КОЛИ Ж РОЗВИДНИТЬСЯ НАД ЧОРНОБИЛЕМ?

Нотатки з поїздки в 30-кілометрову зону за колючим дротом.
5. КУПОЛИ НАД ЗАТОНУЛИМИ КОРАБЛЯМИ
І все-таки в Чорнобилі ми побачили те, що освітлило наші душі. Колега Сергій Чернов привіз нас до писанки-церкви. Перед тим розповів легенду про колишнього батюшку, настоятеля цього дивовижного храму. Святий отець живе тепер в Києві, втратив зір і слух. Може, осліп від того, що побачив, облітаючи на гелікоптері чорнобильську зону. Може, оглух тому, що Бог не почув його молитв. У Чорнобилі постійно мешкає зараз лишень 90 людей, а у всій зоні — 350. В основному це — самосели, яким по 70—90 років. Приїхали сюди доживати віку. Що їм зараз втрачати?
Столиця України дала теплий притулок старому, сліпому і глухому чорнобильському батюшці. А на його місце прийшов молодий — отець Миколай (в миру Кушкін). За два чи, може, три роки відродив чорнобильський храм. Відгукнулися небайдужі меценати.
Того дня, коли ми були в Чорнобилі, в церкві не правилося, вона була зачинена. Та відкрила двері для наших щирих почуттів. На Великдень, сподіваюсь, тут будуть святити паски. Нехай небагато людей зійдеться. З ними будуть наші серця любові і печалі.
Після духовного причастя Сергій Чернов загітував наш автобус поїхати на цвинтар затонулих кораблів. Це зовсім поряд, тут колись швартувалися кораблі у річковому порту в Чорнобилі. Колега й сам не міг пояснити, чому зупинились на вічний спочинок у тихих водах голубої Прип’яті десятки хвильових мандрівників. Ні, вони не зовсім затонули, хоча поіржавіли, знищились. Прикро. Кораблі тримаються за свою останню соломинку. Хто їх врятує? Може, куполи оновленої чорнобильської церкви, що своїми золотими хрестами простягає руки до неба. Вони до Бога просяться.
6. ЧОРНОБИЛЬ — ВІЧНА ХІРОСІМА?
Коли в’їжджали в 30-кілометрову зону, на пропускному пункті з ніжною назвою «Дитятки» випадково, а, може, й не випадково, зустрілися з групою японських фотохудожників, котрі приїхали робити фотоальбом про оновлену, справді незалежну Україну. Мою батьківщину, яку тепер знає увесь світ не лишень за чорнобильським паспортом.
Хоча ЧАЕС уже закрили, щодня автобуси зі Славутича привозять три тисячі триста людей, які обслуговують безнадійно хвору атомну станцію. Ці люди — своєрідні самураї, котрі ріжуть по сантиметру кожного дня свої голодні животи.
Річ у тім, що й у славному Славутичі, як і скрізь, шкребе кишені безробіття. І новосели цього світлого, щасливого міста мусять повертатися до реактора, щоб заробити на хліб.
У мертвій багатоповерховій Прип’яті ми ще раз зустрілися з японцями. Запитав у їхнього перекладача: «Які у вас залишилися враження?»
— Україна — це ваша Хіросіма. Тільки ми Хіросіму вже відбудували, спорудили там музей і парк Миру. Не знаємо, коли ви відновите свою Україну?
Це був постріл у моє серце. Невже українці гірші від японців? Не можемо навести лад у своїй хаті? Теперішній саркофаг розвалюється, дихає на ладан і на невтихаючу радіацію. Розумні і благородні люди повинні подумати над тим, як врятувати світ і цивілізацію. Ми стоїмо над прірвою долі. Ще один вибух — і завтра вимремо всі.
З моєю автобусною сусідкою довго їхали мовчки. А тоді вибухнув маленький реактор її душі і вона розповіла усе. Галина Іванівна Барилюк 23 роки відпрацювала учителькою початкових класів у сімнадцятій школі міста Луцька. Батьків її чоловіка, Віктора Станіславовича, розстріляли у сталінські часи. Виховувався хлопчик в дитбудинку, а дорослим двічі їздив у Чорнобиль від автоколони 10754 у Луцьку. Коли помирав два роки тому, нічого не пам’ятав і нікого не пізнавав — ні рідної жінки, ні синів. А тепер і син Віктор перейняв його хворобу.
Чесно кажучи, ми не бідні. Коли під’їжджали до четвертого реактора, гід запросив нас повернути очі до живого каналу, що й досі несе свої води до ЧАЕС. Тут, сказав, плескаються півтораметрові соми, тільки ніхто їх не хоче ловити. А в Прип’яті просяться до рибалок двометрові щуки. Не хотів би сьорбати з них зараз юшки. Хоч колись загітували мене до щучого фуршету в Чорнобилі.
Я вирішив: у Чорнобиль більше не поїду! Але то моя суб’єктивна думка. Колега Сергій Чернов висловив припущення, що з середини квітня до середини травня у зоні побуває не менше 10 тисяч паломників. Тих, хто знайшов і згубив тут свою долю і душу. А ще відселенці приїдуть після Великодня на гробки поклонитися пам’яті батьків і усій чорнобильській родині.
... Поверталися до Луцька з екскурсії в глуху ніч. Може, над Чорнобилем тоді уже розвиднилося, бо він ближче до сходу Сонця. Дав би Бог!
А я до ранку не міг заснути. Згадував село Копачі за Чорнобилем, яке закопало таке жорстоке життя. Жодної хати там не зосталося — тільки обеліск загиблим односельчанам, якого, безумовно, облагородять, як завжди, до Дня Перемоги. Наші люди щирі і доброзичливі. Навіть пам’ятник Леніну у Чорнобилі до дня народження революційного вождя привели у порядок після того, як місцеві жартівники підфарбували бронзову руку Ілліча у помаранчевий колір.
Проте, як би ми і скільки б не перефарбовувались, ніхто за нас не зоре щедрого поля у селі Оране. Є таке на під’їзді до Чорнобиля. Я бачив і кришився серцем: скільки там землі ще не зорано!
І все ж завершити свої чорнобильські репортажі хочеться на оптимістичній ноті. Наступного дня зустрів у центрі Луцька Федю Рузака, заступника голови товариства «Спілка Чорнобиль», одного з найактивніших ініціаторів й організаторів поїздки туди. Він зібрався на прогулянку до парку зі своїми найменшими дітками. Їх у нього семеро — чотири сини і три доньки. Там, у Чорнобилі, зізнався мені: поки що... Що ж, нехай народжуються діти. Може, і, напевно, тільки вони вгамують реактор вічної біди в Україні.
Ледве не забув. Федя взяв із собою в Чорнобиль трьох своїх старших дітей. Молоді чиновники на КПП «Дитятки» їх не пропустили у зону. І правильно зробили. Натомість запросили у відпочивальну кімнату подивитись телевізор, а потім почастували смачним сніданком в їдальні. Хлопчаки потішились грою в теніс у спортзалі, де їх вболівальником була сестричка Іринка. Потім ми забрали діток на КПП. Як добре, що вони не доїхали до Чорнобиля. А щасливої дороги побажав нам земляк Богдан Мізюк з Маневицького району, який понад десять років несе вахтову службу у чорнобильських Дитятках.
Святослав КРЕЩУК.
Прип’ять— Чорнобиль—Луцьк.
Фото автора.