РОЗСТРІЛЯНЕ ДИТИНСТВО

ДІТИ ВІЙНИ
Літо сорок четвертого у Хомичах не здавалося. Вже наступав вересень, але сонце пекло нестерпно. Два місяці як фронт покинув село. Польові військкомати організували мобілізацію дорослих на фронт, а перші новобранці в запасних полках тільки вчилися нюхати порох війни. Тож майбутні солдати, які ще не доросли належного віку, жнивували та як могли допомагали дорослим.
Одного дня над Хомичами появився літак. Він летів зі сторони фронту, опускаючись все нижче і нижче, за ним тягнувся шлейф сірого диму. Перетягнувши ліс, пілот, не випускаючи шасі, посадив підбиту машину на болоті. Першими, як завжди, на місце події прибігла дітвора. Люди допомогли пілотам вибратися з кабін і стали перев’язувати їм рани. Тут же з’явилися хліб, сало, молоко, за якими вже встигли збігати діти. Двох важкопоранених тут же відвезли до району, а третій залишився вартувати літак.
Діти від нього не відходили. Він розповідав їм про війну, літаки, дозволяв посидіти в пілотських сидіннях і навіть тиснути на курки кулеметів. А через тиждень приїхала спеціальна бригада, розібрала підбитий літак і вивезла його. А у малих поліщуків залишились добрі спогади про радянських льотчиків.
Данило Чак жив на хуторі Підшироке. В тридцятих роках його батьки купили поле між Хомичами і Самійличами, куди і перебралися. Німців Данило не бачив, до них на хутір вони не з’являлися.
Окупантів поліщуки не терпіли, і тому багато з них стало на шлях боротьби. Частина пішла, як кажуть, у червону партизанку, інша — у повстанці, або, по місцевому, в бульбаші.
Ночами до них приходили дуже часто. Малий Данило ще мало в чому розумівся, але коли приходили і просили вивести на дорогу до Гупалів чи до Світязя, ніколи не відмовляв. Тут він знав кожну стежину і спокійно орієнтувався на місцевині навіть у найтемніші ночі. Від батька він вперше почув про Івана Паламарчука, Коваленка і Книжного.
Якось його перестріли невідомі озброєні люди і стали розпитувати, чи не чув він, бува, про «бандьор в дєрєвнє». Хлопчина роззявив рота і від здивування розвів руками — він справді вперше у житті почув такі слова. Привели його до хати. Там у кутку він побачив і впізнав зв’язаних чоловіків, але й оком не повів. Червоноармійці посадили його на стілець і почалося страшне. Били прикладом автомата в груди і спину. А один від злості почав наносити удари по ногах. Хлопець несамовито закричав від болю. На його крик прибігла тітка Пашка і підняла лемент: «За що дитину б’єте?» Так і не почувши від Данилка нічого, його відвезли до Шацька в райвідділ. На ніч зачинили хлопця у льосі, а вранці випустили. І все ж безслідно це для біографії не пройшло. Географія СРСР для Данила Чака розпочалася і закінчилася у Норильську.
КРИВАВИЙ СВІТАНОК
За декілька днів до свята Івана Головосіка по Хомичах пройшла чутка, що приїхали солдати. Ніхто не відав, для чого і розмови були різні. У центрі села росла велика груша, під кроною якої і збирався люд, щоб розповісти і самим почути всілякі новини. Десятого вересня, під вечір, до гурту підійшов один з сільських чоловіків, який і раніше приходив, але ніколи в розмови не втручався, а лише мовчки слухав і непомітно зникав. Цього разу він заговорив: «По хуторах ходить облава, кого зловлять, відразу посилають на фронт, малий ти чи старий, ідіть і ховайтеся». Всі це прийняли на віру, стривожилися.
У людей в лозах були свої криївки. В них вони переховувалися від німців. Більшість з них знали, що туди на ночівлю приходили і повстанці. В ніч на Івана Головосіка у селі з чоловіків залишилися лише діди та малолітні.
Микола Гінайло тоді погнав на пашу бидло. Несподівано хлопець побачив тіні озброєних людей, які таємниче підкрадалися до оборогу, який стояв за Хомичами. Там завжди ночували сільські діти, які вночі пасли коней. Один з військових помітив Миколу і підійшов до нього. Але несподіваний окрик «Вперьод!» змусив солдата бігти далі. Малий пастушок запідозрив біду і повернувся назад.
Звідки загін червоноармійців знав те місце, можна лише здогадуватися. Це була спеціально спланована операція. Коли бійці йшли повз криївки, де сиділи принишклі хомичани, всі пізнавали голос своєї односельчанки, яка показувала дорогу винищувальному загону.
Було тихо-тихо, як ранкову тишу порушив дитячий крик: «Не вбивайте нас, ведіть куди хочете, лише не вбивайте». Розпочалася стрілянина, а над оборогом піднявся сірий стовп вогню. Діти почали стрибати вниз, де їх чекали гострі багнети... Ті, хто причаївся у криївках, після перших пострілів почали втікати. По них теж відкрили вогонь. А коли все закінчилося, всі прийшли на місце трагедії. Там нічого не знайшли, крім посіченої кулями лози та згарища.
СВІДКИ НЕ МОВЧАТЬ
Марфі Захарівні Цвид 76 років. Перед війною вона ходила до школи разом з Толіком Прадуном, одним із загиблих хлопців. Прадуни були роботящими. «Нагорбатили» вони за свій вік хату під бляхою і жили з усіма дружно. Біда до них прийшла 11 вересня 1944 року. Їх син у ту ніч пас коней і ночував з друзями в оборозі, де й загинув. Сім’ю виселили, а хату розібрали і перевезли в Шацьк. Через багато років мама, сестра і брат Анатолія повернулися і, як каже Марфа Захарівна, «відвоювали» хату.
А Лукаш Чижевич приходився їй родичем. Після трагічної смерті Лукаша і його родину вивезли. Мама хотіла приїхати на могилу сина, але побоялася. У листі написала, що не зможе втриматися і відомстить тодішньому голові сільської ради, який підписав папір, що її 13-літній син був у бульбашах.
Степан Вікторович Шафран у сорок четвертому мав 7 років. Вранці того дня він теж погнав пасти худобу, але його зупинили пожежа й стрілянина. А потім під вечір в село прибіг дід Кузьма, який знайшов закопаних дітей. Відкопували їх обережно. Всі були обгорілі так, що неможливо було пізнати. Із порізаних багнетами дитячих тіл випадали нутрощі. Всіх загиблих поховали у Згоранах.
БІЛЯ МОГИЛИУ ЗГОРАНАХ
Сьогодні Микола Гінайло живе при самісінькому в’їзді в Згорани. Майже навпроти його садиби сільське кладовище. З його допомогою я і хотів розшукати могили закатованих дітей, друзів його дитячих літ. Те, що він мені розповів, дало відповіді на багато питань.
Микола Гінайло працював в Шацькій сільгосптехніці. Якось, ідучи містечком, він зустрівся... з тим бійцем, з яким доля звела його в сорок четвертому на пасовищі під Хомичами. Вони впізнали один одного. «І все-таки ти бил в бандьорах», — промовив той. Наш поліщук йому розтлумачив: «Ну, як я міг бути там, коли мені було тільки 12 років?».
Вони зустрічалися не раз. І якось той ветеран-прикордонник сказав: «В том бою у мєня убілі лучшего друга. Я нє могу вам етого простіть».
Якщо там був бій, розмірковує Микола Олексійович, то це могла бути операція проти повстанців і, вірогідно, в ній міг загинути і Книжний. А людей спровокували для масовості. Ось і загинули безневинні діти. Микола Гінайло, коли виріс, відслужив у десантниках, завжди згадував радянських льотчиків з підбитого літака, які несли на своїх крилах людям мир і добро, ризикуючи своїм життям, як герої. Однак, і ті, хто боровся з власним народом, навіть всупереч своїй волі, сьогодні теж вважають себе героями і крокують на парадах Перемоги.
Щоб не навести і маленької тіні на бійців-визволителів, які на фронтах Великої Вітчизняної билися з ненависним ворогом, я ризикнув звернутися за інформацією до СБУ. Там мені відповіли, що матеріали 1944 року вже або знищені, або передані до Києва. Залишається повірити свідкам, і сьогоднішнім, і колишнім хомичанам, які в ті роки малолітніми теж працювали на нашу з вами перемогу.
А могилу дітей ми все-таки відшукали. У старій частині кладовища зберігся напис: «Загинули 11 вересня 1944 року». А ще в сільській раді села Самійличі мені назвали імена дітей: Петро Пех, Анатолій Прадун, Альвейстр Романюк, Лукаш Чижевич — усім по 13, Тимофій Оксентюк, Сергій Пех, Василь Мазурок, — по 14 років. Вічна їм пам’ять!
Валентин ЛЮПА.