Мінорні нотатки про собаче життя. І не тільки про собаче...
Сьогодні мені конче треба якнайраніше піти на роботу, щоб написати запланований матеріал. Мій будильник — шурхіт мітли двірника, що рівно о шостій ранку крізь прочинені балконні двері нагадує, котра година.
Тихо виходжу на ще напівсонну вулицю. Але Сєнька почув мої кроки і, наче з-під землі, виростає поряд зі мною, радо петляє волохатим хвостом. «Тільки б не заспівав», — думаю про себе...
Мінорні нотатки про собаче життя. І не тільки про собаче... Сьогодні мені конче треба якнайраніше піти на роботу, щоб написати запланований матеріал. Мій будильник — шурхіт мітли двірника, що рівно о шостій ранку крізь прочинені балконні двері нагадує, котра година. Тихо виходжу на ще напівсонну вулицю. Але Сєнька почув мої кроки і, наче з-під землі, виростає поряд зі мною, радо петляє волохатим хвостом. «Тільки б не заспівав», — думаю про себе. Сусідка Таня з квартири № 53, що на першому поверсі останнього під’їзду, певно, знову поїхала до матері у Володимир-Волинський. Так буває нерідко. І коли хазяїв немає вдома, Сєнька після своїх собачих гульок ночує або біля дверей зачиненої квартири, або під старим, проіржавілим «Жигулем», припаркованим поряд з під’їздом. – Сєнька, чого ти за мною йдеш? — кажу йому. — Гастроном ще зачинений, і я нічого тобі не куплю. Але пес не слухається і лащиться біля моїх ніг. На проспекті Волі кудись поспішає ранній перехожий. Сєнька помчав йому навздогін, голосно гавкнув кілька разів, аби я зрозумів, що маю надійного охоронця. Нікуди сьогодні не заходимо, бо ще не пора. А в інші дні не минаємо овочевого магазину в будинку на розі вулиці Шопена. Щоб заспівав,. Продавці чимось Сєньку почастують. Наступний візит — у сусідній гастроном, де сніданок моєму кудлатому супутнику гарантований: як не ковбасні обрізки, то шматок «Студентської». Не знаю, чи їдять ту найдешевшу ковбасу студенти, а ось Сєнька ковтає її як лагоминку. Я беру «Студентську» про запас, бо пес не відстане від мене по дорозі до редакції. Ще здалеку вітає нас університетський двірник Олександр Дорожкін. Сєнька проспівує йому свою коронну арію про ментів. Саша знову вдається до спогадів про «афган». Тоді спересердя різко змахне мітлою: «Про нас всі забули. Думають, що «афганці» — одні п’яниці, алкоголіки. А ми і зараз, якщо треба, гори звернемо». Мені часто буває шкода цього сорокарічного чоловіка. Коли бачу, як взимку у лютий мороз після ожеледиці він довбе ломом лід, чи як ось у перші осінні дні літає метеликом, визбируючи на асфальті перед університетом студентські недопалки і використані шпаргалки. Не всі, на жаль, ми ще добре виховані. Саша не соромиться своєї праці. Вважає, що кожна робота потрібна, хтось же мусить її виконувати. Якось сказав мені: – Я тут друга людина після ректора. Ректор тримає загальний порядок в університеті. А я ось – конкретний. Міністри приїжджали, прем’єри — ніколи не підводив. У мене завжди була чистота. Була, є і буде. Саша поглянув на годинник: — Бачиш, а ти журився, зараз вже й гастроном відкриється — Сєнька голодним не буде. А мене, може, пивком пригостиш? Я також маю Сєньку. Років шість тому подарували щеня болонки. Пішов з ним до баби Рози і кажу: «Бачте, ніби брат вашому. Як його назвати?» А вона, не роздумуючи: «Семеном. Нехай буде ще один Сєнька». Послухався сусідки. Вони досі часто разом ходять. Навіть в ближні ресторани. Їх там знають і пригощають. Але мій Сєнька все одно не такий, як цей. Чи знайдеться в Луцьку ще пес, який співає? Він виріс в сім’ї музикантів. Сиротою остався. І я вкотре чую знайому мелодраму собачого і людського життя. Баба Роза жила з двома синами в отій же квартирі № 53. Спочатку нібито працювала в торгівлі, а потім стала солісткою у філармонії. Сини також мали хист до музики. Один чудово грав на акордеоні, другий — на губній гармошці. Як і всі музиканти, не байдужі були до чарки. Отож, у веселому настрої довго вечорами грали. А кудлатий домашній соліст навчився їм підспівувати. Сусіди, правда, не завжди були вдоволені тими концертами. Тепер мають спокій. Один за одним повмирали обидва сини і сама баба Роза. Сєнька і його така ж кудлата співмешканка Топа більше тижня невідступно сиділи біля дверей замкненої квартири, поки не переїхав сюди з з Володимира-Волинського внук баби Рози Роман з молодою дружиною Тетяною. Таня, до речі, також закінчила Луцьке музичне училище, Мама за багатших часів купила їй колись навіть флейту за 300 доларів. Тільки довгенько уже лежить зачохленим подарований музичний інструмент. Таня народила Іринку, немає часу в оркестрах грати. Коли буває сутужно, мама радить продати флейту. Таня вже й погоджувалась, та все чомусь відтягує той сумний момент. І тільки Сєнька нічим не журиться. Зрештою, хто зрозуміє його собачу душу? Чомусь стали тужливими солоспіви пса після смерті баби Рози. Тільки ж куди дінешся? Топу засватали у Володимир-Волинський, а він залишився одинаком в центрі Луцька. Ніхто звідси його вже не забере. Коли навіть немає хазяїв, Сєнька не голодує. Його знають всі жильці довгого чотириповерхового будинку № 21 на проспекті Волі. Кому-кому, а йому тут справді воля. То забіжить у бар «Оболонь», де не тільки пиво наливають, то в інші знайомі злачні місця. Ніде Сєньку не зобидять. Хіба що родові брати часом познущаються над вельми довірливим кудлатим залицяльником. Дві вівчарки не так давно ледве його не роздерли з ревнощів: живіт зубами розпороли, закривавлене вухо теліпалося... Але ж недаремно кажуть: «Заживе, як на собаці». Тижнів два Сєнька приходив до тями. А тепер знову співає, якщо добре попросять. Святослав КРЕЩУК. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
