Хіба не є дивним те, що нерідко навіть тоді, коли найвища в будь-якому демократичному суспільстві правова інстанція — суд — приймає рішення на користь “маленького українця”, рішення це може не виконуватися роками, але ніхто за це ні перед ким не відповість...
Роздуми над причинами скарг до редакції
ДЛЯ КОГО ЗАКОН НЕ ПИСАНИЙ Автори багатьох листів до редакції дивуються: чому майже ніхто не реагує на виступи газети? Але хіба не є ще більш дивним те, що нерідко навіть тоді, коли найвища в будь-якому демократичному суспільстві правова інстанція — суд — приймає рішення на користь “маленького українця”, рішення це може не виконуватися роками, але ніхто за це ні перед ким не відповість. Вийшовши зі складу колишнього колективного сільгоспутворення, упродовж п’яти вже літ оббиває пороги владних кабінетів Ганна Стецюк із Старостава Горохівського району, щоби одержати свій майновий пай, а все марно. Чи не тому, що вищим від суду і досі залишається сумнозвісне телефонне право та чиновницькі вказівки? От і під час недавнього візиту до судовиконавців почула, що начебто в якомусь із кабінетів районної влади відбулася якась нарада, відтак виникли нові якісь нюанси, а в цьому зв’язку виплата їй вартості майнового паю знову відстрочується. Втім, хіба ж одна така Ганна Стецюк? Пригадується, в подібне замкнуте коло потрапив кілька літ тому і Віктор Степанюк із Ржищева Горохівського району. Ішлося йому про те, аби колишнє сільгоспутворення з центром в сусідніх Бужанах, якому дочка Степанюка здала пшеницю і нічого за те не отримала, або оплатило нарешті її вартість, або повернуло борг натурою. Утративши сподівання на те, що це збудеться, і звернувся чоловік за допомогою до мене як до власного кореспондента “Волині”. Але вже знаючи, як вміють декотрі чиновники “затискати рота” скаржникам чи “ставити їх на місце” (про аналогічний випадок в житті села Квасів Горохівського ж району “Волинь” свого часу розповідала), я обрав делікатний варіант — пішов клопотальником до того самого кабінету, до якого Степанюк ходив прохачем вже не раз. Відповідь, що її отримав, була задовільною. Та через кілька місяців з’ясувалося, що слова, які я почув у високому тому кабінеті, на ділі так і залишилися словами. І знайшли “аргумент”: якщо одному повернеш, то інші теж схочуть і господарство “розтягнуть”. А через якийсь рік “з молотка” продали всеньке майно господарства, виконуючи рішення суду за поданням так званого інвестора. Усе, мовляв, згідно із чинним законодавством. Кому ж воно служить?
ДЕМОКРАТІЯ ДЛЯ ’СПРИТНИКІВ’ З проханням “щоб оприлюднили на всю область, як поступив колишній голова колгоспу Василь Демещенко” з майном тодішнього сільгоспутворення в Микуличах Володимир-Волинського району та розподілом виділених свого часу на це господарство акцій деяких промислових підприємств, звертався нинішнього року до редакції “Волині” мешканець Микуличів Олександр Мельничук. Доводив: селян обдурили і обікрали. Про свавільний, безконтрольний розпродаж керівництвом приватно-орендного підприємства “Стохід” у Переспі Рожищенського району колишнього колгоспного майна повідомляв і один із жителів цього села, котрий прізвища свого у газетній публікації попросив не називати. За цими фактами — невіра до органів влади, яка мусила би докласти всіх зусиль, аби вчасно зупинити “спритників”, ласих поживитися на руїнах економіки. Автори колективної скарги колишніх робітників горохівського “Райагробуду” — серед них Людмила та Ярослав Духнюки, Степан Ковальчук, Василь та Степан Дубці — віддали своєму підприємству по 32—38 років життя. На пенсію вийшли в дев’яностих роках минулого століття. Почасти не через те, що вже стратили при тій роботі здоров’я, а що змушене було припинити роботу саме підприємство. У складі його колективу залишилося разом із конторськими працівниками трохи більше 20 чоловік. При матеріально-технічній базі, що творилася і всіма тими, хто підприємство мусив залишити. І раптом усі довідалися, що “Райагробуд” став власністю луцького ВАТ “Сантехмонтаж-536”. Що більшу частину майна воно отримало як компенсацію за взяті на себе борги (так сказали мені в райдержадміністрації), хоч, стверджує колишній начальник “Райагробуду” Петро Гнатюк, котрий через конфлікт із районними владцями пішов з цієї посади у 2001 році, за його керівництва жодних боргів агробудівці не мали. А за решту майна платить 80 тисяч гривень. І що гроші ці, забуваючи про ветеранів “Райагробуду”, вирішено розділити виключно між тими, хто залишився у колективі. Ще й тому, що недолуге наше законодавство юридично подібні процеси не врегулювало, пустивши їх на Божу волю. Але сьогодні щодалі більше стикаємося з фактами, які підтверджують: там, де фігурують гроші, про Бога і совість люди дуже часто забувають. Неважко уявити гіркоту, з якою пенсіонери, що зажадали одержати своє, вислуховували на зборах “рідного” колективу нотації молодика, котрий, не доклавши за чотири роки роботи в “Райагробуді” до створення його матеріально-технічної бази майже нічого, доводив неправомірність їхніх претензій. Та ще й ганьбив за те, що вирішили кудись там скаржитись. Присутні на зборах районні державновладці, сповідуючи “демократичний” принцип невтручання, мовчали. І аби не співчутливість, на що вказують автори листа, керівника ВАТ “Сантехмонтаж-536” Віктора Чернухи, навряд чи виділив би їм хто із тих 80 тисяч гривень і 10 відсотків (на 40 чоловік). Хоч на думку керівників декотрих інших підприємств Горохова, з якими я обговорював це питання, справедливо було би виділити відсотків 20—25. Не менш кривдно почувалися ветерани “Райагробуду” і після візиту до голови Горохівської райдержадміністрації Юрія Горбенка, оскільки сподівалися на його розуміння. Він “не дуже (рядки з листа) вислухав, а спересердя сказав, що поїзд пішов, хто раніше сів, той поїхав”. Отак мимовільно він досить влучно охарактеризував і нинішню нашу демократію, при котрій виграє той, хто спритніший та нахабніший.
КОЛИ НАЖИВАЮТЬСЯ НА ЧУЖІЙ ПРАЦІ Мабуть, найбільшими у нашій державі щасливчиками з отих, хто “сів” і “поїхав”, слід вважати вже “висвітлений” (у “тіні” їх число теж, очевидно, неабияке) кількасотенний загін українських мільйонерів. Оскільки ж усі вони є в Україні творцями нині діючих законів, або людьми, які справляють постійний вплив на їх творення, то вже й не доводиться дивуватися, чому “маленькі українці”, володіючи акціями промислових підприємств, роками не отримують від них жодної копійки дивідендів. А що надзвичайно різке соціальне розмежування суспільства відбулося при мовчазному спогляданні, а часто і за участю різного рангу владців, то це є чи не найбільшою причиною невдоволення нині діючою системою влади, котра нуртує у нижчих верствах. Коріння тривалого вже конфлікту у Звинячому Горохівського району теж треба шукати у цьому розмежуванні, хоч і схильні чомусь районні керівники вбачати його причину в особистих стосунках між тутешнім сільським головою Володимиром Пальчуком та керівником приватного сільгосппідприємства Володимиром Міщуком. Обдурені у своїх сподіваннях вже тим, що, отримавши землю, не одержали засобів для її обробітку, чимало селян від тої землі сьогодні не мають нічого. Адже на території сільської ради нинішнього року “прогулювало” 280 гектарів не взятих Володимиром Міщуком в оренду (часто навіть і з причин суб’єктивних) земельних паїв. На очах їх власників перетворилася у ніщо значна частина паїв майнових, які, вважається, перебувають у користуванні приватного сільгосппідприємства. Ряд із тих, хто “збунтувався” і від імені кого увійшов у конфлікт з Міщуком сільський голова, залишилися без роботи. Ситуацію, як сказав голова Горохівської сільської ради Леонід Андрійчук, ускладнило ще й “невміння Міщука працювати з людьми, його некомунікабельність”. Не випадково ж, мабуть, Галина Ілюшко, котра 23 роки керувала красівським відділком колишнього звиняченського колгоспу та сільськогосподарського виробничого кооперативу (саме головою СВК і було свого часу обрано тут Міщука) на зборах у сільській раді заявила: “Ми обирали керівника, та керівник став паном, а з пана перетворився на хама”. І як би переконливо не звучали показники діяльності приватного сільгосппідприємства “Звиняче”, що ними оперував Володимир Міщук, на опонентів помітного враження вони не справили. Адже всі ці показники по суті теж є приватною справою керівника сільгосппідприємства. Від неї тутешнім селянам, як найманим сільгоспробітникам, поки що нема належної заробітної плати, а як орендодавцям — і достатньої платні за земельні та майнові паї, користуючись якими приватний господар створює свій приватний капітал. Слова Леоніда Андрійчука про те, що “по закону кожен, кому Міщук не подобається, може забирати свої паї і йти з ними до іншого”, замість розрядити “глухе” протистояння, тільки його загострили. Бо іти селянам нікуди. Той “поїзд”, що на нього колись сподівались, вже теж від’їхав. — При теперішній диспаритетності цін,— почув я від керівника приватно-орендного підприємства в Угринові Горохівського району депутата обласної ради Андрія Турака,— належно платити селянам за оренду їхніх земельних паїв не зможе жодне сільгосппідприємство. Тому, щоб компенсувати людям те, що вони недоотримують, можна було б відкривати їм майнові частки в матеріально-технічній базі, яку створює вже саме сільгосппідприємство і яка, з погляду чинного законодавства, вважається власністю його засновників. Висловив таку-от думку Андрій Антонович в колі декотрих своїх колег і зустрів цілковите її несприйняття. Оскільки ж законодавчо подібні процеси теж не врегульовані, то це і є ще однією причиною отого “глухого” конфлікту, про котрий мова. Влада на нього звертати увагу поки що чомусь не хоче. Петро БОЯРЧУК.
