднику. Великий обсяг робіт тут проведено, а ще більше потрібно зробити.
— Задумів в Старому місті було багато. Пригадую, на початку дев’яностих років до Луцька приїжджали польські спеціалісти, в яких є досвід відновлення старих будівель, зокрема, підземних, яких так багато на території заповідника. Була за участю спеціалістів обласного центру цікава розмова із конкретною ілюстрацією, як це зроблено у Польщі. Поляки готові були надати допомогу в реалізації проекту, але на цій розмові все й закінчилось.
— На жаль, не дійшло не тільки до облаштування підземних приміщень. Ми маємо багато проектів, які можна було б реалізувати. Але найчудовіший проект — ніщо без фінансової підтримки. Звичайно, дещо може зробити сам заповідник. Але ми неспроможні відреставрувати пам’ятки, провести благоустрій. Хоч дехто каже сьогодні, що фінанси — це другорядна справа. Ні, зовсім не другорядна...
Територія заповідника — сорок один гектар. Частина об’єктів — в користуванні релігійних громад. Тобто фінансування знято з держави. Мається на увазі кірха, костел Петра і Павла, Покровська і Хрестовоздвиженська церкви, семінарія, що знаходиться в Домініканському монастирі. Вони не є дуже багаті, і в силу своїх фінансів займаються реставрацією, благоустроєм. Частина робіт проводиться на приватній основі — відновлюються будівлі на старих фундаментах за рахунок приватних осіб чи фірм. Але, наприклад, знайти спонсора на такий об’єкт, як замок, важко.
— Ви зачепили, як кажуть, болючу тему: коли йдеться про забудову в Старому місті, то доводиться чути, що “Рабан будує так, як йому хочеться”.
— Так, я про це чую постійно. Оскільки державного фінансування на відновлення будинків, що вже втрачені, нема, то, як я вже сказав, ми залучаємо приватний капітал. За залишками підвалів, фундаментів, за археологічними дослідженнями можна встановити параметри, конфігурацію будинку. Це один аспект. А ще стара частина міста має багато будівель, які в аварійному стані. Деякі з них не мають ні історичної цінності, ні естетичної. І нема технічних умов їх зберегти. Але там живуть люди. І ось вони, не маючи можливості будинки відреставрувати, інколи їх продають. Тоді на місці старого будинку вже той, хто має фінанси, зводить нову будівлю. І якраз з приводу цих моментів у нас найчастіше ведуться суперечки.
Забудовник, який хоче звести будинок на старих фундаментах, має певний свій інтерес. Він хоче так збудувати, як це йому бачиться. Зрештою, як йому вигідно, а не так, як вимагає історія чи її шанувальники. Я вважаю, ми все-таки повинні прислухатися до його думки. Це є інвестор. Він вкладає кошти в те, що вважає за потрібне. Тут не можна дуже командувати. Інакше людина взагалі відмовиться щось робити.
— А щодо архітектури будівель на старих фундаментах?
— Якраз в цьому плані у нас великих розбіжностей з інвесторами нема. Можливо, забудовник, як кажуть, кривиться, але він дотримується наших архітектурних вимог. Вимоги з боку заповідника — це одне. А ще ж є ціла низка служб, у яких свої нормативи. Це і санепідстанція, і пожежні, і головний архітектор міста, державна служба охорони пам’яток... Отож, коли говорити про опонентів, яким з боку все видніше і які мають свою думку щодо забудови, то треба підкреслити, що, врешті-решт, не директор чи дирекція заповідника вирішують,як будувати. Це важлива ланка в цій системі, але не кінцева. Є проект, що розглядається багатьма фахівцями, які висловлюють свою думку і обгрунтовують відповідні вимоги. Тому говорити,так чи не так ведеться забудова в Старому місті, можна з приводу кожного об’єкта. І в основному оте “так чи не так” говорять не фахівці.
— Хто ж ваші основні опоненти, якщо вже мова зайшла про них?
— Останнім часом найактивнішими нашими опонентами стали сусіди — так звана “Громадська рада Волині”, керівник якої Ігор Левчук. Ця організація не задоволена тим, як зберігається історико-культурна спадщина. А ще депутат Луцької міської ради Інна Рейкіна також постійно висловлює незадоволення з цього приводу. Якихось конкретних пропозицій нема. Є тільки незадоволення і критика. Жодного разу ті, хто виступає з критичними зауваженнями, не виявили бажання поспілкуватися з нами, щось з’ясувати. Тобто в нас йде заочне спілкування через пресу, через якісь листи.
— Наскільки відомо, торік в заповіднику працювала комісія, яка перевіряла якраз згадані моменти.
— Так, комісія обласної державної адміністрації була створена якраз за запитом Інни Рейкіної. В комісію були включені депутат Інна Рейкіна, депутат по нашому округу Антон Сосновський, ряд фахівців — історик, археолог, архітектор. Висновки, які зробила комісія, не задовольняють Інну Рейкіну. Один з її докорів стосується ринку.
— Але ж вам теж не хотілося б, щоб він тут був. Тільки ж як це зробити?
— Тут я знову скажу про фінансування: якщо є навіть незначні кошти, і вони не використовуються по-належному, тоді можна звинувачувати дирекцію в бездіяльності, некваліфікованому підході у роботі. Але коли фінансування зовсім нема, то що говорити? Це по-перше. А по-друге: навіть якби й були кошти, то ні ми, ні місто чи область не зможуть згадану проблему вирішити. Так, не місце ринку під мурами замку. Було б краще, якби там зеленіла природна заплава. Але ринок існує давно. Якою буде реакція тисяч людей, які користуються ним і тих, котрі там працюють?
Якби депутат Інна Рейкіна захотіла зі мною зустрітись, то я б їй пояснив, що залишки церкви Іоанна Богослова, що датується ХІІ століттям, зовсім не покинуті, як вона вважає, напризволяще. Вони давно під накриттям. А на фундаменті, який поруч із цим накриттям, у ХVІІІ столітті, коли церква Іоанна Богослова була зруйнована, планувалось звести новий храм, та у ті часи через відсутність коштів на будівництво, до цього не дійшло. Тобто ці фундаменти не є історичною пам’яткою, якоюсь цінністю.
— А що ви скажете з приводу самовільної забудови у Старому місті, на яку теж доводиться чути нарікання?
— Проблема самовільної забудови є. Але це не означає, що дирекція заповідника потурає цьому. Заповідник — це не караючий орган, а науково-дослідний заклад. Ми можемо вмовляти, робити приписи... Але ми не можемо самовільного забудовника закликати до порядку.
— В нашій розмові всі не раз наголошували на проблемі фінансування заповідника. Яке воно, до речі, сьогодні?
— Дев’яносто дві тисячі гривень за цільовим призначенням. А конкретніше — на зарплату (вона, як відомо, невисока у працівників культури) і оплату комунальних послуг. А фінансування реставрації пам’яток архітектури абсолютно відсутнє. Зауважу, що фінансується лише тринадцять ставок із двадцяти п’яти. Решта — наші наукові працівники, доглядачі в замку — на госпрозрахунку. Тобто їх робота оплачується за рахунок наших прибутків, одержаних за вхідні квитки у замок, проведення екскурсій, продаж сувенірної продукції.
— Що у першу чергу потрібно зробити у заповіднику?
— Заплановано, що замок має бути музейним комплексом. І окремі експозиції вже створені. Але ще не реалізовано багато проектів. Такі сьогоднішні реалії. Повертаючись до ринку, скажу таке: якщо ми не можемо його сьогодні винести за межі заповідника, то, принаймні, треба зробити його українським ярмарком. Нехай тут буде і вітряк, і корчма, і невеличка українська хатина-магазин. І нехай торгують на цьому ярмарку своєю продукцією фермери чи бабця з села, яка приїхала сюди, щоб продати свою курку. Тобто треба, перш за все, винести звідси продаж промислових товарів, для яких мають бути створені торгові центри.
Але навіть, щоб це зробити, потрібно розкішніше жити — пройти через хвилю виживання. Це виживання — в усьому суспільстві. А заповідник є невеликою частинкою цього ланцюжка, який у міру своїх можливостей намагається зберегти нашу культурну спадщину.
Бесіду вела
Катерина ЗУБЧУК.